МОВЧАННЯ СВІФТА

Будь-хто із дорослих, потрапивши до лялькового театру, відчуває себе Гуллівером. У київському Театрі маріонеток на прем’єрному спектаклі «Будинок, який побудував Свіфт» Г.Горіна, особливо. Світ цього надзвичайного театру захоплює відразу, у нього потрапляєш ще на вулиці, у затишному казковому дворику, де як дороговказ — величезні блискучі очі П’єро та його велике любляче сердечко — це емблема театру. А потім, у маленькому театральному фойє з дитячими стільчиками та ляльковими мешканцями-персонажами, які дозволяють себе гарненько роздивитися. І, звісно ж, у глядацькій залі з мініатюрною сценою, розміри якої, завдяки таланту маленької трупи, можуть розростатися до всесвітніх масштабів.

Своїм спектаклем режисер-постановник Михайло Яремчук змусив по-іншому побачити п’єсу Г.Горіна, знайому багатьом за кінофільмом з чудовими акторами московського Ленкому. Режисер слідом за драматургом здійснює спробу реконструювати життя Джонатана Свіфта, автора сатиричного роману про подорожі Лемюеля Гуллівера, у живій тканині його творів. Драматург оселив Свіфта в його власному вимислі, у тому Будинку, який він сам побудував, і пропонує взаємодіяти з вигаданими персонажами. П’єса Горіна — глибокий, розумний текст з алегоріями й тимчасовими акцентами, філософськими роздумами та яскравою фантазією. Режисерське рішення, втілене на сцені Театру маріонеток, засвідчує, що для цієї п’єси щонайкраще підходить мистецтво лялькового театру. Розподіляючи ролі, режисер задіює і живий план, і маріонеток. Так, декан Свіфт (В.Кожевников) і Лікар Сімпсон (К.Корецький) — актори, так би мовити, у натуральний зріст, усі інші персонажі — ляльки-маріонетки. Саме в такій взаємодії відкриваються необмежені можливості діалогу, дії, мізансценування. На сцені споруджено найскладнішу технічну конструкцію, що обертається і дозволяє акторам працювати в трьох рівнях і показувати найвищу майстерність ляльководіння. У фантастичному Будинку Свіфта все перемішалося, реальність і дійсність, вимисел і містифікація. У коло подій потрапляє Лікар, якому лише з часом вдалося відчути себе Гуллівером і стати таким самим «божевільним», як усі мешканці Будинку. Він йде до цього поступово, важко дається розуміння того, що за інших часів лікарський діагноз може стати доносом, а розум можна знищити планомірним триразовим уживанням спиртного, що художника потрібно судити за законами мистецтва, і не стверджувати, що все незрозуміле не існує. Метафора розуміння істини — Лікар відмахується від книжки Свіфта: складно, нудно. Його вмовляють почитати дитяче видання, адаптоване, — знову небажання напружуватися. Останній аргумент — хоча б малюнки подивіться! І тут його зачіпає за живе.

Майже тригодинний спектакль, розрахований на дорослу аудиторію, існує за найскладнішою режисерсько-сценографічною партитурою (художник Тетяна Торбенко). На малюсінькій сцені величезний світ із конкретними деталями і просторовими метафорами, поліфонія звучання різних підтекстів як констатація складності спроб осмислення долі генія, а з ним — і всієї світобудови. У дії одночасно наявні й балаган, і філософська притча. Яскраві приклади режисерської та акторської винахідливості, образні паралелі в спектаклі на кожному кроці, він зітканий із них. Згадати хоча б прихід велетня. У малесенькі двері просовується носок величезного чобота — ось й ілюзія присутності такого собі громили. І при цьому розсерджене бурчання лакея, маленької кумедної маріонетки, мовляв, не бігатиму я на третій поверх, щоб ви щось почули, пане Велетню. А десятисантиметровий ліліпут, який милується прекрасним краєвидом, що відкрився, сидячи на краєчку величезної склянки з чаєм? А актор, що лягає спати в маленький будиночок і змушує глядача повірити в сплячого Гуллівера в країні ліліпутів? Фантазія Свіфта, яку він помістив у світ його персонажів, проникнувши в суть подій, виявляє нові смисли, і те, що відчували глядачі десять років тому, сьогодні звучить по-іншому. Свіфт у спектаклі не ляльковод, він не тримає хрестовину і не смикає за мотузки, керуючи людиною як маріонеткою, він мудро мовчить, спостерігаючи за тим, що відбувається. Він дає можливість кожній маленькій маріонетці самореалізуватися, «прожити» своє життя. «Слова змінюють смисл, потрібно висловлюватися думками». У маленькому справжньому світі, у Будинку, який побудував Театр, надзвичайне відчуття реальності та можливості того, що відбувається, присутність яскравих особистісних стосунків творців, оригінальної художньої інтерпретації. І ще відчуття справжнього мистецтва. У гармонії існує все в цьому Будинку, туди хочеться прийти й поговорити зі Свіфтом, який красномовно мовчить.