МИЛОСЕРДНА ВЕРСІЯ ЖОРСТОКИХ ЗАБАВ

У численних театральних інтерпретаціях знаменитої п’єси «короля поза Бродвеєм» Едварда Олбі «Хто боїться Вірджинії Вулф» усе залежало від того, як режисер розтасує героїв — дві подружні пари — і якій з них віддасть пальму першості. Якщо йти за задумом автора п’єси, то головною парою мають залишитися Марта і Джордж, заводіяки жорстоких і сентиментальних ігор, а молодшій парі — Ніку і Хані — доведеться лише боязко виглядати з-за плечей переможців.

Режисер Олег Ліпцин у недавній прем’єрі Театру на Лівому березі Дніпра «Хто боїться...» за п’єсою Олбі зробив дві пари рівноцінними, але при цьому, завдяки своєму переконливо зіграному і морально привабливому наїву, центральною стала сіренька і скромна героїня, названа в п’єсі мишенятком-Хані. Постановка Театру на Лівому березі несподівано стала перемогою не Марти (Алли Даруги), а третьорядної Хані, чарівної інженю Тетяни Круликівської, і почасти її цинічного чоловіка Ніка — Віталія Линецького. А перші скрипки залишилися в тіні...

П’єса Олбі складається з недолугих довгих промов, такого собі липкого павутиння слів, у якому актори легко можуть заплутатися, якщо, звісно, режисер їм це дозволить. Олег Ліпцин намагався не дозволити, але експресія промов, що звучали, найчастіше не відповідала експресії дії, через що вистава здавалася інертною й розтягнутою. Аби додати словесному поєдинку Марти і Джорджа жвавості й енергійності, необхідно було розділити його на раунди-ігри, що в спектаклі почасти і було зроблено, але демаркаційну лінію між цими іграми не провели. У результаті дія потонула в словах. У даному випадку йшлося про словесну істерику героїв, котрі повністю заплуталися.

Одну зі своїх головних промов Марта виголосила на нависаючому над глядацьким залом надбудованим бічним «простором» сцени. Це немов відокремлювало її від інших персонажів, залишало наодинці із власною совістю, але, на жаль, не змушувало говорити набіло. На цьому спроектованому режисером п’ятачку Марта не вимовляла «слів для вічності», тобто спокійно могла говорити все це і на основному просторі сцени. Олег Ліпцин спробував «омилосердити» побудовану на безглуздих і жорстоких іграх п’єсу, герої якої не живуть, а грають, використовуючи навколишніх за ігровий матеріал, але таке трактування не відповідало тому тексту, який виголошували актори разом із підтекстом і контекстом.

П’єсу було немов «ослов’янізовано» режисером, якому вдалося змусити глядачів пошкодувати своїх безжалісних героїв — «миле» подружжя Марти і Джорджа. Розчулювали і такі зворушливі деталі, як розтоптаний шаленіючими героями чарівний, надзвичайно гарний букет — мабуть, символ краси і беззахисності людської душі. Марта, щоправда, потім намагалася зібрати пелюстки, але ні їй, ні Джорджу це не допомогло.

У спектаклі неподалік букету квітів стояло відерце з льодом, яке символізувало, мабуть, контрастний атрибут. Крижинки меланхолійно перебирала Марта, по них тупцювала решта інших героїв, тож хрускіт льоду нагадував про те, що на сцені тріскотять і перемелюються в «кривавому колесі» людські життя. Нарешті, крижинки, як і пелюстки квітів, теж намагалися зібрати — і даремно. Це нікого не склеїло і нікому не допомогло.

Жорстокі ігри Олбі в трактуванні Олега Ліпцина набули милосердного і навіть жалісливого відтінку. Та основний заряд глядацького милосердя притягали до себе не Марта з Джорджем, а мишенятко-Хані, героїня-інженю, котра ненароком трапилася під руку граючим чоловікам. Тому одним із найяскравіших моментів вистави став епізод із маренням Хані, із її постійним, простуватим «дзвіночки дзенькають...». Хані — Круликівська вимовляла ці взагалі нічого не значущі слова так, ніби саме на них остаточно і безповоротно зламалося її життя, а Джордж — Олександр Ганноченко в цей час наважувався на чергову гру.

Постановка Олега Ліпцина — це ніби подобрілий і розм’яклий Олбі. Мабуть, жорстокі «гри і забави» слов’янська душа не сприймає. І тому виникла їхня милосердна версія.