Музика смутку

«Деяких колег, котрі образливо називали Карабиця ненаціональним кадром, присоромив навіть Хренніков…», — згадує Маріанна Копиця, вдова відомого композитора

Минуло п’ять років від дня смерті Івана Карабиця. У поминальні дні в затишній квартирі майстра лунали твори, написані ним або присвячені йому. Карабиць заявив про себе звуками стилю необароко, створивши блискучий твір на тексти Сковороди. А його популярні пісні в інтерпретації естрадних співаків чуємо і нині. Він — один із небагатьох українських композиторів, чий талант у дуже непростий час був визнаний у Москві: Карабиць став лауреатом Всесоюзного конкурсу молодих композиторів… На жаль, музичний вечір, присвячений його пам’яті, у столиці так і не вдалося провести. Фінансові можливості сім’ї не дали можливості цього зробити. А Спілка композиторів України, якій Іван Карабиць віддав половину свого життя, залишилася осторонь… У цьому разі мудрі слова Карлейля знаходять своє найгірше підтвердження — чи нація ми, якщо не цінуємо своїх героїв?!

Про непересічну особистість композитора, про деякі перипетії його непростої творчої долі поділилася спогадами з «ДТ» його вдова — відомий музикознавець, професор Національної музичної академії України імені П.І.Чайковського Маріанна КОПИЦЯ.

— Яким, на ваш погляд, був Карабиць у житті і творчості?

— Практично всі сучасні концептуальні ідеї, якими насичена література, образотворче мистецтво, театр, можуть бути цілком співвіднесені з духом і змістом творчості Карабиця. У його музичній римі можна простежити й авангард 60-х, і необароко 70-х, і неоромантизм 80-х.

Завдяки Карабицю побачили «світло в кінці тунелю» досить важливі для становлення культури незалежної України проекти 90-х. Перший, про котрий чомусь сьогодні практично не говорять, — це відкриття для нас музичного мистецтва української діаспори. Тоді, на зорі незалежності, Карабиць став своєрідною сполучною ланкою між ними і нами.

Іван стояв біля витоків організації всесвітньо відомого конкурсу молодих піаністів імені Володимира Горовіца. До того ж він згуртував Миколу Сука, Олега Крису, Юрія Мазуркевича (творчі прізвища можна перелічувати до нескінченності, усі вони — музична еміграція кінця 80-х — на той час уже творчо реалізувалися на Заході і в США) ідеєю створення в Україні грандіозного міжнародного творчого проекту, який був утілений у «Київ Музик Фест»...

— За Карабиця кожний фестиваль ставав неабиякою подією українського музичного мистецтва: спалахували нові імена, запрошували талановитих музикантів зі світовим ім’ям... Але в останні роки складається враження, що фестиваль втрачає свою орбіту, блискуче задану Іваном Карабицем.

— Можу пояснити це насамперед тим, що такі люди, як Іван, у котрих поєднується талант композитора і талант організатора, усе ж таки народжуються нечасто. З іншого боку, до цього часу ім’я Карабиця викликає запеклу заздрість у деяких його «колег» по композиторському ремеслу. Останні прагнуть усе зробити, навіть фестиваль знищити, щоб ім’я і прізвище людини, з якою пов’язане народження і розквіт цього фестивалю, не звучали.

З цього приводу пригадаю лише одну «красномовну» історію, хоча подібних у різний час було чимало. Нещодавно мій син зустрічався з відомим німецьким нотним видавцем паном Сікорським. Останній, до слова, має права на видання великої кількості партитур пострадянських композиторів — Гії Канчелі, Альфреда Шнітке, Едісона Денисова, у тому числі й Івана Карабиця. Сікорський тепло розповідав синові про знайомство з Іваном, про перебування в Києві у ролі гостя фестивалю «Київ Музик Фест». Він був вражений широтою цього фестивалю, його яскравою концертною палітрою і не міг зрозуміти, чому деякі «друзі» зі Спілки композиторів нашіптують йому, нібито Карабиць поганий композитор, «Музик Фест» він створив для того, щоб пропагувати «свою погану творчість». Одним словом, не водіться з ним...

Гірко було чути такі слова... Хочеться цим «нашіптувачам» побажати, щоб кожний із них створив фестиваль такого рівня, на якому б звучали 90 відсотків творів українських і світових композиторів і один власний твір. Тоді, можливо, ми б стали в духовному плані бодай на крок ближче один до одного, відчули б себе українським співтовариством...

…Іван родом із донбаської глибинки, у певному сенсі сам себе створив. Приїхавши до Києва, молода людина, завдяки напруженій праці і своїм педагогам, перетворилася, як у казці Андерсена, — з бридкого каченяти на прекрасного лебедя. Бачачи в ньому зерно таланту, йому допомагали видатні, талановиті, позитивні люди. Серед яких насамперед його вчитель — Борис Лятошинський, друзі-музиканти, котрі згодом стали першими виконавцями його музичних творів. Ми відчували в його музиці глибину, трагізм і круговорот ідей, яскраво озвучених Іваном у власній творчості.

У молоді роки йому було присуджено першу премію на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів (Москва) і премію Ленінського комсомолу. У той час це було визнанням обдарованості молодого музиканта серед критиків, глядачів і колег. Щоправда, у Москві — визнали, а те, що коїлося навколо імені чоловіка в Києві з ініціативи тодішнього керівництва Спілки композиторів України і наближених до неї людей, нагадувало своєрідний шабаш. У домашньому архіві зберігається лист-пасквіль про ті події. Ще живі дійові особи і виконавці «творчих пропозицій», яскраво викладених у тому гидкому документі.

А передісторія така. Колись Другий концерт для оркестру з успіхом прозвучав у Кемерові. Тоді було модно проводити на периферії творчі заходи Спілки композиторів СРСР. На концерті були присутні визнані метри радянської музики Пахмутова, Ешпай, Хренніков та ін. Твір Івана одностайно висунули на здобуття Державної премії СРСР. Повернувшись із відрядження, він боявся про це говорити, тому що знав, як на це можуть відреагувати в місцевій композиторській спілці. Їхня реакція не забарилася. Зібравшись, «друзі» настрочили папірця на ім’я голови Спілки композиторів СРСР Тихона Хреннікова зі своєрідними зворотами: мовляв, ви там не знаєте, кого висуваєте, цей композитор — сірий, блідий, нічого собою як музикант не являє, у нас є інший композитор, котрого ми самі висуваємо, ми не підтримуємо кандидатури Карабиця, адже він ненаціональний кадр... Ось так. У такому дусі. Свого часу я обов’язково опублікую цей показовий екзерсис людського слабоумства і ницості.

Проте слід зауважити: «колег», які образливо називали Карабиця ненаціональним кадром, Хренніков присоромив.

Тихон Миколайович відповів: соромно, дорогі брати українські композитори, так ставитися до свого колеги, безумовно талановитого композитора. Звичайно, ніхто вам не заважає висунути іншого гідного претендента, але якщо Спілка композиторів СРСР, членами якої є композитори з 15 республік, проголосувала за висунення твору саме цього композитора, я не маю права нехтувати їхній вибір. Зрозуміло, що твір був знятий, і ніякої премії Іван Карабиць не отримав. Так само, як ніколи не вшановувався присвоєнням якоїсь премії від рідної Спілки композиторів...

А стосовно «ненаціонального кадру» скажу, що в його жилах текла і українська, і грецька кров. Його батько — із греків, давно асимільованих в Україні, мати — українка. Іван завжди спокійно реагував на антисемітські прояви деяких «друзів-композиторів», примовляючи: «...єврей то й єврей, болгарин то й болгарин, грек то й грек, одне точно знаю, я — український композитор...». На підтвердження скажу, що вся його творчість пронизана «П’ятьма піснями про Україну», «Київськими фресками», «Україно, доле моя». Він жив цим, і це не показуха, це його нутро, кристально чисте й щире.

— Якщо вже ми заговорили про Спілку композиторів, то наскільки, на ваш погляд, ця організація ефективна в питаннях розвитку і підтримки сучасного музичного мистецтва?

— Спілка композиторів не може відійти від умовностей радянського часу. Тоталітарна система, замовляючи плакатну музику як прославляння власних успіхів, щедро віддячувала композиторові. Сьогодні інший час. Нікому дешеві гімни й оди непотрібні. Спілці через убогість державного фінансування складно зібрати навколо себе цікавих молодих композиторів, виконавців, музичних критиків. А гідну концепцію існування організації керівництво виробити теж не в змозі. Загалом вона, перетворившись у таку собі агонізуючу, умираючу структуру, якій не до снаги згуртувати навколо себе передове і найцікавіше, як і на початку 90-х, потребує сильного струсу і всебічного оновлення.

Очевидно, нам, музикантам-спілчанам — композиторам, музикознавцям, виконавцям, потрібен круглий стіл, потрібна мозкова інформаційна атака під гаслом: як вижити і що зробити для того, щоб далі жити, а не існувати... Але керівництво організації займається, напевно, чимось іншим... Свого часу Борис Олійник про такі «процеси» говорив: «У вашій примітивній організації (маючи на увазі Спілку композиторів) щось таке не доробляється...».

— Два роки тому в Національній опері відбулася досить помітна прем’єра «Київських фресок». Але чомусь дуже швидко ця постановка канула в Лету...

— Постановка так і не ввійшла в репертуар театру. І це при тому, що, м’яко кажучи, український репертуарний список театру дуже і дуже убогий.

— Перепрошую, але знову про музику смутку... Минуло п’ять років, як не стало Карабиця. Хто з його колег сьогодні найвідданіше береже пам’ять про композитора?

— Недавні сумні роздуми у зв’язку зі скорботною датою підвели мене до того, що подумала: піду сама на його могилу, поклонюся, поцілую граніт і... нікого не запрошуватиму. Але була здивована тією кількістю людей, які прийшли на могилу чоловіка. Прийшли різні люди. Але, на жаль, композиторів, «друзів-соратників-однодумців» серед них не було. Ось так...

Щоправда, наступного дня до нас додому прийшов композитор Валентин Сильвестров. Згадала про нас сім’я Філіпенків. Тепло говорив про Івана Михайло Степаненко. Більше жодної людини з Київської або Всеукраїнської спілки композиторів не було. Навіть не зателефонував ніхто.

— Хотілося б торкнутися ще однієї значної грані творчості Івана Карабиця — це його пісенний доробок. Адже його пісні співала свого часу, без перебільшення, вся Україна...

— У Івана неодноразово виникала дилема — чому себе присвятити: серйозній музиці чи естрадній пісні. Перше фахове захоплення, безумовно, перемогло. Але любов до пісні Іван проніс через усе життя. Його перу належать «Мати сива горлице», «Батьківський поріг» і багато інших творів. Пісні чудові. Відразу лягають на слух.

Часто чую, як наші модні сьогодні молоді і немолоді співаки переспівують пісні Івана Карабиця, але при цьому так жодного разу і не побачила в титрах ім’я мого чоловіка. Свіжий приклад. На різдвяні свята, увімкнувши телевізор, почула «Батьківський поріг» у виконанні досить популярного нині співака. Серце защеміло... Так багато спогадів пов’язано з цією піснею. Думаю, зараз назвуть прізвище — Карабиць, але нічого подібного! Чим це пояснити? Можливо, відсутністю елементарної порядності. Якщо вже ти береш чийсь твір, то, будь ласкавий, оголоси автора, котрий створив для твого, не найцікавішого голосу, таку красу...