МІЖ ПРОФЕСІОНАЛІЗМОМ І ЗААНГАЖОВАНІСТЮ

Коли за часів Буало (а в Росії — М.Ломоносова) виникла система трьох стилів: піднесеного, середнього й низького, — на території Руси-України це співвідношення читалося приблизно так: піднесений — церковнослов’янська мова, середній (мова міського населення) — староукраїнська і нижчий — мужицька. І.Котляревський першим узяв за основу мовної структури своїх творів «низький стиль», базуючись на полтавському діалекті. Характерною рисою цього стилю в цілому було вживання полонізмів, оскільки селянство мало спілкуватися з панами, які володіли переважно польською мовою.

На мовній карті Києва XVIII століття співіснували староукраїнська основної маси городян, бурсацька латинь, панська польська, ідиш шинкарів і дрібних ремісників. Отже, феномен білінгвізму в сучасній літературній ситуації — явище закономірне. Тому мені не здається доцільним торкатися в даній статті питання про поділ учасників сучасного українського літературного процесу на «свідомих українців» і «російськомовних» у силу історично сформованих традицій.

Інше питання полягає у відмінності істинного шляху дослідника від політичної або чисто «смакової» заангажованості.

Що ж до першого типу заангажованості — він легко прочитується, найчастіше прямо в заголовку тематичного дослідження. А ось у другому випадку необхідно володіти величезною кількістю інформації в аспектах, які розглядаються, щоб мати можливість відрізнити суб’єк-тивні вподобання, скажімо, дисертанта від об’єктивних причин, які спонукають розглядати запропоновану проблему під будь-яким одним кутом зору.

Не більш ніж заангажованістю можна пояснити думку про те, що «сучасному українському письменнику заважають працювати за сучасних ринкових умов західні й російські конкуренти, які заполонили книжкові прилавки в основній масі досить низькопробною продукцією».

«Популярна» література за всіх часів користувалася широким попитом. Інша річ, як тлумачити термін «популярна». Приміром, у другій половині XIX століття «популярними» називалися просвітительські брошурки народницького тлумачення, написані «простолюдницькою говіркою» і які поширювалися з метою «просвітництва» неписьменних селянських мас. А до гостросюжетної пригодницької літератури застосовувалося поняття «лубочна» (від «лубочна картинка» — ксилографія, що сполучала зображення зі словесним текстом на найрізноманітніші сюжети: релігійні, фольклорні, запозичені із середньовічного лицарського роману і європейського сатиричного памфлету XVII століття).

Крім стародавніх сюжетів, у XIX столітті поширилися повісті з російського життя: чимало російських письменників, що не хапали зірок із неба, «подвизалися» на ниві «лубочних» видань: Михайло Євстигнєєв, Коля Миленький, Суворов, Кузнецов — так неповно їхні імена згадував І.Ситін на «Страницах пережитого», зазначаючи, що саме вони й створили тип початкового «народного» роману з запаморочливими пригодами та неймовірними жахами».

Тому не зовсім ясно, що ж насправді заважає вітчизняному авторові створювати бестселери: чи то надмірна широта, чи то вузькість власного кругозору, прихильність до позитивістських народницьких традицій і соцреалістичних схем побудови композиції роману (у «традиціоналістів»), «вплив «постмодерністських ігор» і екзистенціальних спокус на «західників», пошуки глибинних витоків у сполученні з традиційними формами у «неотрадиціоналістів» і бажання «встигати за віяннями часу» — у так званих російськомовних авторів?.. Щоправда, уже відомі спроби «розбудити» пера українських авторів гострого сюжету. У травні 1999 року були підведені результати унікального своєрідного конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай». Проте дива не сталося: гран-призер конкурсу — психологічний трилер В.Шкляра «Ключ», вишукане написання якого витримане в дусі зразків високохудожньої прози, усе ж ніяк не в’язався з прикладом легкого чтива «на кожний день»: треба було ще усвідомити всю примарність «нумерологічної гри» в інтризі сюжету й філософськи осмислити «нестерпну тяжкість буття людини, яка творить».

«Можете уявити собі, щоб головний герой П’юзо, Кінга чи російського Бушкова плакав від щастя, побачивши, скажімо, бруньки, що розпустилися? А в українському гостросюжетному романі кінця 1990-х він на це спроможний», — президент Асоціації підтримки української популярної літератури Наталія Заболотна охарактеризувала роман В.Шкляра як тип «романтичного детективу, поширеного у Франції 1960—70-х рр.» І все-таки дивно, чому деякі оглядачі сучасного українського літературного процесу ремствують на незаповнену нішу романів «про гори ворожих трупів, секс і весільні сукні щасливих героїнь»: під егідою вищезгаданої Асоціації підтримки української популярної літератури в Черкасах не дуже давно вийшов збірник пригодницьких романів Станіслава Стеценка (негайно, до речі, оголошеного в пресі «дідусем українського трилера») — «Чорна акула в червоній воді», а у видавничій програмі агенції «Зелений пес» (яка ще не кинула спробу продовжити конкурс «Золотий Бабай») налагодили серійний випуск детективів Леоніда Кононовича, роман якого «Я, зомбі» після «першої публікації в часописі «Сучасність» був відзначений премією «Благовіст». (Особливо не розводитимуся про ліричні відступи у «комсомольсько-радянське-перебудовне минуле», що понівечило долю головного героя, який постійно рефлексує на цьому грунті, — уже чого, чого, а трупів Л.Кононович наплодив достатньо). Мабуть, тим завжди й вирізнявся справжній літератор-творець від літератора заангажованого: він не гнався за «модним», а творив свій стиль, утім, не гидуючи дихати повітрям своєї епохи. «Свій стиль» — його ж просто так не пояснити, це все одно що дихати, може бути і «просто, як мукання», що послано Богом. Це — талант. А талановитий письменник завжди прагне імпровізувати у своєму жанрі, і навіть якщо він пише детектив — його внесуть до списків класиків. А літературний підмайстер напише десяток «лубочних» романів на потіху домогосподаркам (теж справа небезкорисна), але все ж саме талант письменника, а не майстерність штампа є предметом літературно-критичних дискусій.

Починати точку відліку з нуля — з одного боку (у відриві від контексту) складно, а з іншого боку — просто (можна спробувати себе в різних жанрах, ска-жімо, чисто для розминки), а потім, дивишся, який-небудь дисертант і підтримає тебе всерйоз (ти, може, лише розминку робив, засвоював біг на невеличкі дистанції, щоб потім розігнатися як слід...), адже справедливості заради — пишеш не для кількості, а проба пера — спочатку лише проба пера. Поганий той дисертант, що лінується копати глибоко — на поверхні буває багато всього, але немовби й мало — так собі, фантики різнобарвні від однієї кондитерської фабрики.

Тому любителям подискутувати про «принижену й ображену національну гідність» хотілося б побажати заглибитися безпосередньо у вивчення механізмів процесу творчого. Ос-кільки почуття «свого стилю» — єдине, за що не соромно відпо-відати будь-якою мовою.

У сучасній українській прозі існують майже не заповнені ніші «інтелектуального роману епохи» (інтелектуальні бестселери літературознавців рівня Соломії Павличко, феміністична проза Оксани Забужко й Ніли Зборовської і критичні есе Костя Москальця — це лише один бік жанрової розробки, а, напевно, щоб зараз відродився роман з інтелектуальним типом героя (на кшталт «Андрея Лаговского» А.Кримського, «Доктора Серафикуса» В.Петрова/Домонтовича і творів В.Підмогильного), необхідно дещо змістити тимчасові акценти, оскільки для авторів, які досліджують психологію героя нашого часу, стає очевидним, що герой-то подрібнішав і якось намагається пристосовуватися до часу; він не змінити його намагається, а все приміряє на себе.

Практично відсутні приклади соціокультурного маніфесту епохи. Маю на увазі такі культові твори, як «У дорозі» Дж.Керуака, «Над прірвою в житі» Дж.Селінджера, «Електропрохолодний кислотний тест» Т.Вулфа і «Покоління X» Дугласа Коупленда, тобто творів, що характеризують загальну панораму й певні настрої серед молоді сучасної авторові епохи. Чи можна віднести до зразка подібної літератури в сучасній українській прозі роман Володимира Діброви «Бурдик» чи розглядати його лише як приклад «асоціативного співпереживання» культурним феноменам епохи? Схоже, що ідея свободи, особливо в українській літературі кінця 1970—80-х рр., сприймалася авторами як щось суто особисте, внутрішнє, а не як ідея, спроможна об’єднати маси. Швидше за все, нам ще дуже довго доведеться вичавлювати із себе звички рабів пристосовуватися до примх можновладців, перебуваючи в стані, якщо можна так висловитися, «заангажованого флюгера»: у який бік дме вітер по-літичних взаємовідносин — туди й повернемося.

Адже, за великим рахунком, заміна теорії наукового комунізму пошуками найадекватнішого втілення національної ідеї може призвести до такого ж тупикового результату. Усе залежить від уміння розрізнити насіння істини від плевел однобічної заангажованості політичним процесом. Тому що в соціумі, який плюралістично мислить, не відбувається зміна ідеологій, вони співіснують мирно.