Мумбо-юмбо на узвозі

Відомий англійський учений і мандрівник ХІХ століття Давид Лівінгстон, описуючи свої подорожі нетрями та річками Центральної Африки, аналізує життя туземців: можна цілими днями лежати під пальмами, споглядаючи як пролітають у синьому небі білі хмарки й у Замбезі хлюпочуться бегемоти. Дослідник порівнює цей спосіб життя з суєтою Старого Світу й робить висновок, що погоня цивілізованого світу за примарою успіху не має ні на крихту більше сенсу, ніж мирне спілкування африканців із рідною природою.

Але часи минають. Погляньте на наші надземні та підземні торговельні ряди — джунглі разом зі своєю живністю та ідолами вже підступають до наших дверей. Те, що раніше фігурувало лише на дитячих майданчиках та магазинах іграшок, пробиває собі шлях у дорослі забави. Вітрини кишать слонами, мавпами, жирафами, різноманітними ненашими божками з кільцями в носі й без кілець. Видається, що весь екваторіально-тропічний пояс землі працює на український ринок збуту.

Утім, ми як завжди відстаємо від світу на сотні півтори років. Розквіт колоніалізму в ХІХ столітті завалив Європу зразками наївного, але щирого мистецтва поневолених народів. Можна не сумніватися, що витоки кубізмів, експресіонізмів, примітивізмів лежать десь там, у верхів’ях Нілу.

Як із цим нашестям виробів із чорного, червоного, залізного та інших екзотичних дерев нам боротися? Правильно. Клин клином вибивають. Наша добра академічна освіта змішана з орієнтальними та шаманськими течіями дає цілком конкурентноспроможні зразки. У галереї «Триптих» відкрилася виставка молодих митців Олександра Смирнова та Анастасії Подерев’янської. Те, що люди ці не дарма їли хліб, навчаючись спочатку в Республіканській художній школі, а згодом — у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, помітно відразу. Олександр спеціалізується на скульптурі, якій притаманний скоріше вплив савани, ніж нашого лісостепу. Матеріали — підфарбовані дерево, гіпс. Утім, без сумніву, автор цілком успішно може працювати з будь-якою матеріальною основою. Можливо, це чистий суб’єктивізм, але коли ми сім’єю ходимо по виставкових залах, одним із тестів на мистецькі витвори є те, чи хотіли б ми їх бачити у власному домі. Всі роботи Олександра Смирнова отримали позначку «плюс». Україна як молода колоніальна держава (не вік же бути самим колонією) вже запустила щупальця своїх інтересів у близькі та неблизькі території. Так що явний присмак сходу в роботах Анастасії Подерев’янської можливо є не тільки препаруванням оповідок «Тисячі та однієї ночі», а й результатом переглядання телевізійних новин. На щастя, арабський світ у живописі нам не конкурент, із прозаїчної причини — іслам не заохочує відтворювати на полотні живих істот. Правда, те, що пропонує на суд глядачів Анастасія, не можна зарахувати до живопису в класичному розумінні цього жанру. Та й основою є не тканина, а добре оброблені дошки (без тріщин). Роботи достатньо насичені інформацією, розглядати їх можна довго, не дратуючись занадто мудрими алегоріями. Автор працює і в холодній і в теплій гамі кольорів, але досить пастельній, без агресії. Жаль мені лише справжніх мертвих вітчизняних жучків та метеликів, вкраплених у роботи. Можливо, вони й шкідники, але мені їх однаково жаль. Сподіваюсь, їх смерть в ім’я мистецтва не діло рук художниці.

P.S. На лотку перед галереєю продають опудала крокодилів. Мабуть, нільських. Чи, може, вже є дніпровські?