Куратори Надія Пригодич та Ольга Жук примусили найпопулярніші сьогодні медіа виступити водночас у двох протилежних іпостасях — власного обвинувача і захисника...
Приємно, що позитивні відгуки все-таки лунали — на адресу «Лабіринту» у «Совіарті» (куратор Олексій Титаренко). Стіну галереї «пробивало» відео Вікторії Денбновецької з птахами, що злітають у небо над реально розсипаним на підлозі зерном, а проектор, розміщений за спиною глядача, відсилав туди ж, у небо, силует кожного відвідувача. Автоматично у пам’яті спливало: душа — це птах, як запевняли Кастанеда чи Олексій Толстой. Ворони Денбновецької, наближаючи до нас певний потойбічний вимір, були вочевидь не тим, чим здавалися, а захожими магами... У сутінку нижніх виставкових залів — «катакомб»— містична атмосфера згущувалася. Інсталяція «Віват, Мексико!» Гліба Вишеславського мало в кого асоціювалася з однойменним незакінченим фільмом Ейзенштейна, що засмучувало автора. Адже розфарбований «веселий» череп, атрибут мексиканських карнавалів смерті, перед яким, як перед іконою, завмерла уклінна фігурка людини у хвилину молитви, викадруваний саме звідти. З тієї самої опери «memento mori» — крижаний годинник Ганни Сидоренко й Сергія Якуніна. Краплі льодяного «сталактита», танучи, повільно падають на мармурову плиту і відлічують хвилини. Наступна їх інсталяція давала змогу публіці ще за життя побачити, а то й зануритися в завмерлі «води забуття», наявні в переказах. Басейн — і в ньому «острів» з листів скла, підсвічених знизу. Гарно й похмуро чи, висловлюючись делікатніше, занадто специфічно, не хвилює «денну» душу, байдужу до таємничого...
У Спілці художників — ще один «привіт з минулого життя» — Всеукраїнська Бієнале живопису. Його члени, від малого до великого, хто як зміг, відсвяткували той факт, що живопис ще існує. Розглядаючи патріотичне «В моїй хаті козацтво гуляє» Феодосія Гуменюка або щось ще абсолютно придворне, дивуєшся, невже маляри, котрих тут багато, справді вважають за честь виставлятися у такому товаристві? Навіщо потрібні такі величезні й безликі виставки, схожі на натовп, злитий в екстазі? Те, що вирішальну роль тут відіграють номенклатурні міркування, зрозуміло вже з розподілу премій. Поки що обкатана система поступок та угод збоїв не дає. Ті митці, котрі не встигли розчинитися в загальній масі, такі, як Ганна Криволап (усупереч зовнішній наслідувальності живопису батька, її робота насичена потужною, «неприборканою» енергетикою), навряд чи можуть розраховувати на заохочення, хоча саме вони його й потребують...
З виставкою «Кінець великої утопії» (до 30 червня) до Національного музею завітав Михайло Туровський, який емігрував 1979-го. Кінець великої утопії ХХ століття, тобто комуністичної ідеології, Холокост — теми заяложені й важкі, дамо їм спокій... А графіка Туровського, зібрана з приватних колекцій Головінської та Рєзникова, Гільбо, Фельдмана, Аронових і виставлена в «Тадзіо» (з 29 червня), тим і хороша, що позбавлена ідеологічного підтексту й об’єктивно свідчить про час великої утопії й одне з поколінь її «будівничих». Серія портретів 70-х — Г.Аронова, В.Рєзникова, В.Дозорця, М.Петровського... — артистизмом виконання віддалено нагадує образи інтелектуальної і творчої еліти свого часу довоєнного класика Анатоля Петрицького. З цієї генетичної схожості робимо висновок, що на тлі оспівування героїв соціалістичної праці виживала все-таки традиція фіксування скромної чарівності інтелігентності.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google