Музей Гетьманства: хто в домі господар?

Сьогодні багато говорять і про проблеми «Мистецького Арсеналу», і про певне протистояння безпритульного Музею історії Києва та Національного художнього музею (у зв’язку з довгобудом по вулиці Інститутській). Також дискутують на теми, що, мовляв, бракує приміщень для багатьох колекцій. Але дивна річ: хіба багато з музеїв у столиці функціонують на достойному рівні? І чи лише в їх кількості справа? Може, все-таки в якості роботи? Ось хоча б один приклад — Музей Гетьманства, до якого зі зрозумілих причин нині має бути прикута особлива увага.

Київський «Музей гетьманства» — це гарний будиночок у центрі Подолу. Сам по собі він є пам‘яткою архітектури XVIII —початку XIX ст.: з чималою територією, зовні не обіцяв особливих вражень. Зате всередині… Вхідні двері було зачинено, і довелося дзвонити, аби з кімнат вийшла до нас працівниця «музею». Вона розповіла, що обидві співробітниці відпросилися, тому доводиться відчиняти двері їй. Ми сьогодні перші відвідувачі. На годиннику — одинадцята тридцять. Музей працює з десятої. Пізніше, очевидно, буде багато народу, в основному школярі. За програмою ж треба вивчати, ось і приходять, як правило класами. Міліціонери теж приходять — взводами.

Квиток коштує гривню. Але «Черновецький хоче, щоб ми самоокупались, тому буде дорожче». Чому так дешево? Це ж усе-таки гетьманщина. Розпочали огляд, і тут я зрозумів чому.

«Музей» налічує п‘ять залів. Якщо вважати залами й ті приміщення, в яких одночасно і виставлена експозиція, і облаштовані робочі місця співробітників. Експонати стосуються гетьманів Мазепи, Скоропадського, чомусь Петлюри, і… все. Є, правда, портрети й інших гетьманів, виготовлені в єдиному стилі і розвішані по всіх кімнатах. А ще окрема кімната віддана під виставку художниці, яка малює картини в народному стилі — на склі. І це все? Все. «А скільки років працюєте?» З таємною надією на те, що відкрились недавно, просто не встигли ще як слід попрацювати, і таке інше. Виявляється, з 1993 року працюють. Що тут сказати?

Експонати — окрема тема для розмови. В «музеї» цінного… нічого. Декілька глеків. Декілька іржавих залишків незрозуміло чого, що могло бути і сільськогосподарським інвентарем, і, з натяжкою, зброєю якихось селянських повстанців, але аж ніяк не регулярного гетьманського війська, та подарунки сім‘ї останнього нашого гетьмана Скоропадського, аркушики паперу, на яких діти-онуки гетьмана малювали національну символіку й орнаменти. Решта — так званий ілюстративний матеріал, більшість якого розміщена у важких старих виставкових альбомах із залізними сторінками. Жодного оригіналу жодного документа. Все подається з відомих книжок та альбомів у скопійованому вигляді на допотопному копірі, який, мабуть для виправдання, і виставлений в одному із залів замість експонату.

Сам спосіб виконання експозиції вражає. Не оригінальністю. Непрофесійністю. Скопійовані матеріали наклеєні прямо на основу, хоча про неприпустимість цього знають уже в перший день роботи в будь-якому музеї, та й будь-де. Відвідувача при вході зустрічає довжелезний «фігурно» вирізаний із паперу список гетьманів у п‘яти варіантах від різних дослідників історії гетьманства. От вам коровай, який хочеш вибирай. Про гетьманщину як державу, про її адміністративний, територіальний устрій, про відносини зі зверхником — Росією, про Малоросійську колегію — нічого. Тринадцять років існування і… нічого. Принаймні в експозиції. А про батька гетьманщини, про Богдана, — аж три картини та фіранка на вікні з гербом «Абданк». Усе.

При виході запитав про літературу з гетьманства. Відповідь: «А ми взагалі-то не зобов‘язані продавати книжки». — «Ну як же так, невже за весь цей час не можна було зробити щось більше?» Мабуть, ви вже знаєте відповідь: «З таким фінансуванням!..» Ну «відмазка» ця не нова. Вона випробувана тисячі разів для виправдання бездіяльності. Навіть шкільний учитель, що оформлює свій кабінет сам, без допоміжного фінансування, робить це набагато краще, ніж люди, у чиї обов‘язки входить оформлення музейної експозиції.

Постає декілька запитань, на які немає відповідей. Якщо бракує сил зібрати відповідні експонати, то невже неможливо домовитися з Музеєм історії Києва, який, як відомо, на відміну від «гетьманців», не має власного приміщення, про експозицію частини його експонатів, що стосуються тематики гетьманства, у цьому музеї? Невже неможливо домовитися про те ж із Історичним музеєм? Невже неможливо домовитися з видавництвами про продаж тематичних книжок у музеї? Невже не можна про те ж саме домовитися з відомими істориками, які вивчають цю тему, — скажімо, Сергієм Павленком чи Тетяною Яковлевою? Невже неможливо скооперуватися з науковцями з Батурина або з Чигирина і працювати спільно? Тоді і цікавість з‘явиться, і буде під що вимагати фінансування, і буде сенс підвищувати статус музею з місцевого до державного. А там і експонати і, дасть Бог, спонсори з‘являться. Чи все це можна, але не з цими людьми?

За два тижні до цього довелося відвідати краєзнавчий музей у місті, яке, м‘яко кажучи, не може похизуватися своєю давньою історією. Це місто Краматорськ. Донбас, що ним тепер багатьох лякають. Розміщується цей місцевий музей на одному поверсі будівлі, яка раніше була типовим радянським галантерейним магазином. Музейники зібрали про своє місто все, що можна було. Створили, окрім традиційних експозицій, ще й куточки селянської хати, земського буржуа, кімнати періоду НЕПу та 50-х років. Крім того, у залі, де виставлено експонати про Вітчизняну війну, відвідувачів зустрічає об‘ємне панно, присвячене воїнові-переможцю. Зроблене воно зі… звичайного ватману, але — з любов‘ю, тому питання недостатнього фінансування не виникає. Оскільки ж про сучасне місто, окрім виробництва, показати нічого, співробітники музею, для заохочення дітей, куточок віддали іграшкам. Старим — радянських та передрадянських часів. Збирали з усього міста! І знайшли багато цікавого. Подумалося: «Цих людей — та в Київ би. Замість наших «гетьманців». Вони мають і серце в грудях, і голову на плечах.

І насамкінець... Панове національно заклопотані діячі різного ґатунку та рангу, ви стверджуєте, що люди на сході та на півдні країни не поділяють почуттів державності й не знають своєї історії… Та вони не поділятимуть і не знатимуть, доки в столиці, куди звикли приїздити й бачити усе найкраще, що є в країні, функціонуватимуть «музеї», в яких замість гордості за історію держави пропагують убозтво, замість захоплення предками — розповідають про фінансування, а замість наполегливої роботи демонструють її профанацію.

До речі

У «Путівнику» IV Всесвітнього форуму Українців, що проходив 18—20 серпня, на стор. 50 є відомості про «Музей Гетьманства». Я з жахом подумав: а якби комусь із діаспори заманулося відвідати цей музей? Що та людина, якщо вона бодай один раз у житті відвідала будь-який музей у будь-якій іншій країні світу, мала б подумати про цю країну, про цю владу, яка виплачує зарплати таким «музейникам», і про рівень освіти тих людей, котрі задовольняються побаченим у цьому закладі?