Мої п’ятнадцять

Поділитися
Кожен ювілей зобов’язує до підсумків, а надто якщо ця кругла дата — день народження твоєї країни. ...

Кожен ювілей зобов’язує до підсумків, а надто якщо ця кругла дата — день народження твоєї країни. Ні, не держави, а саме країни, яка за 15 років, поміж іншим, спромоглася на першу пальмову гілку в Каннах і літературний прорив на Захід. У державі ж культуру не створюють — там здебільшого їй заважають розвиватися. Чи то податковим тиском, чи то культивуванням несмаку на рівні найвищих осіб, чи то просто байдужістю. Хвалити Бога, немає культурних репресій і нікого силоміць не заганяють у єдино правильні творчі методи. На щастя, існує інтернет. Чудово, що розвиваються незалежні видавництва. Добре, що дають такі-сякі іноземні ґранти. Непогано, що принаймні література може дозволити собі існувати в паралельній культурній реальності. З усіма своїми плюсами й мінусами, ювенільністю і бруталізмом, експериментаторством і стильовим розмаїттям. А ще — просто творенням живих текстів. Реальності, паралельній до соціально значущого спецрозподільника Держкомінформу, напівживої НСНУ, Шевченківської премії і параноїдального ізоляціонізму. Одне слово, в добрій країні ми живемо, але не пощастило нам із державою. Хоча, з іншого боку, це ще як подивитися.

15 років — то не жарт, а болісне статеве дозрівання й постійні проблеми з батьками. Тому й література наша в своїй мейнстримовій частині тяжіє до протесту й ескапізму. Їй хочеться подалі від цивілізації — в гори, як Тарасові Прохаську, і в Індонезію, як Ірені Карпі. Любко Дереш уже четвертим своїм романом «Намір!» намагається витворити власну систему моральних цінностей і набирає слова Добро і Зло з великої літери. Так, начебто до нього цих понять не існувало. Таня Малярчук узагалі вся зіткана з сімейних негараздів і першої (вона ж остання!) любові. Світлана Поваляєва вважає, що замість крові в її жилах тече якась альтернативна рідина.

Молода українська література — це якесь скопище вундеркіндів. Одним удається прокинутися знаменитими у підлітковій колисці уже наступного ранку після виходу журналу «Четвер», підтримуючи якісний рівень письма від книги до книги. Це я про того ж Дереша, культового в самій Німеччині, уже не кажучи про Польщу. Другим здається, що вони геніальні, але незаслужено замовчувані проплаченими тусовками та злими «андруховичами». Це я про численний сонм симпатяг-двотисячників, які хочуть усе й одразу, та не знають як. Треті впродовж двох років спромагаються на три прозові книги, і жодна з них не поступається попередній. Це я про Сергія Жадана, який несподівано навіть для самого себе вибухнув «Депеш Модом», «Anarchy in the UKR» і «Гімном демократичної молоді». Четвертим вдається застрибнути в уже майже затонулий корабель культового видавництва «Кальварія» (уже без Дереша і Поваляєвої) й залишити його на плаву. Це я про Ксеню Харченко та її колег. П’яті зі скандалами міняють видавництва у пошуках гонорарів в одну тисячу доларів і все одно не знаходять бажаного задоволення. Це я про Ірену Карпу, яка встигла видати кілька романів у «Фоліо» і продалася амбітним, але вельми екстравагантним «Дулібам»…

Є ще й шості, і сьомі, й десяті. Їх є багато і різних. Є Живий Журнал із геніальною наївісткою Фаїною Каплан, яка досі чомусь поза інтернетом нікому не відома. Є несправедливо засуджені конкурсом «Корреспондента» «Пісьма Братана» Жені Галяса, видані експериментальною фірмою «Буква і цифра». Є несподіваний прозаїк-початківець Кузьма Скрябін, якому стало тісно в поп-музиці та на блакитному екрані. Є Анатолій Ульянов зі своєю нахабно-істеричною «Прозою», якого ненавидять усі, хто вміє це робити, але йому від того ще краще. Є виступи, тусовки, фестивалі й фестивальчики. Є «Клуб семейного досуга», який, здається, скоро всіх нас купить, а потім продасть, але вже дорожче. Є харківське «Фоліо», яке вже нас давно купило й успішно продає. Є…

Одне слово, маємо все для нашого підліткового літературного щастя. І вже завтра, коли нам доведеться фотографуватися на паспорт, сподіваюся, ми триматимемо як не дулю, то середній палець у кишені наших шортів. І не здамося, не забронзовіємо, не продамося. А якщо продамося, то за півтори тисячі доларів. Ми будемо вічно молодими й нахабними, тому що іншими бути нудно й нецікаво.

Головне, щоб у вісімнадцять нас не забрали в армію. Таким не можна давати в руки зброю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі