МИКОЛА ГОГОЛЬ БЛАГОСЛОВЛЯВ ІНШОГО «ТАРАСА БУЛЬБУ»

Виявляється, повість «Тарас Бульба», яку ми читаємо-перечитуємо в зібраннях творів чи в окремих виданнях Миколи Гоголя, не той варіант, що його хотів бачити сам автор.

Як відомо, «Тарас Бульба» мав дві редакції. У першій повість з’явилася 1835 року, в другій, яка значно перевищувала першу за обсягом і мала більше персонажів, — 1842-го. Ця, друга, редакція і дотепер вважається остаточним варіантом геніального твору Миколи Гоголя. Не враховано, що «Тарас Бульба» зазнав величезних змін без волі та бажання самого автора. Твір чимало втратив з вини переписувача Павла Васильовича Анненкова і видавця Миколи Яковича Прокоповича. Останньому Микола Гоголь довірив не тільки видавати зібрання творів 1842 року, а й правити стиль та граматику. Все це ґрунтувалося на тому, що в письменника не було такої наполегливості для досягнення довершеності твору, як, наприклад, у його вчителя Олександра Пушкіна. Та й ставився Микола Гоголь до творчого процесу по-іншому: спочатку вважав літературну обробку даремно втраченим часом, за який можна написати інший твір, а вже опублікований твір для Миколи Гоголя ставав нецікавим і ніби чужим.

Проте втручання в твори під час їх переписування і не зовсім уміле виправлення стилю дало погані наслідки — збільшилося роботи текстологам, дослідникам творчості Миколи Гоголя, котрим нелегко було «звільнити» геніальні твори від «нашарувань».

Частину «Тараса Бульби», яка зазнала великих змін без волі автора, після смерті Миколи Гоголя видрукував журнал «Русская старина». Стало очевидним — повість суттєво «підрихтовано». Одначе й донині «Тарас Бульба» довершеним вважається у другій редакції (1842 року), а не в оригіналі, власноруч переписаному самим автором.

15 липня 1842 року після виходу «Зібрання творів» Микола Гоголь пише тривожного листа М.Прокоповичу, в якому зауважує: «Вкрались ошибки, но я думаю, они произошли от неправильного оригинала и принадлежат писцу...» Вади самого ж автора були лише в граматичних дрібничках. Головна біда полягала в тому, що «Тарас Бульба» набирався не з оригіналу, а з копії, зробленої П.Анненковим.

Оригінал «Тараса Бульби» було знайдено в шістдесяті роки ХІХ ст. серед подарунків графа Кушелєва-Безбородька Ніжинському ліцею. Цей так званий ніжинський рукопис, повністю написаний рукою Миколи Гоголя, який зробив чимало змін у п’ятій, шостій, сьомій главах, переробив 8-му та 10-ту. Завдяки тому, що граф Кушелєв-Безбородько 1858 року за 1200 рублів сріблом купив у родини Прокоповичів оригінал «Тараса Бульби», з’явилася можливість побачити твір у тому ж вигляді, який хотів бачити сам письменник. Одначе в наступних виданнях «Тарас Бульба» передруковувався не з оригіналу, а з видання 1842 року, «підправленого» П.Анненковим та М.Прокоповичем, котрі «прилизали» гостроту, можливо, й натуралізм, а разом з тим — позбавили твір художньої сили.

У главі 7 ми тепер читаємо: «Как услышали уманцы, что куренного их отамана Бородатого (тут і далі виділення моє. — С.Г.) нет уже в живых, бросили поле битвы и прибежали прибрать его тело; и тут же стали совещаться, кого выбрать в куренные...» В оригіналі ж рукою Миколи Гоголя цей абзац написано так: «Как услышали уманцы, что атамана их куренного Кукубенка поразил рок, бросали поле битвы и бежали, чтобы поглядеть на своего атамана; не скажет ли чего перед смертным часом? Но уже давно атамана их не было на свете: чубатая голова далеко отскочила от своего туловища. И козаки, взяв голову, сложили ее и широкое туловище вместе, сняли с себя верхнее убранство и покрыли им его».

А ось Андрій напередодні зради (глава 5): «Сердце его билось. Все минувшее, все, что было заглушено нынешними козацкими биваками, суровой бранной жизнью, — все сплыло разом на поверхность, потопивши, в свою очередь, настоящее. Опять вынырнула перед ним, как из темной морской пучины, гордая женщина».

В оригіналі повісті цей стан героя описано так: «Сердце его билось. Все минувшее, все, что было заглушено нынешними козацкими биваками, суровой бранной жизнью, — все сплыло разом на поверхность, потопивши, в свою очередь, настоящее: привлекательный пыл брани и гордо-самолюбивое желание славы и речей промеж своими и врагами, и бивачная жизнь, и отчизна, и деспотические законы козачества — все исчезло вдруг перед ним».

Згадаймо, як описував письменник жорстокість козацького війська. «Избитые младенцы, обрезанные груди у женщин, содранная кожа с ног по колена у выпущенных на свободу, — словом, крупною монетою отплачивали козаки прежние долги», — це читаємо ми в теперішніх виданнях «Тараса Бульби». А в оригіналі Микола Гоголь описав це так: «Запорожцы оставили везде свирепые, ужасающие знаки своих злодейств, какие могли явиться в сей полудикий век: отрезывали груди у женщин, избивали ребенков, «иных», выражаясь своим языком, «они пускали в красных чулках и перчатках», то есть сдирали кожу с ног по колени, или на руках по кисть. Казалось, хотели они весь выплатить долг тою же самою монетою, если даже не с процентами».

А ось про білий хліб, який хоче Андрій взяти в Дубно для голодуючих. Виявляється, в Миколи Гоголя було пояснення, що білого хліба «вообще не любили запорожцы и который приберегался так только на случай, если уже нечего будет есть».

«...Перенимают чорт знает какие басурманские обычаи, гнушаются говорить языком своим...» — дорікає товариству Тарас Бульба, стривожений зреченням рідних коренів тими, хто живе на руській землі. Це місце, підправлене М.Прокоповичем після переписування П.Анненковим, помітно згладжене: «Гнушаются языком своим; свой со своим не хочет говорить...»

До речі, персонаж твору — отаман Мосій Шило в Миколи Гоголя називався по-іншому — Іван Закрутигуба; так само, як згаданий вище отаман Бородатий був замінений Кукубенком.

Подібних прикладів можна наводити безліч. І гірко, що з’являється переконання: чимало досліджень цитують і тлумачать не того «Тараса Бульбу», якого благословляв у світ Микола Гоголь.