Музичний епіцентр

Географічне розташування Національної музичної академії ім. П.Чайковського нарешті привернуло увагу й до того, що відбувається всередині цього пам’ятника архітектури.

Майже 50 років ефемерна біла колонада Київської консерваторії для багатьох була невід’ємною складовою обличчя столиці. Для інших понад 90 років у цьому місці містилася точка відліку в системі музичних координат. Сьогодні цю «музичну шкатулку» найзручніше розглядати під одним кутом — як клубок загальнодержавних проблем, що накопичилися в галузі культури й музичної освіти.

Загальна матеріальна база Національної музичної академії ім.Чайковського просто жахлива. За останні 60 років — від часу будівництва 1958 року Великого залу — капітальних вкладень у будинок не було. У деяких класах із прогнилої стелі просто висіли балки. Щозими умови небезпечно наближалися до «нульової оцінки» — «мікроклімат» у класах створювали віконні рами, які не міняли з того самого історичного часу, перебої з електроенергією та регулярні аварії в прогнилій системі парового опалення. До речі, під консерваторією проходять усі каналізаційні та водопровідні системи, які ведуть у район Липок, колишнього готелю «Москва» і колишнього ж Жовтневого палацу. Отже, тисяча студентів і викладачів виконують свої професіональні обов’язки не просто сидячи на пороховій бочці, а й того гірше — над клоакою. Загальну «сейсмологічну» ситуацію погіршує метро, що проходить безпосередньо під фундаментом...

Дотепер зарплата в професора київської консерваторії (як і обласних) — удвічі нижча, ніж у викладача технічного вузу аналогічної кваліфікації. Понад те — нижча, ніж у середнього артиста оперного театру чи оркестранта філармонічного оркестру (пенсії — у пропорції). При цьому зарплати художнім колективам нещодавно підняли вдвічі. Про педагогів же, які власне й виховують кадри для цих колективів, якось не подумали.

Професор Тетяна Рощіна, завкафедрою спецфортепіано №2: «Нещодавно направлені відповідні папери в Кабмін із приводу прирівнення зарплати в трьох національних художніх вузах (консерваторії, театральному інституті та художній академії) до зарплат у художніх колективах. Вже є попередня згода, чекаємо підписання указу. У цих навчальних закладах півтори тисячі педагогів. Отже, гроші, по суті, невеликі. А то виходить жахлива нестиковка. Вже є доручення міністерства розглянути це питання. Сподіваємося, що воно вирішиться позитивно».

Тривог додала ініціатива Міністерства освіти приєднатися до Болонської конвенції та наміри в зв’язку з цим «омолодити» педсклад вузів. Природно, не за методикою професора Преображенського — просто частину педагогів-старійшин відправити на заслужений відпочинок...

Михайло Степаненко, голова Спілки композиторів України, завкафедрою фортепіано №1: «Якщо зарплати педагогам усе-таки підвищать, це вирішить ряд супутніх проблем. По-перше, випускники консерваторій зможуть більш-менш спокійно працювати за спеціальністю. Адже нині навіть аспірантів утримати складно, оскільки педагогічне навантаження оплачується за мінімальними ставками. Автоматичне ж підвищення пенсій зробить менш болісним процес виходу на заслужений відпочинок. Адже не секрет, що найчастіше крім жаги педагогічної діяльності відіграє роль елементарне небажання бути бідним. Не секрет, що в консерваторії працюють навіть дев’яносторічні. Причому педагогічне навантаження часом непомірно велике, проте й від однієї педагогічної години відмовитися ніхто наміру не має».

Кульмінація

До всіх перелічених принадностей, які обіцяє в наш час високе покликання музиканта, додалася ще одна завидна перспектива. «Вищий командний склад» консерваторії всерйоз говорив про велике переселення здогадно в одному з напрямів — або у бік Позняків, або Троєщини. Чутки ці, правда, свіжими назвати не можна, оскільки виникли вони ще у похмурий період безвладдя — коли колишній ректор Тимошенко залишив увірений йому об’єкт (поїхав до Швейцарії). Тоді й без того деморалізований черговою сезонною відсутністю опалення педколектив із жахом обговорював інформацію, що на будинок академії «поклали око» якісь борці за історичне обличчя міста. Мотивуючи свій інтерес тим, що для повного та остаточного завершення архітектурного ансамблю Майдану Незалежності необхідно лише відновити зруйнований під час бомбувань Києва готель «Континенталь», на «історичному фундаменті» якого й стоїть будівля Музичної академії. Цю відчайдушність зацікавлених осіб можна зрозуміти: якщо не на місці консерваторії — то де? Ні на землі, ні під землею клаптика комерційно незадіяної землі не залишилося. А ось на Троєщині, безумовно, так гостро проблема не стоїть. А чому, власне, ні? От і в Парижі консерваторія не в центрі... Їх там, правда, дві — не рахуючи кількох приватних, але це вже нюанси. Ну і нехай намір побудувати нову — гарну, світлу й простору — будівлю, замість того, щоб упорядкувати те, що є, належить до розряду недоцільних дій. Власне, заняття музикою як вид життєдіяльності — система недоцільних дій і є. Особливо нині. Ось ще Генріх Нейгауз щодо цього зауважив: займатися музикою — те саме, що лити воду в решето. Або обігрівати вулицю. Тільки ніхто не бере до уваги, що жителі консерваторії вважають за краще все-таки лити воду в решето, ніж на чужий млин...

Фермата

Від тих похмурих часів минуло півроку. Та ідея переселення не забута. Нові «приступи оптимізму» провокують відомості про нібито підписаний уже прем’єр-міністром, нинішнім ректором академії та ще рядом обтяжених владою осіб документ про повернення землі під консерваторією якомусь туманному «історичному власнику». При цьому паперів не бачив ніхто. Що, проте, зовсім не свідчить про їхню відсутність. Цілком можливо, «остаточний папірець» про передачу землі може звалитися, як сніг на голову. І знову в синіх прожекторах портика Великого залу консерваторії, що прикрашає з 1958 року площу — нинішній Майдан Незалежності, виросте фантом «Континенталя». Запевняння нині чинного ректора Володимира Рожка ніякого терапевтичного ефекту чомусь не несуть, хоча він заявляє, що реальної загрози передислокації нині немає.

— Справді, до цього будинку виявляли активний бізнес-інтерес певні сили. Велися розмови про те, щоб перевезти нас до іншого місця під виглядом реконструкції будинку. На мою думку, небезпека, що після зміни влади та обрання нового президента ми можемо в нього не повернутися, була дуже реальною. Нині це питання відпало. Думаю, назавжди. Ми займаємося приватизацією землі, на якій розташована Національна музична академія. Вона повинна їй належати, що припускає статус національного вузу. Документа про приватизацію ще немає, але ми ведемо в цьому напрямі серйозну роботу. Я був на прийомі в мера Києва, є постанова міськради про те, що земля ця належить нацустанові. Нині вирішується питання з «Землеустроєм» про отримання сертифіката на вічне користування цією землею. Процес приватизації дуже складний, необхідно зібрати величезну кількість паперів. Та, наприклад, директор училища ім. Гліера свого часу цього домігся. Отже, й у нас надія є. Звичайно, наступний крок — генеральна реконструкція приміщень. При цьому ми не можемо закритися на два-три роки для ремонту. Максимальний термін, який можна собі дозволити, — п’ять-шість місяців. Таким чином, можливо, нам доведеться закінчити навчальний рік у травні, а розпочати у вересні-жовтні. За цей час потрібно все зробити. Та сюди мають бути направлені гроші, фахівці, техніка... Поки на виділені Міністерством культури 200 тис. гривень за статтею капвкладень ми провели косметичні ремонтні роботи в коридорах і кількох класах. Я закупив тисячу гарних стільців — дійшло до того, що професору ніде було сісти. Це ж ненормальне явище. Вводимо пропускну систему за пластиковими картками. Адже ми перебуваємо в центрі міста, і коли холоднішає, бомжі, наркомани, яким нікуди подітися, знаходять у нас притулок. Це просто небезпечно.

Реприза

Подібний оптимізм, властивий людині, яка заступила на посаду, розділяють далеко не всі. Однак трохи обнадіює жвавий стукіт робітників у коридорах під класами, під який замість метронома доводиться вести заняття.

Боровик Ірина Борисівна, професор кафедри камерного ансамблю: «Плани Володимира Івановича звучать фантастично. І все-таки консерваторія — складний, тонкий організм, поводитися з ним слід дуже делікатно. От, наприклад, упровадження такої жорсткої охорони. Вона, звичайно, обмежує доступ до будинку випадкових людей. Однак також і тим, хто намагається не втратити з нами зв’язок — колишнім випускникам, нечисленним відвідувачам консерваторських концертів. До речі, афіша про події є лише всередині консерваторії — отже, інформація стане ще більш важкодоступною. А знаєте, як у Москві? Ще за два квартали до консерваторії всі отвори між будинками обліплені афішами. У нас із цим вічна проблема. Хоча на будинку між вікнами, наприклад, є дуже зручне місце в простінках. Адже це важливо. А так навіть не видно, що це консерваторія. А інструментарій? У консерваторії немає жодного (!) пристойного рояля — навіть у залі! Хоча їх обіцяють уже багато років. Із двох інструментів-калік не знаємо, який краще...»

Довести до такого стану навчальний заклад, у якому міститься нині Національна музична академія, у наш похмурий час не так вже й складно, що підтверджується численними прикладами обласних консерваторій. Ситуація в них аналогічна, особливо щодо «парку роялів».

Володимир Рожок:

— Заміна рояльного фонду — одне з найболючіших питань. Наші 130 роялів настільки зношені, що навіть не підлягають реконструкції. Нещодавно відвідав австрійську фірму «Безендорфер». Прекрасні там роялі роблять, що не поступаються «Стейнвей» і «Ямаха». Для нас, звичайно, це неймовірно дорого — рояль коштує від 60 тис. євро, та я веду переговори, щоб отримати хороші знижки. Крім того, австрійці обіцяють узяти на обслуговування інструменти на 3—5 років, а також підготувати групу настроювачів, які пройдуть на заводі стажування. Адже професіональних настроювачів у нас теж немає, і досвід для нас украй цінний. До речі, вони запросили на фабрику ректорів усіх консерваторій України — там ситуація така сама. Всі просто криком кричать! І меценатством це питання не вирішиш — адже кількома інструментами становище не виправити. Потрібно, щоб держава виділила окремим траншем, за окремою програмою, окремою постановою Кабміну 20—25 мільйонів євро. Інакше з катастрофічної ситуації не вийти.