Музейна тріщина. Директор Київського музею російського мистецтва Юрій Вакуленко: «Маріїнський палац повертає наші шедеври»

У Київському музеї російського мистецтва, що на вулиці Терещенківській, проходить виставка, присвячена 150-річчю від дня народження Михайла Врубеля, яка викликає жвавий інтерес у киян. Музей по праву вважається третім за значимістю колекції після Третьяковської галереї, Державного російського музею в Петербурзі, і зберігає понад 12500 робіт. Заради таких експонатів туристи часто перетинають півсвіту. Тому що будь-яка картина — це зосередження великих енергій. Про особливості проведення унікальної виставки Врубеля, а також про поточні музейні справи та проблеми в інтерв’ю «ДТ» розповів директор Музею російського мистецтва Юрій Вакуленко.

— Юрію Євгеновичу, назва виставки Врубеля у вашому музеї — «Демон і Ангел» — у нової хвилі інтелектуалів і просто читачів, мабуть, викликає зовсім інші алюзії, скажімо, співзвучні з назвою книжки Дена Брауна «Ангели і демони»... А ви відчуваєте інтерес до експозиції?

— Реальна ситуація навіть перевершила наші очікування. Тільки за минулий уїк-енд виставку подивилося понад чотири з половиною тисячі чоловік. Ми мусили робити перерви між входом груп відвідувачів, тому що вони почали заважати одне одному. Черга тягнулася від бульвару Шевченка, як у кращі радянські роки. Взагалі, «всього Врубеля» ми показуємо тільки у зв’язку з ювілейними акціями. Як відомо, колекція нашого музею найбільша серед колекцій країн СНД. Поодинокі роботи раннього періоду — це «Дівчинка на тлі перського килима», «Ангел із кадилом і свічею», «Голова демона», чудова серія квітів... Усе це в нас. Але в основному творчість Врубеля представлено на виставці графічними творами. А вони, у свою чергу, найбільш уражені часом. І за музейними правилами кожна графічна робота має один раз на три місяці «відпочивати» у фондах. Адже кожен відвідувач приносить із собою якесь біосередовище, і воно не дуже позитивно впливає на твір. Тому ми й застосовуємо певні музейні технології для збереження картин.

— А які ще заходи — нові виставки чи якісь окремі художні проекти, пов’язані з роком Врубеля, ви плануєте реалізувати?

— Це тільки перша акція, присвячена Врубелю. Висока відвідуваність виставки свідчить про життєву необхідність додаткових заходів. Деякі предмети ми не можемо експонувати тільки тому, що вони всі містяться в одному альбомі. І ми просканували ці зображення. В останньому залі музею стоїть комп’ютер, який інтерактивно демонструє ці твори. Через місяць відкриємо ще одну виставку, але вже у зменшеній формі. Почали демонстрацію першого музично-поетичного фільму-балету про зібрання робіт Врубеля у Третьяковській галереї. Одержали також зовсім нову стрічку, зняту московським телеканалом «Культура», про київський період художника. Це історії, пов’язані з Кирилівською церквою, Володимирським собором... Фільм називається «Космос Врубеля». А цього літа плануємо провести двомісячну виставку, присвячену 120-річчю створення найбільш значимої його роботи «Дівчинка на тлі перського килима», яка багато в чому визначила своєрідність творчого методу художника. Хочемо показати її не тільки із зовнішнього боку, а й з внутрішнього... І тепер робимо спеціальні дослідження цієї картини: рентген, макрозйомка... Щоб глядач в інтерактиві побачив усі зміни, накладені часом на цей шедевр.

— Хочете подати цю роботу ніби «зсередини»?

— Взагалі, Врубель дуже складний художник. Як за символікою, за своїм духовним космосом, так і за художньою технологією. Я як фахівець із реставрації знаю: реставрація Врубеля — це «вищий пілотаж» нашого ремесла. Тому що в житті Михайло Олександрович був дуже імпульсивною людиною і технології живопису дотримувався дуже умовно. Тепер це дається взнаки... Зокрема проблема «Дівчинки...» в тому, що художник використовував ретушні лаки, які швидко висушують поверхневий шар картини. Насправді ж робота після її створення була вдвічі яскравіша за тоном. Напевно, це була просто фантастика! Адже навіть тепер вона досить гармонійна, благородна і гарна. Моя думка така: кожна робота, як і людина, повинна прожити своє особливе життя, мати і зморшки, і благородну сивину... Кожен твір мистецтва, залишаючись космополітичним і актуальним у світовій свідомості, повинен природно змінюватися зовні, щоб відповідати часові. Думаю, якби ми побачили роботи Врубеля в їхньому початковому блиску, то не виключено, що вони сприймалися б інакше. Кожен твір — як «синтетичний пиріжок», зроблений із багатьох матеріалів, він народжується, живе, старіє, тільки вмирає не так часто...

— Завдяки лікарям-реставраторам...

— Добре порівняння! Насправді навіть інструменти, які ми використовуємо для продовження життя шедевра, схожі на медичні — скальпелі, пінцети, вата, спирт…

— Це вже, швидше, хірургія, ніж терапія...

— Уявіть, що для твору мистецтва насправді... згубні ідеальні умови зберігання. Тому що молекули речовин, пов’язані між собою, як м’язи в людини, повинні розслаблюватися і скорочуватися, щоб бути в тонусі. Якщо зараз помістити на збереження у вакуум якусь картину, а згодом перемістити її у звичайні умови, то вона розсиплеться, перетворившись на порохно, як предмети із закритих гробниць. Ще зазначу, що наш будинок-музей енергетично зберігає свої роботи. Коли я обійняв посаду директора, то був дуже здивований стабільним станом фонду Російського музею. Звичайно, є роботи, які потребують реставрації. Але аварійних немає! Адже в нас не просто музей зі своїми цінностями, а старовинний будинок «із примарами», своєю енергетикою, вентиляційними ходами у стінах. Цей будинок ніби живе сам по собі. Мені запали в душу слова директора Дрезденської галереї, коли він тут побував: «Затишнішого музею в Європі я не відвідував». Мені здається, що праця для наших співробітників — це не місце, де вони відбувають по вісім годин на день, а саме оселя, в якій вони живуть і хочуть жити. Ось я, наприклад, сиджу за столом самого Терещенка... Після реконструкції ми плануємо створити меморіальний кабінет, у якому цей раритетний стіл займе своє місце.

— Чи часто відвідують ваш музей відомі політики і взагалі помітні люди країни? Наскільки, по-вашому, у цієї «касти» відчувається потяг до художності й духовності?

— Взагалі, багато діячів тепер намагаються просто прийти сюди як «пересічні громадяни». А ось посол Німеччини, наприклад, обожнює приходити до нас у неділю. Інколи, йдучи залами, помічаєш в експозиції досить відому людину. Та мене більше тішить підвищений інтерес широкої аудиторії до нашого музею.

— В одному з інтерв’ю ви сказали: «Ми бережемо спадщину нашого народу». Як справи з оновленням музейного фонду?

— У радянські часи затверджувався план поповнення фондів. Виділяли на це кошти. Тепер закупівлі не фінансуються взагалі вже багато років. Поповнюємо свої фонди приблизно п’ятьма-десятьма роботами на рік, завдяки художникам, які дарують нам свої картини. Але приймаємо не все. Для цього існує спеціальна комісія, яка оцінює якість тієї чи іншої роботи. Справді, цей музей береже пам’ять слов’янства, міжнаціональний поділ тут дуже умовний. Це мистецтво. Сьогодні ми працюємо над поверненням робіт, які були в нашій колекції раніше, але з різних причин опинилися за межами музею. Зокрема після 20-річної відсутності мають повернутися картини з Маріїнського палацу, які досі слугували елементами прикраси його інтер’єрів. Серед них — двометрова робота Айвазовського, картини Левітана, Шишкіна... Ще вдалося домовитися із Львівською картинною галереєю. У зв’язку з чим нам люб’язно повертають 17 першокласних робіт. Вони були передані їм ще 1952 року в порядку міжмузейного обміну.

—Чи є позитивні зрушення у вирішенні проблем у зв’язку з тріснутим фундаментом в одному із залів Російського музею?

— Ця тріщина виникла через будівництво біля нашого приміщення 12-поверхового будинку. Побудували підземний паркінг, не враховуючи геологію ґрунту. І тепер частина будинку, на яку припадає галерея Шишкіна, просто розпадається надвоє... Цей фундамент замішаний ще на соломі й не витримує таких навантажень. Нині працює спеціальна комісія. Подаватимемо скарги на будівельників цього будинку, щоб вони усунули заподіяну шкоду. Інакше доведеться звертатися до суду. Друге питання в тому, що це будівництво порушило нашу охоронну зону. Проте хтось же дав дозвіл? Головне, щоб не довести справу до криміналу... А реконструкція в нас планова. І пов’язана вона з тим, що музей повинен перетворитися на великий музейний комплекс, достойний нашого міста. Плануємо також побудувати на території нашої садиби нову будівлю, куди перенесемо всі фонди. Ще там буде виставковий зал, реставраційні майстерні, музейний ресторан і невеликий готель...

— Хочете сказати, що відвідувачам пропонуватимете не тільки їжу духовну...

— Так. Нехай людина, котра прийде до нас із сім’єю, проведе тут весь день. Думаю, після реконструкції зможемо показати 40% нашого зібрання. Для музейної практики це величезна кількість. Ще хочеться зробити публічною і нашу велику бібліотеку.

— Планів багато. Які найнасущніші проблеми, крім зазначених вище, нині тривожать вас як керівника?

— Ще у 80-х було заявлено, що з метою поліпшення «житлових» умов нам планують передати сусідній будинок, як і музеєві Ханенка. Отож, вони встигли одержати. А нам нічого не дали. Хоча постанови ніхто не скасовував, і ми сподіваємося, що питання буде вирішене. Ось подумайте, коли люди приїжджають до Європи, куди вони насамперед ідуть? Звісно, в музей. І ніхто не запитує, чому там треба платити 10 євро за вхід, а в нас усього 1 євро. І то інколи кажуть: «Буде дорожче — ніхто до нас не ходитиме». Думаю, це не від ціни залежить, а від бажання людини, її духовних запитів.

— Сьогодні художня інтелігенція активно обговорює доцільність «будови століття», маю на увазі «Мистецький Арсенал»...

— Думаю, ситуація така: спочатку була слово, тобто гасло, реально не підкріплене змістом. Потім виникли розмови й версії про те, що нібито почнуть «експропріювати» музейні роботи, аби створити велику експозицію в одному місці — у тому ж таки «Арсеналі». Але навіть якщо ви зберете 11 млн. експонатів зі всієї України, то, повірте, це буде «смітник». Що таке Ермітаж? Це колекція, яку створювали найбагатші люди Росії, купуючи шедеври з усього світу впродовж навіть не десятків, а сотень років. А тут виходить, що треба залишити кращі речі музеям, а наявні у фондах передати в проектований Ермітаж. У фондах зберігаються хороші роботи, але вони не є шедеврами. Виходить, що «наш Ермітаж» складатиметься з творів середнього рівня? Це смішно й дуже непрофесійно. Та на цей час справа вже зрушила з мертвої точки. Група фахівців працює над концепцією «Мистецького Арсеналу», відповідно до якої туди має перейти ряд музеїв, які містяться у непристосованих приміщеннях або живуть за рахунок один одного. Мені здається, можна було б створити серію виставкових залів і для кожного музею знайти там місце. Так не буває: ви нам віддайте, а ми зробимо... А хто, як не ми, краще знає, як показувати і зберігати наші експонати? Музей має бути самодостатньою структурою, тільки тоді він буде готовий до публічних показів. Адже всі провідні музеї СНД виникли з великих приватних зібрань. Рано чи пізно кількість переходила в якість.

— Не секрет, що багато нових українців хотіли б отримати в приватне користування який-небудь із шедеврів музею. Чи надходили до вас «вигідні» (у плані фінансів) пропозиції поділитися чимось із цінної, раритетної колекції?

— Було кілька таких пропозицій. Але щоразу люди соромливо відводили очі, розуміючи, що кажуть нісенітницю. Насправді музейна система така, що вилучення якогось предмета із зібрання просто нереальне. Існує багатоступінчаста відповідальність, і одна людина ніколи не вирішить питання вивезення експоната з музею. Якщо я зроблю неправомірну дію, то в мене є головний хранитель, який зобов’язаний сигналізувати у вищу інстанцію. Музейні зібрання, як відомо, не підлягають приватизації, бо є загальнонаціональним надбанням. З музею можна тільки вкрасти, і, на жаль, крадуть. Але зазвичай знаходять. Ось недавно знайшли полотно Айвазовського, вкрадене два з половиною роки тому з Одеської картинної галереї. Нам часто телефонують із різних організацій із проханням надати в оренду або для декорації фільмів ту чи іншу картину. У людей інколи буває неправильне уявлення про музей: думають, сюди можна прийти, взяти, загорнути й піти... Це не так.

— Чи робить Російський музей якісь кроки, щоб повернути втрачені в часи Другої світової війни унікальні колекції давньоруського та українського живопису XIII—XIX століть?

— Ситуація така... Ми склали каталог із понад 600 робіт, вивезених під час війни. Неодноразово проводили переговори з німецьким посольством. Ця інформація є на сайтах Інтерполу. Та жоден із наших експонатів поки що ніде не фігурував. Нинішнього року плануємо створити веб-сайт, на якому також буде розміщено інформацію на цю тему.

— У якому стані нині перебуває ікона «Борис і Гліб»? Адже їй у давньоруському іконописі належить особливе місце, і свого часу не вщухали суперечки щодо дати її створення...

— Цікаве запитання... Поки що ми її датуємо XIII століттям, аби не породжувати надміру затятих наукових суперечок. Стан її цілком стабільний, це невиїзний експонат, тобто ми її не вивозимо на жодні виставки за жодні гроші. А взагалі, у нас цілий зал раритетних ікон, наприклад ікона «Страшний суд», з неї можна доступно побачити, як страждатимуть усі грішники — від політиків до невтомних їдців вареників.