Музична шкатулка року

Понад 50 концертів із творів більш ніж 100 українських та зарубіжних композиторів запропонував слухачам ювілейний ХV Міжнародний «Київ-Музик-Фест». Фестиваль щорічно проводять Національна спілка композиторів та Міністерство культури і мистецтв України, яке нинішнього року забезпечило його фінансування вчасно і в повному обсязі.

Жанровий діапазон «Київ-Фесту», що охопив музику від інструментальних «сольників» до симфонічно-хорових полотен та театральних вистав, дає певне уявлення про деякі процеси в царині творчості (лише прем’єр було понад 80!) та в галузі виконавства.

Вочевидь, що професійна музична культура України тримається нині, насамперед, на трьох китах — міжнародних фестивалях у Києві, в Одесі («2 дні і 2 ночі нової музики»), у Львові («Контрасти»). Серед них «Київ-Музик-Фест» посідає своє певне місце. Якщо його молодші колеги в Одесі і Львові віддають перевагу сучасній музиці, фест прагне відтворити всю «базу даних» професійної музики України і віддзеркалює реальну ситуацію сучасного музичного мистецтва. На мій погляд, у цьому і є особливість форуму, в якому скептики чомусь убачають кальку з колишніх пленумів Спілки композиторів. Почасти із цим можна погодитися в тому сенсі, що спілчанські пленуми відтворювали значну частину тодішнього мистецького життя. «Київ-Музик-Фест» фокусує його на нинішньому етапі і в далеко ширшому обсязі. Фестиваль відбувається під кінець річного календаря і стає також своєрідним підсумком музичного року України, своєрідним барометром коливань творчих процесів. І якщо хтось дійсно зацікавлений дізнатися, що ж діється в сучасній професійній музичній культурі, він так чи інакше має відкрити для себе музичну шкатулку фесту, вщерть наповнену різними мелодіями і сюжетами. Одних лише концертів було понад 50, крім цього — театральні вистави, презентації видань, майстер-класи, наукові конференції, вернісажі. На день число таких заходів часом доходило до восьми! Така перенасиченість подій щороку викликає слушне нарікання. Втім, можливо, так і має бути: зацікавлений слухач знаходить свою звукову групу у фестивальній партитурі, свою музичну нішу.

Так, у складній симфонії фесту окремим розділом виписана хорова частина. Концерти у храмах і церквах столиці вкотре проявили унікальну співочу культуру України («осанна» головному режисеру сучасного хорового життя Лесі Дичко!). Розмаїття програм і виконавської майстерності вражало навіть фахівців. Поряд із духовною і народною музикою нарівні звучали твори, написані у ХХІ ст. Одним із таких є кантата Г.Ляшенка «Містерія тиші», в якій композитор дав особистісну — ліричну проекцію на творчість Тараса Шевченка. Його сучасну інтерпретацію хорового звукопису, витончені інтонації музичного вірша повністю розкрив камерний хор «Credo» під орудою Б.Пліша. Цей колектив, що складається переважно зі студентів, став відкриттям для фесту, він переконав у спрямованості хорової творчості на пошук ліричної інтонації в надрах національної поезії. В акварельно-ліричній аурі прозвучали, зокрема, «Затінок, сутінок» молодої композиторки Б.Працюк на вірші Ліни Костенко і «Моя одинокая зірка» В.Тиможинського на поезії Лесі Українки.

Як і попередні чотирнадцять, ювілейний «Київ-Фест» продемонстрував доброзичливе сусідство музики минулого і створеної вже в третьому тисячолітті, толерантність до будь-яких стильових пошуків, чого аж ніяк не могло трапитися на колишніх пленумах, як неможливо було уявити співставлення, скажімо, симфонічної творчості з мистецтвом джазу. А саме таку поліфонію музичного середовища і пропонує фест. Два концерти за участі провідних джазменів України і французького саксофоніста Ф.Жанно та презентація «Української енциклопедії джазу» стали подією фестивалю. Так само, як і «Дискотека для фортепіанного дуету», «ді-джеями» якої були піаністи Ю.Кот та І.Алексійчук, яка, до того ж, представила і свою композиторську продукцію. Або ж мюзикл «Ромео і Джульєтта» В.Назарова, адресований, насамперед, підліткам, які виявилися вдячними слухачами.

Водночас фестиваль показав абсурдність свого сусідства з маргінальним звуковим середовищем площі. Ця несумісність стала очевидною під час концерту-відкриття фесту, коли за вікнами елітного концертного залу ритмічно «гупала» вулична попса: з естради Європейської площі лунала «децибільна» агітація за одного з кандидатів у президенти. «Недецибельна» музика В.Лютославського, В.Сильвестрова, М.Скорика, Є.Станковича, звичайно, зовні не змогла протистояти звуковій брутальності вулиці. Присутній у залі Валентин Сильвестров своїм протестом намагався хоч якось захистити музику колег і власну. (Сумно згадалася печальна постать Дон-Кіхота.)

Багатоярусна фестивальна шкатулка виявилася відкритою для різних творчих проектів і навіть інших фестивалів. Один із них — «Дні музики Кракова» — запропонував свій фестивальний блок з участю польських музикантів (ці заходи проходили в рамках Року Польщі в Україні). Директор Краківського фестивалю Єжі Станкевич висловив надію, що роль пропагандиста української музики в Польщі виконуватиме не лише Краківський фестиваль, а й один із найвідоміших європейських форумів «Варшавська осінь». А концерт камерного хору «Глорія» і камерного оркестру «Леополіс» під орудою В.Сивохіпа, який відбувся в залі Київського національного університету імені Т.Шевченка (фест успішно продовжує пошук нових залів і нової аудиторії), став посланцем львівських «Контрастів». Кожен із творів, які прозвучали в концерті, — Реквієм О.Щетинського, «Kurie eleison» Б.Фроляк, «Благовіщення» Ю.Ланюка — збагачує духовний пласт сучасної української музики. Ще один фестиваль, який стає дедалі помітнішим на музичній мапі України, «засвітився» у «Фесті» — «Фарботони». Його керівник І.Тараненко водночас виступив і як автор Кантати на вірші німецького поета В.Абреша. В рамках Фесту брав також участь проект «Музичні діалоги»: два концерти «Україна—США», проведених спільно із Посольством США, були присвячені 130-річчю народження Чарльза Айвза — композитора, якого І.Стравинський назвав провісником нових шляхів у музиці. «Діалоги» показали, наскільки сучасно звучать твори 100-літньої давності в контексті музики В.Сильвестрова, Є.Станковича, І.Карабиця, Ю.Іщенка. Так само несподівано свіжо прозвучали ранні твори Я.Сібеліуса — проект, здійснений спільно з Посольством Фінляндії колишнім киянином, скрипалем Е.Ідельчуком. Знаменно, що на фест злітаються наші співвітчизники, котрі вже давно працюють на мистецтво інших країн. Серед них віолончелістка М.Чайковська, флейтист А.Коган, який не тільки блискуче виконав віртуозний Концерт Г.Саська, а й представив унікальну концертну антологію «Три століття флейти соло».

«Київ-Музик-Фест» віддав належне і творчості жінок в сучасній світовій музиці, до якої звернена посилена увага. Гендерну тематику на фесті представив україно-нідерландський проект С.Пілютикова. Очолюваний ним ансамбль нової музики «Рикошет», укотре демонструє майстерність виконання сучасної музики та здатність втілювати творчі ідеї. Саме такою стала концертна серія, завдяки якій сучасна музика знайшла своїх слухачів у Дрогобичі, Рівному, Чернігові, у Львові і Києві. Один із концертів фесту поєднав творчість Л.Самодаєвої, К.Цепколенко, Л.Юріної з музикою представниць Греції, Куби, Польщі, США, які проживають нині в Нідерландах. Одна з них, Ванесса Ланн, поділилася враженням: «Я відчуваю, що українська музика набагато глибша за ту, яку створюють нині на Заході і яка є, по суті, лише набором звуків. Для людей країни, де я проживаю, більш цікаве саме суперзвучання, часто дуже голосне, аніж уважне, заглиблене сприйняття. Під час слухання музики українських композиторок у мене було враження, що я занурилась у світ роздумів і відчуттів». Можливо, ці слова подекуди спростують доволі схематичний поділ на композиторів і композиторок. Цю штучність підкреслила музика щойно написаної симфонії, зовні тендітної В.Польової. Симфонія вразила силою філософських образів, пов’язаних зі сферою найефемернішого і найскладнішого — підсвідомістю людини, в якій зіштовхуються демонічні сили і тендітність душі. Звання «композитора» підтвердив також Концерт для віолончелі з оркестром Ж.Колодуб, який прозвучав у одному з симфонічних концертів. Цей ряд можна продовжити і далі: адже на фесті, крім згаданих, звучали твори Л.Дичко, Ю.Гомельської, Н.Боєвої, О.Гнатовської, В.Дроб’язгіної та багатьох інших «членкинь» Спілки композиторів України.

Вкотре засвідчив свій творчий потенціал композитора, диригента, продюсера і генератора ідей В.Рунчак. Концерт Київського камерного оркестру під його орудою може бути взірцем професійного підходу до музики, ще раз підтверджуючи: якість творів залежить від ставлення до них виконавців. Нагадаю слова Стравинського: «Пропаганда музики всіма можливими засобами — річ сама по собі пречудова. Але поширювати це мистецтво нашвидкуруч, значить годувати публіку стравою абсолютно неїстівною». Не випадково концерти-відкриття і закриття фесту були доручені Національному симфонічному оркестру України під орудою Володимира Сіренка, і зрозуміло, чому композитори прагнуть потрапити саме в його руки: Маестро однаково відповідально ставиться і до симфонії Г.Малера, і до партитури В.Губаренка, і до опусу молодого композитора, який, можливо, звучатиме єдиний раз.

Так само, з пієтетом поставився до авторів і їх дітищ Державний естрадно-симфонічний оркестр під орудою В.Здоренка: виконання музики А.Коломійця, Чен Бао хуа, О.Нежигая, Н.Боєвої розкрили художній смисл партитур. Але, на превеликий жаль, під час фестивалю ми зустрілись і з протилежною позицією диригента, внаслідок якої виконання або доходило до фіналу з суцільними творчими втратами, або взагалі, як непідготовлене, знімалося з програми.

Завершальним акордом фесту стала виконана під орудою В.Сіренка симфонія «П’ять пісень про Україну» Івана Карабиця — засновника та ініціатора фестивалю. Символічно, що розпочався він із відкриття пам’ятника у вигляді емблеми «Київ-Музик-Фесту» на могилі композитора. В.Сіренко повернув українській музиці шедевр тридцятирічної давності — симфонію, якій свого часу закидали в кон’юнктурності.

Звичайно, крім згаданих, фестиваль мав і багато інших сюжетів та мелодій. Звісно, деякі з них можуть стати чудовою поживою для критиків (аби це було на користь!). У свій час Артюр Онеггер скаржився на ситуацію в його рідній Франції — країні, благополучній стосовно музичної культури, нарікаючи, що навіть маститі композитори (маючи на увазі себе і всю «Шістку») не можуть почути свої твори, годі казати про молодих. Сучасного композитора він називав «непроханим гостем», жартуючи, що для того, аби виконали його музику, автору для початку слід піти з життя. Сподіваємося, що в Україні, завдяки музичним фестивалям, «проблема Онеггера» успішно вирішується!