МОНОЛОГИ НА ВІДСТАНІ

«Хіба він не лауреат Шевченківської премії?» Приблизно так реагували колеги-музиканти, дізнавшись про висунення композитора Івана Карабиця на здобуття Національної премії України імені Т.Г.Шевченка. Їхня впевненість у тому, що «це вже давно сталося», цілком резонна: Іван Федорович Карабиць — постать помітна в сьогоднішньому українському музичному світі. Він причетний до найбільших акцій, відомих далеко за межами України (директор «Київ-Музик-Фест», голова журі конкурсу піаністів пам’яті Володимира Горовиця). Його твори вже стали надбанням музичної культури України, виконуються, записуються й видаються у США, Європі.

Сьогодні мова про Концерт для оркестру №3 «Голосіння» (1989) і Vio-серенаду для струнних (2000) — про твори, виконання яких маємо всі підстави зарахувати до низки найяскравіших музичних подій минулого року. Оповідачами будуть сам композитор (цим спростовую поширену думку про невисоку результативність розмов з композиторами про їхню творчість, бо найчастіше саме їхні висловлювання про свій час і про свої твори виявляються ключем до розуміння змісту твору) і Сергій Борисович Кримський — відомий філософ, культуролог, до того ж чуйний, вдячний слухач, що «вмонтовує» свої враження від музики в багатовимірну картину вітчизняної та світової історії й культури.

Розмови були записані незалежно одна від одної, у різний час і в різних місцях. Проте в них виявилося досить багато точок дотику, що мені й хотілося підкреслити в запропонованій нарізці.

Vio, що досліджує схованки душі

І.Карабиць: «Vio-серенада — ліричний твір. Що таке Vio? Початковий склад італійських слів для позначення інструментів, для яких написано твір: violino (скрипка), viola (альт), violoncello (віолончель). Крім того, це «Vio»: добре звучить, у ньому є певна інтрига».

С.Кримський: «Цей твір новаторський, один з найяскравіших зразків просторової музики. Тут немає суцільного заповнення простору музичним матеріалом. Кожен звук, тема, акорд перетворюються на подію. Акустичний простір набуває властивості сприйматися почуттєво, бо починає окреслюватися звуками, що лунають зусібіч. Крім вражаюче гарного музичного матеріалу, тут приголомшливі струнні звучання з розумінням функції скрипки. Адже скрипка не тільки й не стільки втілення людського голосу. Вона малює лабіринти нашої душі, думки нашого світу».

Життя в озвученому середовищі історії

С.Кримський: «Іван Карабиць належить до тих небагатьох українських композиторів, котрі особливо чуйно прислухаються до голосу історії. «П’ять пісень про Україну», «Сад божественних пісень», «Заклинання вогню», «Київські фрески» — це все дослухання до історії. І це природно для київського композитора. Київ — світове місто з безперервним культурним шаром у 25—30 тисяч років. Зайдіть до Софійського собору — він сповнений голосів. Вийдіть на Бабин Торжок — і почуєте шум київської демократичної стихії. Сповнений звуків і голосів Донецький степ, звідки родом сам Іван Федорович, — степ за Сулою, де досі «ржут кони, гремят мечи хоролужные». Карабиць живе в цьому озвученому середовищі».

І.Карабиць: «Людина, художник може жити там, де він хоче. Але це складний організм, який складається з різних частинок. І найбільш значуща з них — земля, де він народився, пов’язаний з нею комплекс високої духовності. Далеко не всім композиторам, котрі емігрували з України, вдається зберегти духовну енергію рідної землі».

Альтернатива мовчанню

І.Карабиць: «Ідея «Голосіння» виростає з роздумів про життя, яке в кожного народу, у кожної людини сповнене випробувань і втрат, трагедій, болю й віри» (з авторського роз’яснювального тексту).

С.Кримський: «Для українського менталітету взагалі характерний діалог з буттям. Завжди є резонанс буття на голос творця».

І.Карабиць: «Межа 80—90 років залишила глибокі сліди в душі. Втрата близьких людей, різкий злам нашого способу життя й світогляду (занадто нас свого часу «приспали» «світлим майбутнім») — усе це не могло не відбитися в творчості».

«Між минулим і сьогоденням, між тими, хто живе нині, й тими, хто відійшов у Вічність, постає наша Пам’ять — без неї немає майбутнього, у ній продовження всього» (з авторського роз’яснювального тексту).

С.Кримський: «Історія схожа на згорток пророка: там дуже багато гуркоту, крові, плачу, трагедії. Це почуття української історії схоплене в «Голосінні». Твір народжується з тиші, яка має свої голоси. Ця тиша заперечується наростанням могутності оркестрового звучання — наростанням трагедійної динаміки буття. Україну завжди намагалися привчити до мовчання — чи то Емським указом (мовчання мови), чи то замовчуванням голодомору й чорнобильської трагедії. «Голосіння» — це альтернатива мовчанню й замовчуванню».