Мовний конфлікт: шляхи розв’язання

Тривалість і гострота дискусій з приводу мовних проблем України засвідчує тільки одне — неспроможність ні першого, ні другого президентів досягти успіхів у їх розв’язанні. Заради справедливості слід сказати, що справа врегулювання відносин між україномовною і російськомовною частинами країни, а саме на цих відносинах зав’язано вузол конфліктної ситуації, не належить до простих.

Справу заплутує та обставина, що поділ населення на дві різномовні громади не відповідає поділові за етнічною ознакою, як це має місце в країнах Балтії або тій же Грузії. У цих державах представники корінного етносу якщо й вживають російську, то тільки у спілкуванні з росіянами або з представниками інших націй колишнього Радянського Союзу, тоді як між собою вони спілкуються своїми мовами. Тому мовний конфлікт, що виник у перші роки незалежності, в балтійських країнах було розв’язано досить швидко.

Мовну політику країни завжди розробляє і впроваджує в життя еліта. Особлива відповідальність лягає на неї в період виходу з колоніальної залежності і побудови самостійної країни. Справа відновлення зруйнованого експансією чужої мови середовища потребує великих цілеспрямованих зусиль. Процес національного самоствердження, повернення своїй мові і культурі її законних прав має здійснюватися поступово, але твердо й неухильно. Паралельно, безперечно, має відбуватися економічне піднесення, зростання добробуту людей, але економічний поступ нездійсненний без національно-культурного відродження. Таким шляхом пройшла абсолютна більшість народів Європи, що утверджували свої держави після розпаду імперій.

У нещодавно виданій в київському видавництві «Спалах» книжці «Українська мова і мовне життя світу» відомий лінгвіст Орест Ткаченко дає цікавий порівняльний аналіз різних шляхів мовного самоствердження народів. Великий інтерес становить здійснене мовознавцем дослідження спільних і відмінних рис у перебігу цих процесів. Наголошуючи, як і переважна більшість зарубіжних соціолінгвістів, на вирішальній ролі національної еліти у збереженні мови як основи національної культури й ідентичності, О.Ткаченко показує відмінність шляхів утвердження своєї мови в ролі загальноетнічного засобу спілкування у народів державних і бездержавних. Як доводить учений на прикладі поляків у складі Росії, Австрії і Пруссії та угорців у складі Австрії, народи, що пережили в минулому період державності, втративши незалежність, активно протидіють нав’язуваній колонізатором мовно-культурній асиміляції. Головним носієм національної свідомості й опірності інокультурному впливові виступає в таких ситуаціях національна еліта, сформована в попередній період державності.

Натомість народ бездержавний, той, що ніколи не мав держави або здавна її втратив, не може активно протидіяти нав’язаній йому системі. Ті його представники, що соціально вивищуються, переходять на мову панівної на їхній території держави. В такий спосіб відбувається денаціоналізація еліти і відчуження її від народу, внаслідок чого постають так звані селянські народи, якими в минулому були литовці, латиші, естонці, фіни, бо в переважній більшості випадків у цих народів власною етнічною мовою дуже довго говорило, як правило, село.

Дослідник детально зупиняється й на вивченні історії мовно-культурного розвитку «селянських» народів, простежуючи процес поступового виокремлення з їхнього середовища освіченої верстви інтелігенції, що стає в оборону прав свого народу. Основою мовно-культурного, а згодом і державного утвердження таких народів виступає передусім заможне селянство, що О.Ткаченко доводить на прикладі так званих сірих баронів, вихідців із заможних селян у Литві, Латвії й Естонії, котрі створили міцну основу для постання національної еліти, яка змогла успішно змагатися зі старою зденаціоналізованою елітою — польською або спольщеною (здебільшого в Литві), німецькою або понімеченою (у Латвії й Естонії). «Перетягши на свій бік і ренаціоналізувавши мовно асимільованих литовців, латишів і естонців, — пише вчений, — ці «сірі барони» змогли пізніше відтіснити в своїх країнах від влади й економіки своїх чужоземних непримиренних, відповідно польських і німецьких, конкурентів і надати процесові мовно-національного відродження незворотного характеру».

Такий шлях мовно-культурного, а відтак і державного самоствердження дослідник вважає перспективним і для України. «І тут село (і близькі до нього за українською мовою малі провінційні містечка й міста) має відіграти таку саму важливу роль, — зазначає мовознавець. — Проте для цього має значно зрости економічний добробут села (і провінції в цілому). Злиденний жебрак, що тікає від бідування з села до міста, позбавлений почуття своєї людської, національної й мовної гідності, і в зрусифікованому місті неминуче зросійщується. Тільки справді міцний господар («хазяїн»), чи власною персоною, чи в особі своїх, також заможних, та ще й освічених дітей, може і в місті почуватися таким самим господарем. А оскільки йому дискомфортно в російськомовному оточенні, він зможе ефективно і своїм прикладом, і своїми грошима, і підкріпленими ними діями створити в місті догідну йому національно-мовну атмосферу».

Слід сказати, що подібний до європейського шлях мовно-культурного самоствердження відбувався в Україні на початку минулого століття — в період визвольних змагань і українізації 20-х років. Щоб зупинити потужний рух української нації до мовно-культурного, а в перспективі й неминучого державного унезалежнення від Росії, московський більшовицький уряд пішов на страшний злочин фізичного знищення мільйонів українських селян та інтелігенції.

Нинішню ситуацію ускладнює те, що поділ населення за мовною ознакою проходить всередині української нації. За демократичної виборчої системи, коли владу обирає більшість, украй зросійщені міські агломерації Сходу приводять до керівних органів зденаціоналізованих осіб з розмитою або й цілком проросійською свідомістю. Типовим представником такого середовища був Кучма, який у постійному балансуванні між вимогами різновекторно спрямованих груп суспільства намагався догодити обом, дотримуючись нездійсненного принципу «щоб і вовки були ситі, і вівці цілі». Закономірним результатом такої політики стало зміцнення позицій найагресивнішої проросійськи орієнтованої і підтримуваної Росією частини регіональної еліти Сходу. І тільки обрання на роль свого наступника представника не тільки зденаціоналізованого, а й люмпенізованого середовища поклало край «мовчанню ягнят» і призвело до помаранчевої революції.

Нині вся національно свідома частина суспільства — і україномовна, і та, що користується російською в побутовому спілкуванні, але вважає рідною українську або, в разі належності до іншого етносу, визнає законність права української на статус державної, — чекає від новообраного Президента і уряду впровадження в дію 10-ї статті Конституції, тому що до сьогодні українська мова, хоча й проголошена державною юридично, не є такою фактично.

Якщо нова влада дозволить надати російській мові статус, рівний українській у будь-якій з областей України, це призведе до остаточного занепаду української мови на Сході й Півдні країни, зміцнить мовний кордон всередині країни і надзвичайно загострить конфлікт на мовному ґрунті.

Окремо слід сказати про блюзнірство використання Європейської хартії регіональних і меншинних мов для збереження панівних позицій російської мови в Україні. В Європі хартію було прийнято не так давно з метою захисту тих мов, яким загрожує загибель, тобто захисту слабких мов від поглинання їх сильнішими. Хартію ратифікували далеко не всі європейські країни. Не збирається поки що ратифікувати хартію і Росія, в якій під тиском російської мови лише впродовж ХХ століття загинули десятки мов національних меншин і чимало їх нині перебувають на межі зникнення. В Україні ж внаслідок потужного тиску російської захищати треба українську мову, тому що мова, якою не говорять представники її нації, переходить до стану мертвої мови.

Зарубіжні соціолінгвісти вже вирішують питання, чи заносити до списку мов, яким загрожує загибель, білоруську. Активні захисники офіційного статусу російської мови, свідомо чи несвідомо, зіштовхують українську мову на білоруський шлях.