Музейне діло: по живому тілу

Мистецтво і нерухомість — не близнюки-брати. Але останнім часом саме поєднання цих двох складових особливо резонує у зв’язку з «нерухомими» проблемами навколо «Мистецького Арсеналу», Музею ім.Т.Шевченка, Музею історії Києва... Національний художній музей України лише за три місяці, протягом яких тривали виставки Гойї та Ніколо Піросмані, перевиконав свій річний план. По суті, це й мало стати основою розмови з генеральним директором музею Анатолієм МЕЛЬНИКОМ. Та виявилось, що для нього є нагальніші теми. Про одну з них, до речі, на сторінках «ДТ» нещодавно згадувалось («Травень — місяць радості…», № 18, 13 травня 2006 року). Це давня проблема повернення музею незавершеної будівлі по вулиці Інститутській, 3. Як відомо, наш Національний художній мав би створити своєрідний комплекс, куди входили б споруди по вулиці Грушевського та по вулиці Інститутській. Але довгобуд на Інститутській міська влада вирішила перепрофілювати під потреби Музею історії Києва. «Квартирне питання» зіпсувало не тільки відносини між деякими чиновниками і директором Художнього музею, але й дійшло до «верхів». Президент Віктор Ющенко ще 17 травня ц. р. звернувся з дорученням до Юрія Єханурова, де наголосив на необхідності передачі будівлі по Інститутській, 3, до сфери управління Міністерства культури і туризму (з метою розширення Національного художнього музею України). Як скоро (і на чию користь) вирішиться питання?

Об’єкт комусь муляє око

— Майбутній мистецький комплекс мав би стати одним з найкращих зразків світової музейної практики, — розповідає «ДТ» генеральний директор музею Анатолій Іванович Мельник. — Головна функція музею — це збереження експонатів. А тільки 50—60 відсотків нашої території займають музейні фонди. Свого часу київська міська рада видала розпорядження про передачу будівлі по Інститутській, 3, до сфери управління Міністерства культури з подальшим створенням комплексу Національного музею України (там і раніше був виставковий павільйон дирекції Міністерства культури). Отже, об’єкт будувався за державні кошти і належав саме цьому відомству. Але в 1999 році Валерій Пустовойтенко, на той час прем’єр-міністр, одноосібним розпорядженням передав будинок в комунальну сферу! Тобто в Київську міську раду. Але ж із самого початку там планувалося розміщення експозицій саме образотворчого мистецтва: там високі стелі, приміщення з «подвійним» світлом і тому можна представляти просторові композиції панорамного характеру. Також там можна здійснювати сучасні проекти. Ми ж говоримо про те, що в державі немає музею сучасного українського мистецтва, от і могли б показати глядачам розвиток такого мистецтва.

Сьогодні в Національному художньому музеї лише два відсотки творів можуть виставлятися — нагальність проблеми нових приміщень очевидна. Президент Ющенко глибоко знає цю тему — з його допомогою і народжувався довгоочікуваний проект. Разом з Віктором Андрійовичем, тоді прем’єр-міністром, ми ходили до президента Леоніда Кучми з ескізним варіантом проекту. Кучма нас вислухав, а Віктор Андрійович попросив, щоб він завізував проект червоним фломастером. Завізувати — завізував, а віз і досі там. Гадаю, що і в київського мера Омельченка були консультанти, які мали пояснити йому, для кого існує Національний музей. Для киян і гостей столиці, для потреб української культури, а отже — і держави. Та комусь цей об’єкт намозолив око.

…Споруда по вулиці Інститутській, 3, напевно, більшою мірою когось цікавить як центральна резиденція, а не музей в майбутньому. І в основу ситуації покладено проблему Музею історії Києва, який не відстояли свого часу. Навіть соромно говорити: за рахунок одного музею вирішується проблема іншого! Не визначилися раніше, де музей повинен мати своє приміщення, і знайшли волюнтаристський вихід: ось там, по Інститутській, 3, і буде Музей історії Києва.

Іншими словами, триває нечесна політична гра, спонукувана ситуацією: споруда розташована в центрі столиці. Я не вірю в те, що міська влада не має інших варіантів. Не кажемо вже про те, що на цей проект використано понад три мільйони гривень. Це кошти наших платників податків, чиновники повинні про це пам’ятати. Дивно, чому саме тепер виникла ця проблема, адже президент Ющенко ще у травні дав доручення прем’єр-міністру розглянути питання про повернення будинку по вул. Інститутській, 3, до державної форми власності в управління Міністерства культури для потреб Національного художнього музею Києва. І якщо в керівництві Київського управління культури вважають, що не повинно бути Національного художнього музею України в його повному обсязі, то тоді я не маю слів, аби це коментувати.

Зауважу також: через наш старовинний будинок Національного художнього музею по вулиці Грушевського проходить міська теплотраса. І не дай Боже, якийсь прорив або інша надзвичайна ситуація — що робитимемо з музейними скарбами?! Наш будинок на Грушевського взагалі не ремонтувався протягом 50 років! Ми його самі й відремонтували як музей, аби тільки не зупиняти музейну практику. Дехто з моїх колег пропонував на певний час закрити музей, але я категорично проти: досвід Третьяковської галереї, яка була вісім років на ремонті, показав, що ціле покоління дітей залишилося без історії мистецтва. Робота триває...

Недавно в Амстердамі відкрили виставку творів Національного художнього музею (це роботи кінця XIX початку XX століття) — і черги стоять біля трьох входів до музею. Нині готуємо проект до Чикаго й Нью-Йорка (український модернізм 1910—1930 рр.). Коли їдемо за кордон, то передусім звертаємо увагу на умови зберігання творів. Якщо музей не відповідає міжнародним критеріям, то я ніколи не підпишу договір про передачу творів на тимчасове збереження. Далі можна згадати бізнесове слово «індустрія». Чому індустрія? Тому що, не маючи відповідних умов, ми просто не будемо мати туристів. Коли я був в Амстердамі, ми говорили про можливість перевезення з Нідерландів до України деяких робіт Рембрандта і Ван Гога. Але це потребує певних умов і гарантій. Без сучасного музейного комплексу не обійтися.

Музей ніколи не заробить дуже великих грошей

— У минулому умовному арт-сезоні ваш музей представив дві резонансні експозиції — Гойя і Піросмані. Кажуть, було встановлено рекорд відвідувань музею за всі роки незалежності. Це правда?

— Понад 40 тисяч було на Піросмані. Приблизно стільки ж — на виставці Гойї.

— Що стало запорукою такого інтересу? Лише імена чи вдала рекламна кампанія?

— За рекламу правили самі прізвища. Так повинно бути й щодо українського мистецтва. Ганна Собачко-Шостак, Параска Хома, Катерина Білокур. Не кажучи про наших співвітчизників, котрі жили наприкінці XIX початку XX століття в Парижі, Мюнхені, Канаді, Польщі, Австрії, в усьому світі.

— Чи вдалось музею завдяки резонансним експозиціям Піросмані і Гойї якось поліпшити економічні показники?

— Нам вдалося виконати за три місяці річний план. Це для своїх потреб, щоб не ходити і не клянчити грошей. Не казати, що ми бідні і не дурні. Адже музей ніколи не заробить дуже великих грошей, наприклад, для того, щоб будувати комплекси. У нас хороша команда, молоді, енергійні музейники. У рік маємо десять видавничих проектів за напрямами — ретроспекція, персональні художники, монографія.

— Чи готується до виставки унікальна колекція полотен відомого українського художника Олексія Грищенка, що не так давно, згідно з його заповітом, повернена в Україну і передана до Національного художнього музею?

— Так, нещодавно ми привезли велику колекцію Грищенка — 67 полотен — з українського інституту в Нью-Йорку. Держава набула великого скарбу. Звісна річ, цю колекцію треба однозначно опрацьовувати й вивозити у світ, тому що Грищенко — це художник рівня Архипенка, Богомазова... Експозицію плануємо зробити в наступному році.

— Виставки яких українських художників останнім часом найбільш активно відвідують?

— Узагалі, це не є музейною практикою — вважати за основу діяльності персональні виставки. Я завжди жартома кажу, що найкращі художники ті, яким сьогодні виповнилося 125 років. У кожному регіоні України є прекрасні сучасні художники. Любомир Медвідь — у Львові, у Харкові — Віктор Гонтаров, у Тернополі — Дмитро Стецько. А такі таланти, як Євген Лещенко, Микола Кумановський, Микола Мазур, Олександр Дубовик, Роман Жук, Роман Романишин, Андрій Антонюк, Микола Шимчук! Про Івана Марчука і так усі говорять.

— Ви не аналізували особливості вікових категорій відвідувачів? Наскільки активно приходить до виставкових залів молодь?

— Статистика свідчить: найбільш активні молоді люди від 20—25 до 40 років. Нині молодь радикально змінює погляди. Пенсіонерів приходить багато, але саме ті, які розуміються на мистецтві.

— Майже в усіх західних країнах сувенірна продукція допомагає музеям виживати і навіть заробляти. Чи стане це й у нас практикою і традицією?

— Маємо книжковий кіоск, де є альбоми Національного музею. Коли здійснимо реконструкцію будинку, матимемо сувенірний магазин, де, починаючи від марки, листівки, буклета, каталогу, буде широко представлена вся сувенірна продукція.

— Чи виявляють інтерес до унікальних фондів музею іноземні партнери? Які ваші останні контакти і контракти?

— У 2002 році ми провели виставку в Канаді й Італії, нині наші твори —на виставці в Нідерландах. Я переконався, що до українського мистецтва є величезний інтерес у Європі. Нещодавно мене повідомили про бажання президента Лувру відвідати нас. Будь-які контакти на такому рівні приносять користь, спонукають нас до відповідальності й посиленої роботи. Нам би дуже допоміг Закон про музеї і музейну справу.

— Сьогодні в нашій культурі багато сподівань на меценатів. Наскільки вдалий ваш досвід роботи з ними?

— Маємо Фонд сприяння розвитку Національного художнього музею України. Без нього вже й не уявляю нашої роботи — повсякденної й на перспективу.

— А часто з’являються в музеї керівники держави?

— Якщо порівнювати нинішніх керівників держави з попередніми (з погляду їх зацікавленості мистецтвом), то, безперечно, сьогоднішня влада більш прогресивна. Президент Ющенко, коли йому дозволяє час, музею не проминає.

— В якому стані нині унікальні старовинні ікони музею?

— Відкрию таємницю: передбачаються зміни постійної експозиції періоду середньовіччя. За декілька тижнів кияни і гості столиці побачать оновлену експозицію періоду XII століття. Це завдяки нашим талановитим реставраторам.

— Нещодавно в інтерв’ю «ДТ» директор Музею російського мистецтва говорив про те, що трапляються випадки, коли деякі «нові українці», ховаючи очі, приходять із меркантильними і навіть зухвалими пропозиціями… У вас бувають такі «відвідувачі»?

— Такої практики немає і не буде. Музей своїми скарбами пишається, а не продає їх. Якщо сюди не залазить рука великої політики. Як це було в СРСР наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років. В Україні такого не повинно бути й не буде.

P.S. Найближчим часом в «ДТ» продовження музейної теми: драматична ситуація з унікальними експонатами Музею історії Києва, які «зберігаються» на одному з поверхів Українського дому, а сам музей, на жаль, так і залишається безпритульним.

ЦИТАТНИК НА ТЕМУ

— «Є наміри розмістити більш як 250 тисяч експонатів Музею історії Києва в приміщенні на Інститутській, 3. Поки що там недобудований виставковий центр на 28 тис. кв. метрів. Приміщення добудують інвестори, які візьмуть собі за це 14 тис. кв. метрів — під той же виставковий комплекс. Залишок площі відійде до науково-культурного закладу». (Володимир Яловий, з виступу на засіданні XI сесії Київради, вересень 2005 року).

— «Зібрання Національного художнього музею України є невід’ємною частиною унікальної скарбниці світового культурного надбання. Але приміщення, побудоване понад 100 років тому, за своїми розмірами та умовами експонування і зберігання творів образотворчого мистецтва не відповідає рівню провідного музею європейської столиці». (Віктор Ющенко. Доручення прем’єр-міністру, травень 2006 року.)