Море — зсередини. Ще раз про українську «поему» на бієнале

Венеціанська бієнале, звичайно, не разова художня акція, обрамлена визначеними хронологічними рамками. І вже ж, зрозуміло, не прив’язка до конкретного «інформприводу». Це, перефразовуючи Хемінгуея, «свято, яке завжди...». Тому, повертаючись до деяких павільйонів, і хотілося б усвідомити не стільки художнє «сьогодні», скільки подумати про «завтра»... Яке, до речі, теж не за горами. Про комерційні та художні складові бієнале, про «український феномен» — післямова до венеціанського свята Олександра Соловйова, мистецтвознавця й одного із кураторів українського проекту «Поема про внутрішнє море».

Комерціалізація Венеції?

— Чи можна у зв’язку з участю Українського павільйону на 52-й Венеціанській бієнале говорити про певний прорив українського сучасного мистецтва в «самісінькі хащі» сучасного мистецтва?

— Можна. Я багато подивився і маю з чим порівнювати. І зрозуміло, що коли не до п’ятірки, то до десятки найкращих ми точно входимо. В цьому немає нічого дивного — умови, створені незалежною інституцією PinchukArtCentre, справді були чудові. І промоутування на найвищому рівні. Інша річ, що багато в чому це відбулося завдяки іноземним учасникам. Серед них — зоряні імена. Цього факту ніхто не приховує. Це спеціальний промо-хід, щоб за рахунок зірок привернути увагу до України як такої, оскільки багато хто дотепер не знає, про яку країну йдеться. Але в цілому, мені здається, тон задавали не вони, а українські художники. І Братков, і Гнилицький, і Михайлов. Тож можна сказати, що цей альянс «зіграв на руку»: результат усе ж таки вийшов достойним.

1. Художник Леся Заєць у своєму проекті

   Деякі спеціалісти кажуть, що у Венеції цим разом влаштовувався якийсь артфеєр. Що це вже комерціалізація. І Венеція вже повертається іншим неприємним боком для мистецтва — все галопом, галопом.... А мистецтво потребує осмислення, вдумливого ставлення до себе. В цьому Касель вигідно відрізняється від бієнале.

   Зрозуміло, що ті автори та їхні роботи, які були виставлені у Венеції, безумовно, у своїй комерційній іпостасі були подані й на відкритому найбільшому арт’ярмарку в Базелі. Отож цей рік позначений артмарафоном по чотирьох найсерйозніших артзаходах: у Венеції, Базелі, Каселі й у Мюнстері (там відкрився фестиваль скульптури — бієнале скульптури). Все взаємозалежне. Якщо у Венеції розв’язуються іміджеві завдання, то в Базелі вони вже наповнюються матеріальним змістом. І багато в чому це залежить від того, наскільки успішно художник виставився у Венеції.

   А стосовно наших робіт, то деякі найбільш вдалі будуть придбані PinchukArtCentre. Принаймні такі переговори з художниками ведуться.

   — Про які саме роботи йдеться?

   — Я точно знаю, що з українських авторів це будуть Братков та Михайлов. Напевно ще й Сем Тейлор-Вуд. Думаю, і про Теллера будуть говорити. Але це поки прогнози.

   Росіяни прийшли. З надмісіонерським завданням

   Сучасне мистецтво Китаю (китайський павільйон)

   — Чи існує на 52-й бієнале певний «ідеальний» павільйон? Ідеальна національна презентація?

   — Мені здається, найбільш цілісним був павільйон Велико­бри­танії — роботи Трейсі Еммін, проект, де вона виставила свою еротичну графіку, елементи інсталяції, слогани у світловому вираженні.

   Для мене це був знак повернення до мистецтва, може трохи старомодного, але чисто витриманого на тлі інших павільйонів, де домінували надглобалістичні ідеї, було багато поліекранів і квазінаукових дослідницьких елементів, або тих проектів, що грішать ухилом у бік посилених пошуків ідентичності. Серед них Британія видалася найцікавішою. Китайський проект цілісний. Але там вигідний сам простір промзони: він надає додаткового ефекту. Гарний інтерактивний мексиканський проект. Ще можна говорити про датський живопис двох художників. Російський павільйон, як мені здалося, відставав років на десять: його місіонерське посилання здивувати світ російськими медійними технологіями — мені здається це вже не актуально у світовому мистецтві. І в сусідстві з Трейсі Еммін, де засоби були дуже традиційні, але все ж таки наявне було мистецтво, він помітно програвав.

   — Про російський павільйон багато сперечалися, але він чітко продемонстрував очевидну річ. Національна презентація — момент, що відбиває те, як в окремо взятій країні люди дивляться на сучасне мистецтво. Тобто момент еволюції цього погляду та підходу. Зрозуміло, що в Росії нарешті «допалися» до медіатехнологій, більш-менш їх засвоїли та продемонстрували високий рівень такої локальної якості, яка для світу може бути вже й пройденим етапом. Але він цінний у рамках національної культурної еволюції. І мені здається, що зазвичай національні павільйони це й демонструють. Зокрема і ми. У випадку з Росією бачимо розвиток засобів, у випадку з Україною — еволюцію смаку.

   — Розумієте, є мультимедіа з різним посиланням. У росіян це мало вигляд надмісійного завдання. А в того самого Гнилицького і Заєць — це просто засоби. Засоби для створення певної поетики.

   — Чому ви замовчуєте фаворита глядацьких симпатій — Французький павільйон?

   — Це приклад наднаративу сучасного. Для мене, попри всю правильність і на всю просуненість, саме в цьому проекті найменше мистецтва.

   — Тобто Британський павільйон продемонстрував, що в авангарді речі більш традиційні — неокласицизм, чи що?

   — Так. Я відчув тен­денцію повернення, поворот до вже пройдених речей, нехай і двадцятирічної давнини. Пе­реакцентуються речі, які, здавалося, давно не є в авангарді сучасного мистецтва. Але вони раптом знову реанімовані й мають новий вигляд. Приміром, той самий Зігмар Польке або Герхард Ріхтер — класики, які мають сучасніший вигляд, ніж багато нових авторів.

   — Тоді чому Африка? Адже африканський проект одразу одержав приз за внесок у мистецтво.

   — Тому що цей рік пройшов під знаком Африки. Цю виставку я, до речі, бачив у великому розгорнутому варіанті в музеї сучасного мистецтва в Стокгольмі. І знамениту штору з кришечок, і... Але ж скандал у Венеції вибухнув саме на цьому грунті — між куратором бієнале та комісаром. Це звичайна практика — звинувачувати одне одного в порушенні етичних моментів. Куратор стверджує, що стосовно африканської виставки був наявний ангажемент, зокрема й комерційний. І все це елементи політики, артполітики. Минулого разу був латинський проект, тому що куратори були латинські. Географія легко прочитується. Нинішній куратор Роберт Сторр — американець. Він дуже авторитетний, представляє всесвітньо відомий музей МОМА. І це нормально, що левова частка учасників — американці, незважаючи на широкий етнічний спектр: італійці, африканці, представники інших країн, які проживають у США. Це впадало в око. Минулого разу була Роза Мартінес — іспанський куратор, і був ухил у бік латинської, іспаномовної аудиторії.

   Звичайно, це викликає запитання. Якщо створюються глобальні виставки, то до них треба підходити вдумливіше. А з другого боку, це вибір куратора — він і підносить той контекст, який йому ближче. З погляду відкриття трендів або нових імен, ця бієнале нічим не може похвалитися. І так буває. А з погляду симптомів — те, що я казав про традиційний підхід. І, можливо, у цьому сенсі назва нашого павільйону все ж таки тяжіє до мистецтва. Саме час до нього повернутися, щоб потім знову піти до «смерті» автора, до «втрати аури в мистецтві» — до всіх штампів ХХ століття, які вигадали філософи. У цьому сенсі наша назва, попри «притягненість», потрапила в точку.

   Що думати?

   ...Що означає бути на Венеціанській бієнале? І більше того, що таке бути в числі перших — обговорюваних, очікуваних, тих, хто вражає і надихає? Тут самими національними символами не обійдешся. У Венеції, як ніде, впадає в око настрій країни, атмосфера соціуму та присутність у ньому художника, який, незважаючи на дистанційованість і замкненість, так чи інакше відбиває еволюцію культурного процесу.

   Головна амбіція Венеції — сучасність в уявленні чи то Росії, України, чи Європи, Азії або Латинської Америки. Головне — змагальний інтерес.

   Україна, попри свою недовгу історію (з 2001 року) офіційних презентацій на бієнале, включилася в боротьбу активно, напористо, примудрившись відразу заявити свій павільйон у п’ятірці найбільш очікуваних і домогтися виправданості очікувань.

   У день відкриття під кованими воротами Палаццо Пападополі, за якими красувалася одна з робіт Сергія Браткова — замурзаний сталеливарник зі слоганом «Палаци робітникам», стояв непробивний богемний натовп охочих не лише подивитися, якими очима світові зірки побачили Україну, але й, заради відвертості, покуш­тувати котлет по-київськи та вареників із борщем.

   Висловлювання чотирьох українських художників, які домоглися визнання аж ніяк не на батьківщині, й чотирьох «засланих козачків», які ризикнули пов’язати свої розкручені імена з малозрозумілою і вже зовсім непопуляризованою культурою, промовляли передусім про розуміння Україною сучасного мистецтва... Так звану реабілітацію смаку... Ніж про судомні пошуки ідентиті. Завдання «осучаснити» Україну в очах венеціанських арткупців було успішно вирішене. Пінчук вклав у проект мільйон євро, а натомість здобув потужне промо, візит до Українського павільйону Елтона Джона, Джорджа Сороса й симпатії італійської аристократки до нашого мистецтва. Власниця експозиційного палацу принцеса Савойська — Б’янка Арівабене, кокетливо уникаючи українських телекамер, віддала реверанси нашим художникам, назвавши серед улюблених фотографії Бориса Михайлова. Хоча очевидно, що найбільш близьким та «вмонтованим» в інтер’єр її палацу став медіапроект оформлення двох кімнат у дусі «інституції нестабільних думок» Олександра Гнилицького та Лесі Заєць. Віртуальний простір медіапроекцій альтернативних кімнат, спроектований на стіни XVI століття або камін бібліотеки, оживлений відеовогнем, в якому згоряє сумка від Луї Вітона, — мікромодель усієї Венеціанської бієнале, мистецтва нового часу, яке чужорідно вбудувалося в «золоту старовину».

   Куди дивитися? (повертаючись до павільйонів)

   Очевидно, що оглянути, тим паче описати всі 76 національних презентацій, включаючи кураторський проект вибраних робіт у виставковому центрі «Арсенал», неможливо. Та й практика показує, що увагу завойовують помітні, легко прочитувані або абсурдні проекти, про які потім найчастіше й згадують. Суб’єктивний екскурс видається найбільш чесним.

   Французький павільйон

   Найбільше розмов і захоплень викликав проект Софі Колл. Сльоза проситься просто на вході з першим поглядом на панно з фотографій, які закарбували незліченні жіночі великі та середні плани. Всіх об’єднує одна справа — читання листа. Вираз облич не викликає сумнівів — лист кохання. А його невтішний зміст красномовно й професіонально відбивається у внутрішньому монолозі однієї з учасниць проекту — акторки Жанни Моро. Наступні п’ять залів заповнені розшифровуванням осіб та емоцій. Жінки позначені соціально (під кожним ім’ям стоїть професія: від психіатра до клоунеси) і ментально (тексти та відеомонологи відбивають роздуми над загадковим аркушем паперу).

   Британський павільйон

   Традиційно один із найбільш топових. Тут не роздають, а продають! Славнозвісні полотняні сумки... Сюди вже багато років ведуть за собою піднесену публіку завсідники Венеціанської бієнале — фрик-пара Адель та Єва — бритоголові чоловік і жінка, які обожнюють елегантний дамський стиль і рожеві тони (у Києві вони так само якось вразили місцевий бомонд на відкритті PinchukArtCentre). Цього року відома Трейсі Еммін — лауреат найпрестижнішої премії Тічнера, любителька епатажу в еротичному контексті — виставила свою фривольну, але досить безневинну й ніжну графіку, доповнивши її світлоінсталяціями.

   Німецький павільйон

   Німецький павільйон — яскравий приклад гідного PR-ходу — створив навколо своєї невиразної інсталяції із валіз та черепів у венеціанських карнавальних масках безглуздий ажіотаж. Ключова фраза на його адресу: «Ви вистояли ЦЮ чергу?» О 10 ранку, коли для відвідувачів відчинялися ворота саду Джардіні, можна було спостерігати жорстоку картину бігу наперегони пристаркуватих поціновувачів мистецтва. Мета — Німецький павільйон! Через 15 хвилин і протягом усього дня черга сюди не зменшувалася.

   Російський павільйон

   Мультимедійне нагромадження. В певній голографічній площині в’ються незліченні серця, сяючи в ореолах всіх кольорів райдуги. Дитяча за виконанням та абсолютно дискотечна за сприйняттям робота ініційована ніким іншим, як Андрієм Бартеньєвим. Усмішок і радості додавала присутність самого автора, зрозуміло, в образі чергової дитячої іграшки.

   Японський павільйон

   Так само, як і британський, завжди тримає марку. Краще або гірше, його проекти в числі згадуваних. Як і камені Хіросіми Масао Окабе, які виявилися «смутними» лише на рівні концепту. Ці священні камені допомогли відвідувачам пригадати практику дитячої заштриховки — поклав папір на монету або інший рельєф і відбив грифелем малюнок. Ці своєрідні офорти хіросімських блоків автоматично ставали учасниками інсталяції.

   Циганський павільйон

   Павільйон Roma — так картатий плакат позначав дуже еклектичну й божевільну виставку циганських рукотворень. У принципі, хоч би з чим асоціювалося у вас поняття «ромале», все це можна уявити і знайти у виставковому палаццо. Аж до інсталяцій курника й горища з циганським мотлохом. На відкритті під звуки відповідного бенду перед симпатичною циганочкою із телемікрофоном сидів власною персоною Джордж Сорос (без охорони!) і давав інтерв’ю...

   Китайський павільйон

   Іскрометно заявив про себе: «Популярна Республіка Китай. Щоденне диво! » Гігантські атрибути дитинства — соски, пляшечки для годування. А в просторі промзони серед цистерн під стелею загрозливо ширяли різнокаліберні прядильні голки. «Ай, ай, ай, переможе Китай!».

   Африканський павільйон

   Рекламований колажем облич відомих негритянських діячів, Африканський павільйон, а точніше — експозиція, розміщена в кураторському «Арсеналі», домігся довгоочікуваного визнання. Ніщо не заважає захоплюватися бодай двома фантастичними полотнами, здалеку схожими на строкаті національні килими. Під час ближчого розгляду перед нами «штора» художника Ель Анатсуї з на різний манер деформованих і зчеплених у різноманітних колористичних комбінаціях кришечок з-під пляшок різного градусу й вмісту.