Микола Олялін: дорога назад є

З життя пішла гарна людина — український актор Микола Олялін (1941—2009). І потворний світ став ще потворнішим без цього обличчя. Без обличчя, яким свого часу захоплювався оператор Сурен Шахбазян: «У нас на екрані ще не було такого обличчя! Якщо я не зніму його, то вважайте, що я не профі!»

Один із останніх фільмів, у яких знімався уже хворий Олялін, — гучний «Нічний дозор». Тоді, на початку грудня 2001-го, актор переніс дуже тяжку операцію шунтування серця. Не кожному дано подолати болі й ризики, щоб сміливо вийти на знімальний майданчик і з головою впірнути у фантастичний світ Сергія Лук’яненка.

А Олялін — зробив крок. І вже для кінопокоління «пепсі-попкорну» залишився певним знаком. Карбом на згадку. Для них він буде Інквізитором. Володарем загадкових Темних або Світлих сил. Глядачі картини підтвердять: таки вписалося гарне обличчя вже літнього артиста у фантасмагоричну композицію Бекмамбетова—Лук’яненка. З одним тільки «але». Чогось «темного», якоїсь такої нечистої сили, у харизмі артиста немає. У ньому — тільки світло...

У 1968-му молодого артиста кіностудії імені Довженка затвердили в той проект на роль капітана Цвєтаєва, блакитноокого блондина з вольовим обличчям. Усі дівчата СРСР, природно, закохалися.

Олялін зіграв у тій епопеї і відлуння сімейної драми. Його батько був тяжко поранений на війні, куля буквально рознесла його тіло. Думали, вже не виживе. У госпіталі його, бідного, якось склеїли, та ніхто не сподівався... А батько прожив після надзвичайно тяжких поранень до 76. Син — тільки до 68.

…Для Києва Олялін був чимось більшим, ніж просто популярний артист або іменитий городянин. Він був як сувенір. Як київська визначна пам’ятка. Москвичі, як правило, запитують: «Як там у вас у Києві поживають?..» І далі, за всіма правилами «жанру», йде очікуваний список — Роговцева, Ступка, Олялін, Заклунна, Кадочникова...

При цьому Оляліну не завжди весело жилося на берегах Дніпра. Його колеги згадують давні випадки, коли після всесоюзного успіху «Визволення» ті ж таки студійці клепали якісь доноси: мовляв, п’є й дебоширить.

Дійшло до того, що навіть якогось таємного шпигуна до нього приставили — члена парткому Степанова (для збирання компромату).

А Олялін був людиною вільною внутрішньо (навіть тоді). І не треба було дуже напружуватися, щоб понаписувати на нього сто возів. Бувало, зйомки зривав у «Нічному мотоциклісті», коньяк рікою лився на хвилі його популярності. Різне бувало.

Але чоловічої — людської — гідності він не втрачав.

Він таким і залишиться — гарною й достойною людиною.

У 70-х його активно підтримував Володимир Щербицький. Наче під своє крило взяв. І відмахувався від стукачів: «Вас не стосується... Якщо хворий, то лікуйте!» Артиста викликали в четверте управління до нарколога. Лікували — за наказом Володимира Васильовича. Артист відроджувався до життя, до зйомок... І кожна його чергова робота в 60—70-х не залишалася непоміченою. Назви тих картин: «Біг», «Зворотної дороги немає», «Джентльмени удачі», «Зникла експедиція», «Золота річка», «Росія молода»... І, зрозуміло, відразу ж виникає його обличчя — в епізоді, у більшій ролі. У 90-му він за своїм сценарієм навіть сам поставив мелодраму «Невідстріляна музика».

Тим часом основною мелодією його долі була й залишилася дружина Неллі, з якою познайомився ще працюючи в Красноярському ТЮГу. Їхня історія — роман про порозуміння людей, які ніколи не нудьгували; вони могли довго говорити про кіно, літературу, про Лесю Українку (Олялін знімався в картині «Іду до тебе», присвяченій життю Лесі).

Безперечно, це вже видається трюїзмом, але, як і кожен цікавий артист, він грав не завжди те, на що був спроможний. У цьому — і залежність ремесла, і гримаси фортуни. Але, справді, не завжди ж важливо, «скільки» (зіграно). Найчастіше важливо — «хто» і «як» (це грав). Олялін, який залишив нас, — вродливий артист із блакитними очима — завжди грав серцем. Хворим своїм серцем... Одна з найвідоміших його стрічок (до речі, поставлена тим-таки Суреном Шахбазяном) називалася «Назад дороги немає». Але вона є, ця дорога! Навіть для тих, хто йде від нас. І просто називається цей безлюдний «проспект» — Пам’ять. Пам’ятатимемо — і дорога назад знайдеться.