Музикознавці всіх країн, об’єднуйтесь!

Київ зробив перший крок до входження у світовий музикознавчий простір. У Малому залі Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського (НМАУ) відбувся перший в історії України міжнародний симпозіум «Наука про музику сьогодні: проблеми і перспективи» за участю директорії Міжнародного музикознавчого товариства (International Musicological Society), а також нинішнього президента IMS, професора Інсбрукського університету Тільмана Зеєбасса.

Київський симпозіум показав, що інтерес різноманітних музикознавчих шкіл одне до одного не просто взаємний — здається, сьогодні ми їм навіть цікавіші, через нашу замкнутість, закритість, несміливість і, ніде правди діти, погане знання іноземних мов. Відкривали симпозіум вступним словом ректор НМАУ Володимир Рожко й автор проекту Олена Зинькевич. Президент IMS Тільман Зеєбасс поділився особистим життєвим досвідом. Його доповідь мала досить провокативну назву: «Історики, етнологи, композитори і викладачі в ролі нинішніх музикознавців — яка надзвичайна плутанина!» По суті, ж у ній ішлося про кілька фахових потрясінь із життя вченого. Першим було відкриття того факту, що музикознавці Індонезії цілком не схожі на своїх західних колег. Друге — наймогутніша радянська школа, яка розвивалася паралельно із західною, на думку Зеєбасса, має надзвичайну філософську глибину проникнення в проблему. Третє — японське музикознавство, у якому є кілька «кланів», що протистоять одне одному, але жодному з них не цікава власне японська музика.

Принагідно варто зауважити, що двоє найвідоміших вітчизняних учених із світовими іменами, які є в списках IMS, заслужили популярність саме дослідженнями української музичної культури. Академік Ніна Герасимова— Персидська «вивела у світ» український партесний концерт, довгі роки по крупинках збираючи цю музику у рукописних відділах бібліотек, відтворюючи партитури і тільки після цього «надбудовуючи» над музикою історичні умовиводи. Олена Зинькевич акумулювала власні живі спостереження над сучасним музичним процесом України в монографії «Симфонічні гіперболи».

Як показало спілкування професіоналів, у сьогоднішньому музикознавстві немає єдиного правильного шляху, та й навряд чи він передбачається. Для прикладу — кілька «наукових портретів».

Доротея Бауманн з Цюріха доводить сумісність природничонаукових і мистецтвознавчих методів, фізика і музика для неї — рідні сестри. Німецький музикознавець Герберт Шнайдер вивчає наслідки виконання музичного твору різними мовами. Одесит Сергій Шип аналізує ситуацію, до якої підійшло сучасне українське музикознавство (шаблони, кумири...), причому робить це не без властивої йому тонкої іронії.

Москвич Левон Акопян вдивляється в зворотний бік «великих теоретичних концепцій», а Ніна Герасимова-Персидська в пошуках «нової парадигми» музикознавства дивиться тільки вперед. Про те, як багато ще невідомого в оперній спадщині класиків, можна було судити за доповідями академіка Марини Черкашиної-Губаренко («Вагнерівські університети» Сергія Прокофьєва») і співробітника Державного центрального музею музичної культури імені М.Глинки Ольги Дигонської («Шостакович: на «периферії» оперного шляху. Нове про оперу «Оранго»).

Сильною виявилася і фольклорна хвиля симпозіуму, піднята доповідями Олени Мурзиної, Софії Грици (Україна) і Олени Мироненко (Молдова). Юрій Чекан довів зв’язок між стройовим кроком і симфоніями Чайковского («Інтонаційна практика: сутність і структура»), Любов Кияновська — між музикознавством і соціологією («Перспективи розвитку музичної соціології в панорамі українського музикознавства»), Сергій Тишко — між життям композитора і його музикою («Проблеми дослідження творчої біографії в сучасному музикознавстві»). Джерелознавчий напрям симпозіуму розробляли Лариса Івченко (Україна), Анрі Ванхюлст (Бельгія), Рудольф Раш (Нідерланди), Наталія Брагинська (Росія) та інші.

Власне, за ці п’ять днів читань у Малому залі НМАУ або в перервах між доповідями за чашкою кави у залі засідань ученої ради НМАУ, українські і закордонні музикознавці зробили реальний крок назустріч одне одному — познайомилися, обмінялися порадами і контактами, вислухали одне одного, погодилися або просто «взяли до уваги». Важливо, що відбулося це саме в Києві, а Україна для перших осіб IMS перетворилася з terra incognita на країну, з якою потрібно і хочеться співробітничати.