МІНЯЄМО ПОМПЕЇ НА МАКДОНАЛЬДС

«А Мурий їсть собі та їсть».

І.Крилов

Енциклопедичний довідник «Київ» нагадує нам: «Бульвар Тараса Шевченка виник у 30-х роках XIX століття як Бульварна вулиця. Потім був перейменований на Шосейний бульвар, далі — на Університетський, із 1869 року — на Бібіковський. З 1919 року носить нинішню назву. Насадження — спочатку липи й каштани — з’явилися 1842 року, згодом їх замінили тополями».

Бульвар, над чиїм існуванням сьогодні нависла загроза, для багатьох поколінь наших бабусь і прапрабабусь, як і для нинішніх київських студентів та абітурієнтів, існував завжди. Молодий працівник Імператорського університету Тарас Шевченко бував тут щодня. Леся Українка, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Володимир Вернадський — їхні імена, долі пов’язані з бульваром. Найстарші тополі алеї могли б розповісти про тривоги Михайла Коцюбинського, який сумно поглядав на верхівки дерев із вікон клініки. Бульвар став «шляхом долі» для багатьох. Поважно ним прямував до Володимирського собору автор багатьох його розписів — Віктор Васнєцов. Церемонно розкланювався київський естет-меценат Богдан Ханенко під час зустрічей із «батьками міста». Тут Михайло Врубель, завжди осяяно-тривожний, уперше побачив образ свого Демона, задумав геніальні розписи для Володимирського собору, яким не судилося зреалізуватися, — майстер залишив нам неперевершено промовисті акварелі. Гімназистка Анна Ахматова, молодий лікар Михайло Булгаков, а через півстоліття ми з вами призначали на бульварі зустрічі.

Бульвар Шевченка завдовжки 800 м — не просто алея, обсаджена деревами, він — Храм духовності Києва, така сама невід’ємна частина міста, як Києво-Печерська лавра й Софійський собор. Саме тому зазіхання на бульвар, план міських чиновників про перетворення його на хайвей на догоду власникам «рено» та «мерседесів», для яких місто — лише миготливі перехрестя за вікном, — рана в серце киян. Чорна звістка озвалася холодом непоправної втрати, раптової біди. Представниця славетної родини київських лікарів, професор Наталя Букрєєва запитує: «Ми так багато говоримо про збереження історико-культурної спадщини. То чому ж ми її не бережемо? Чому перебудови в основному спрямовані на історичне серце Києва? Сучасний Київ дуже великий — є де розгулятися фантазії архітекторів. Чому ж перетворення, більшість рішень міської влади ухвалюються при цілковитому нехтуванні громадською думкою? Кияни одержують готовий продукт незалежно від того, подобається він їм чи ні. Так з адміністративної карти Києва зник Старокиївський район. А ця назва історично й логічно відповідала давньому центру Києва. Що ж до ліквідації тополь бульвару Шевченка, то на їхньому знищенні, як на символі «націоналізму», наполягав один зі сталінських катів України — Лазар Каганович».

Жахливо те, що цю ідею сьогодні підписує до виконання киянин, архітектор за освітою — Руслан Кухаренко. Невже він не пам’ятає, що існує заборона ЮНЕСКО на втручання в реконструкцію (знищення) пам’яток, зокрема ландшафту, вік яких перевищив століття.

Містобудівні звершення Р.Кухаренка, С.Бабушкіна, О.Комаровського, їхніх однодумців, котрі експериментують на живому тілі Києва, чим далі, тим більше нагадують діяння Угрюм-Бурчеєва з безсмертної «Історії одного міста» М.Салтикова-Щедріна.

Р.Кухаренко, поперемінно приміряючи шапку то Ярослава Мудрого, то засновника Москви, до церкви Спаса на Берестові — усипальниці Юрія Долгорукого — придивився пильно: бажаючи бути вписаним золотими літерами до сонму великих зодчих, успішний чиновник планує знести ту частину стін, які в XVII столітті звів митрополит Петро Могила, і відновити церкву Спаса на Берестові в «первозданному вигляді»... за його, кухаренківським, проектом.

У випадку з екстравагантною ідеєю Р.Кухаренка, так само, як і з самовільною реконструкцією Майдану Незалежності, без схвалення проекту академічними художніми радами, йдеться про негромадянський стан суспільства. Група архітекторів-експропріаторів довела життєстійкість радянського адміністративного мислення. У цьому полягає парадокс влади нової демократичної держави: вона нічого не забула з минулого і нічого не вивчилася за 10 років незалежності, формуючи в своєму середовищі «суспільство чистих привілеїв» із правом власного голосу.

Самовпевненістю вершителя долі Києва пролунала заключна промова С.Бабушкіна в ток-шоу (16 травня, канал «1+1»): «Ми будуємо, будували й будуватимемо!!!» Щоб уникнути неприємностей на службі, режисер передачі з тексту вирізав найчудовіше: «З цим розгулом демократії треба кінчати». Свідчу як учасник «круглого столу». Карбовані тези головного архітектора злітали під високі склепіння телецентру, немов лев’ячий рик, і безальтернативно обрушувалися на аудиторію глядачів, на учасників телепередачі. «Цитатник» С.Бабушкіна дає зрозуміти — панування народу в столиці України не сталося, зате здійснилося панування з допомогою народу, із думкою якого рахуватися необов’язково (як, утім, і з законодавчими актами ЮНЕСКО).

Такого самого походження амбіційність головного архітектора реконструкції Майдану Незалежності О.Комаровського. На ток-шоу він образився на тих, хто засумнівався у бездоганності його смаку. Це питання залишалося б інтимною темою, якби не торкалося долі Києва. Блакитненький глобус із пташками, що вивищився на колонці на кшталт ніжки від умивальника «Тюльпан», безглузді форми «парників» (термін народний), жахлива, несумірна зі скульптурою імперська капітель на колоні—домінанті ансамблю, какофонія скла, дзеркал, скульптурні групи, виконані в стилістиці соцреалізму 50-х років, — весь цей «мікс» — жахливий портрет безладдя, що панує в свідомості авторського колективу реконструйованої площі. Проте справжня недоладність — скляний купол головного фонтана (данина рабському наслідуванню куполів Московського Охотного ряду), на одну чверть перекритий макетом «Лядських воріт», тоді як оригінал ХІІ століття, що містився в культурному шарі площі, знищено. Уночі з гальм зірвався невеличкий трактор — так пояснили будівельники.

У дусі фантазій сюрреалізму видається продукт архітектурного генія О.Комаровського, увінчаний постаттю римського легіонера (який ніколи не стояв на Лядських воротах). Не інакше як для будівництва Макдональдса в підземеллі площі знесли фортечну стіну, житловий будинок і планування вулиць ХІІ століття. Дикуни міняли золото на яскраві клаптики, а київські архітектори — власні Помпеї на закусочну. Те, чого не вдалося здійснити орді Батия й часові, за них доробили наші містобудівники.

На початку XIX століття для самозваного імператора Наполеона створили стиль ампір. На Майдані Незалежності винайдено новий стиль — «вампір» — як пожираючий традиції Києва, думки його громадян, людські сили, можливості, підвалини демократії, а також важко приховуване відмивання грошей. Не викликає заперечень функціональність і стримана естетика підземного простору під Майданом Незалежності. Проте дозвольте запитати, чи такі вже необхідні були киянам ці розкішні магазини, мармурова підлога сьогодні (й у найближчому майбутньому)? Коли почнеться капітальний ремонт «хрущовок», спальних районів — хочеться запитати будівельників. Де нові лікарні, школи, спортивні комплекси, доступні середньостатистичному киянинові? Невже його купівельна спроможність така, що наземні магазини не дають ради попитові населення — є потреба в будівництві під землею? Можливо, там ціни вдвічі дешевші? Навпаки.

Справжні цілі експропріаторів очевидні всім. Розкішне підземелля довго пробуде «мертвим будинком», адже городяни, народ живе в очікуванні дня виплат: зарплати, пенсії, стипендій.

Хотілося б, аби С.Бабушкін, який заявив, що на площі він бачить лише радісні обличчя молоді, дізнався про розмаїтість оцінок. «На мою думку, — пише студентка Марина Тарасова, — замість урочистої площі звівся Дісней-ленд у мініатюрі... Складається враження, що все це нагромадження, купа форм і матеріалів (інакше не назвеш) з’явилося на майдані, аби своїм сумбуром відвернути увагу й виправдати появу торгового центру під площею... Жахає, що виховання естетичних смаків майбутніх поколінь здійснюватиметься на «бетманах», «глобусах України» та безликій зеленій жінці. Очікую, що біля пам’ятника псевдокозака Мамая збудують монумент «новому українцеві та його «мерсу»... Це буде прикольно. Приколюємся, добродії, поки прикольно». Юля Повторак із того самого вузу вважає, що «всі можливі стилі скинули в міксер і те, що вийшло, видали як прогресивну інновацію».

Радянським Союзом називалася країна, в якій Ради були безвладні й безголосі з часу їхнього приходу до влади. У країні, де ми живемо, народ потрапив у залежність від нехтування його життєвими потребами, в атмосферу тотального фарисейства. Можна подумати, що ми одержали в руки машину, поставлену на автопілот. Ким?

Спостерігаючи в середині 80-х років XХ століття стагнацію радянської влади, грузинський філософ М.Мамардашвілі в розпачі записав у щоденник: «Хто сказав, що монгольське ярмо колись скінчилося? І в найкращі часи це була європейського вигляду фізіономія з монгольським флюсом. Відтоді опав не флюс, а якраз друга її частина. Ні, монгольське ярмо досі триває й ніколи не закінчувалося... Чингісхан із телефоном і планами, що випалює пам’ять народу про традиції, страшніший від будь-якого монгола».

Чи не правда, свіжа думка й досить актуальна на початку XXI століття?