Молода українська режисура: знаки уваги від Рината Ахметова і DT.UA

У столиці завершився II Всеукраїнський фестиваль молодої театральної режисури ім.Леся Курбаса. Нинішнього року не передбачалося ні журі, ні номінацій. В умовах абсолютної безбюджетності проекту, саме цей проект неодмінно має увійти до книги рекордів Гіннесса. Бо він - найбідніший театральний фестиваль на землі. За свої копійки приїхали до столиці театри зі Львова, Харкова, Вінниці, Макіївки, Одеси. Усього 11 спектаклів. Були повні зали. Спілкувалися в кулуарах. Серед глядачів фестивалю - і театральні vip-персони, і просто справжні шанувальники сценічного мистецтва.

Та все ж Спеціальний Диплом II фестивалю молодої української режисури буде вручено. З ініціативи міжнародного інформаційно-аналітичного тижневика "Дзеркало тижня. Україна", Спеціальний Диплом отримає одна зі студентських режисерських робіт. Оскільки діти - наше майбутнє. І не всім здібним молодим режисерам після закінчення творчих вузів конче йти в серіали.

Отже, за погодженням із оргкомітетом Курбас-фесту, Спеціальний Диплом одержать творці камерного спектаклю "Білі ночі кохання" (спільний проект Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого та Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра ("Вільна сцена"). Постановку здійснили учні Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова та Андрія Білоуса - студенти III курсу Другої кафедри акторського мистецтва і режисури драми. У спектаклі грали Оксана Жданова, Олександр Піскунов, Дмитро Весельський. А режисер - Андрій Попов - стане власником Диплома "За творчий пошук і сучасне сценічне осмислення класики".

Окрім цього, передбачаються й інтелігентні фестивальні заохочення. Перше - від Ріната Ахметова (зокрема його Фонду "Розвиток України"). Друге - від нашої газети. На жаль, це не квартири в центрі Києва або Донецька, а символічні призи, пов'язані з театральним мистецтвом. І мені дуже хочеться, щоб надалі (якщо цей корисний для культури фестиваль розвиватиметься) Фонд Ріната Ахметова виявляв таку ж послідовну увагу до театральних реалій України, піклуючись про наше творче майбутнє.

Тепер кілька слів про сам студентський спектакль. Чорний кабінет "Вільної сцени" на вулиці О.Гончара перенесе нас у "білі ночі" не XIX ст., а ХXI-го. І, можливо, навіть не в Петербург, а в якесь інше місто, де бентежні душі молодих людей мріють про кохання та взаємність. І блукають собі лабіринтами життя посеред чорних кімнат у надії на зустріч із Тією, єдиною або з Тим, неповторним. Як відомо, у Достоєвського головний герой повісті - Мрійник. Трохи сором'язливий, самотній, романтичний юнак. Одного разу в білу ніч він зустрічає "ту саму". Бідну дівчину Настеньку, пришпилену шпилькою до своїх гірких щоденних проблем. Юнак знаходить у ній споріднену душу. І здається, що дуже скоро білі ночі для кожного перетворяться на світлі дні кохання. Але в сентиментальній повісті, якщо це Достоєвський, імовірніший інфернальний результат. Бо є "хтось" третій. І є якийсь невблаганний фатум над цією світлою закоханістю серед білих ночей. Молодий режисер користується умовним прийомом такого собі "переселення душ". І душі тих давніх мрійливих героїв Достоєвського ніби заповнюють тілесні "посудини" сучасних молодих людей. Їхні думки, переживання, пристрасті ніби наповнюють кожну артерію нинішньої юні. Герої спектаклю одягнені в кенгурушки, кросівки, чорні джинси. Але тексти персонажів Достоєвського не вилітають із їхніх вуст як анахронізм або сентиментальна нісенітниця. Це звучить досить органічно. І слово Достоєвського, навіть у такій, трохи наївній, але все-таки сучасній сценічній сервіровці, не втрачає своєї магічної привабливості. Адже Мрійник - не лише один конкретний герой Федора Михайловича. Мрійники - це й багато нинішніх юнаків та дівчат. Які переповнені, взагалі-то, тими самими ілюзіями й розчаруваннями. Всім тим, що властиве і героям XIX ст.

Досить упевнено й азартно режисер-студент і його колеги-актори приборкують крихітний сценічний п'ятачок "Вільної сцени". Тісно, зате тепло. Молодий постановник використовує цікавий хід - побачити у двох різних героях Достоєвського (Мрійнику і Жильці) одну людину. Мотив роздвоєння особистості. Одне дзеркало, що відображає два обличчя, - Мрійник, він же Згубник. В'юнкі й рухливі, обидва вони нагадують якихось надактивних "молекул" у "Чорному квадраті" Малевича. Нагадують бранців малогабаритної камери-одиночки, які раз у раз прагнуть вирватися кудись за межі, за обрії. На волю. Туди, де білі ночі, а повітря чисте й свіже. Стільці, ліхтарики, чорні каптурі та обличчя великим планом - усе задіяно задля цих спроби та катування. Неодмінно вирватися з пітьми життя - ближче до світла ілюзій. Аж ні. На те він і Федір Михайлович, щоб "на волю" нікого не пускати.

Звісно, немає надзавдання перехвалювати цю зворушливу студентську спробу дотику до великого автора (дай Боже, щоб у них склалося успішне творче життя). Але не можу не відзначити одного принципового парадоксу. Інколи такий ось чесний, хай і не у всьому досконалий, студентський погляд на класику - корисніший для організму театрального споживача-глядача, ніж вульгарна й нежиттєва мура на кількох усім відомих академічних сценах. У зв'язку з цим щиро закликаю театральних спеціалістів і просто зацікавлених глядачів вишукувати такі "острівці" молодіжного сценічного альтруїзму...

І саме у зв'язку з цим - не в стилі реверансу, а у формі професійної консолідації - хочу підтримати бодай добрим словом оргкомітет Фестивалю молодої режисури (Національний центр імені Леся Курбаса, Київський Молодий театр) та Київський Національний університет театру, кіно і телебачення. За те, що намагаються шукати і в міру можливості підтримувати молодих.