Розпочав свій творчий звіт Перший всеукраїнський поетичний вернісаж, назвою якому послужив поетичний рядок Максима Рильського: «Світ по-новому відкривати, поете, обов’язок твій!»
Напевне, про Рильських можна й потрібно писати томи. Це ціла сімейна сага. Місцями жорсткіша від «Саги про Форсайтів». У цій історії могли б бути відображені і події другої чверті XVII століття, коли один із представників цього роду служив київським міським писарем. З другої половини XIX століття — гостросюжетне оповідання: на братів Тадея та Юзефа Рильських відкрито слідчу справу, їм загрожує заслання... Особистість батька поета, Тадея Рильського, — теж окрема глава: це був справжній український патріот, людина, яка неймовірно впливала на світогляд автора майбутніх поетичних шедеврів. Доля самого Максима Рильського, як відомо, також рівняння з багатьма невідомими. Влада і милувала його, і карала: поету довелося побувати і в ув’язненні. Лесь Танюк сказав нещодавно: «Рильський у 60-ті писав усі передмови до книг репресованих письменників. Він першим підтримав шістдесятників, захистив курбасівців. Феномен Рильського — у його стратегічності, оскільки він підтримав цілий напрям у культурі, направив цей процес у бік національного розвитку».
Час владний. Щось стирається. Щось відходить на другий план. Онук поета, Максим Георгійович, каже, що за останній час, тобто за час незалежності, книги Рильського практично не видавали.
— Навіть у рік недавнього століття діда це питання здавалося нерозв’язним, і це дивно, оскільки значимість Рильського незаперечна, — розповідає «ДТ» Максим Георгійович. — Рильський — постать європейського контексту, блискучий перекладач, неокласик. Дивно, що багатьом про це потрібно зайвий раз нагадувати. Власне, й ідея створення благодійного Фонду Максима Рильського «Троянди й виноград» виникла як реакція на наше повсюдне безпам’ятство. У чому суть ідеї? У тому, щоб популяризувати творчу спадщину Максима Тадейовича і стимулювати нову поетичну хвилю. Ми чудово знаємо попередні покоління поетів. Але хто прийде завтра? Чиї рядки так само хвилюватимуть, як хвилювали твори визнаних творців? Коли я зустрів недавно в Кончі-Заспі Бориса Олійника й розповів йому про ідею проведення Всеукраїнського поетичного конкурсу (згодом вирішили, що це буде не конкурс, а вернісаж — як певна експозиція, поетична «виставка»), Борис Ілліч добродушно на це відреагував. Втім, уточнив, що не треба формулювати мету вернісажу як «відродження української поезії», мовляв, вона й не вмирала, а от зайнятися її пропагандою — блага справа. Так і оформився цей проект. Борис Олійник очолив журі вернісажу. Усім, хто пробує своє перо в поезії, пропонуємо надіслати твори за адресою: 03039, Київ-39, вул. Максима Рильського, 7. Київський літературно-меморіальний музей Рильського (примітка «Поетичний вернісаж»).
Усвідомлюю, що сподіватися на миттєве відкриття «нового» Артюра Рембо чи Миколи Зерова було б самонадіяно. Проте є надія спробувати допомогти молодим поетам заявити про себе. Зовсім недавно виступав перед студентами Національного педуніверситету імені Драгоманова і попросив сказати, хто з них сьогодні пише вірші... Повірте, дуже багато молодих людей зізнавалися у своїх поетичних спробах. І серед них напевно є дуже обдаровані люди. Втішно й те, що Міністерство культури підтримує ідею, а сам пан Ліховий нещодавно в «Кобзарській світлиці» на презентації фонду розповідав про значимість Рильського для культури, про те, як поет знаходив час підтримувати Шевченківський меморіал і, ризикуючи життям, допомагав повернути хрест на могилу Кобзаря. Головне з того, що хочеться зробити в майбутньому, — це повернути загальнонаціональний статус літературній премії імені Рильського в сфері художнього перекладу. А потім зайнятися циклом «Епоха поетичного відродження», якщо до цього проекту підключиться ТБ. У планах також будівництво в Голосіївському районі будинку бібліотеки, фондосховища музею, літературно-поетичного клубу, заснування стипендії імені Рильського в одному з вузів, «культпоходи» навіть по військових частинах із поетичними вечорами... Це «планів громаддя», звісно, іноді протвережує розуміння, що культуру сьогодні на голому ентузіазмі підняти неможливо. Але й сидіти склавши руки не хочеться.