МИКОЛА БАСКОВ: «НЕ ХОЧУ БУТИ ЗАГНАНИМ КОНЕМ В АМЕРИЦІ»

Небагато колег Миколи Баскова можуть зізнатися в тому, що у свої 25 (а народився він 15 жовтня 1976 року) були такими самими щасливими та знаменитими. Втім, не всім нинішнім зіркам оперної та естрадної сцени відверто говорили під час вступу до Гнесінки, що слухати, як вони співають, просто неможливо. У випадку з Миколою Басковим і те, і інше — правда. Він йшов до свого несподіваного успіху з 10 років, і перший, хто побачив у незграбному хлопчику майбутню зірку, був великий тенор Хосе Каррерас, в якого за велінням долі Микола брав уроки, перебуваючи в Іспанії. Минув час, і завзята праця зробила свою справу. Пророцтво про велике майбутнє на світовій сцені збулося.

Сьогодні наймолодший соліст Великого театру співає партію Лєнського в «Євгенії Онєгіні» і готується співати Альфреда в «Травіаті». Естрадні хити для нього пишуть модні композитори російської естради від Олега Газманова до Ігоря Крутого. Він проспівав дуетом із Монсератт Кабальє й лише за два роки виявився в п’ятірці перших зірок Росії. З аншлагами пройшли його сольні концерти «Мені — 25».

— Миколо, не боїшся, що легкий успіх на естраді остаточно запаморочить голову й ти відмовишся від нелегкої слави на оперній сцені?

— Я так не думаю, мені ще 25, хоча, може, уже 25! У мене є час сказати своє слово на оперній сцені. Тим паче, що я їй присвячую не менше часу, ніж естраді. Знаю, що меломани дуже погано ставляться до того, що я роблю у своїх шоу. Сьогодні багатьом молодим людям потрібна не та музика, яка звучить із моїх вуст в оперних театрах, а на кшталт тієї, яку співають «Тату» чи пані Рамазанова (справжнє прізвище Земфіри. — Авт.). Адже якщо вслухатися, можна збожеволіти — «Я хочу сдать в оренду кусочек своего тела». Невже ніхто не бачить, що публіку треба просвіщати?

— А ти пам’ятаєш свою першу появу на публіці?

— Перші появи перед публікою полягали в читанні віршів гостям. А голос з’явився зовсім несподівано в п’ять років. Спочатку це було колоратурне сопрано. З десяти років співав у Дитячому музичному театрі юного актора. Тоді й виникло бажання стати співаком. Перша крупна вокальна робота — партія третього хлопчика в «Чарівній флейті» Моцарта, яку виконав у 12 років.

— Напевно, ти був пай-хлопчиком?

— Ну, що ти? Я був абсолютно нормальною дитиною — грав у футбол, бився, вічно вплутувався в різні халепи. Мене навіть у піонери приймати не хотіли, а вже зі школи як виганяли... Єдине, що радувало мою маму, — я хотів співати й співав. Правда, із класики тоді знав лише «Сердце красавицы...».

— Правда, що педагоги Гнесінки при вступі поставили на тобі «хрест»?

— Правда, коли я поступав у Гнесінку, у мене був скрипливий тембр, і мене багато хто запитував: «Як же вас можна слухати?» І лише одна Ліліана Сергіївна Шехова мене заспокоювала: «Почекай Колю, пройде час — і тебе слухатимуть і плакатимуть». Та особливо віра в педагога зміцнилася після зустрічі з Хосе Каррерасом, який сказав: «Ви на правильному шляху. У вас є педагог, і вірте лише йому. Тільки він і ваша голова зможуть зробити те, чого ви прагнете. А різноманітних думок зі сторони буде чимало, і вам потрібно до цього звикати».

— А як ти потрапив у Великий театр?

— На Міжнародний день театру запросили проспівати партію Лєнського в Новосибірській опері. Це був дебют, і я страшенно хвилювався. Та все пройшло нормально, і мені запропонували прослухатися в головного диригента Великого театру. Я сподобався і Марку Ермлеру, і худраді. Ось так і опинився у Великому.

— Як живеться в такій складній структурі, як Великий театр? Відомо, що там не надто люблять талановитих молодих людей.

— Коли виходжу на сцену, роблю те, що публіці подобається. Тому відчуваю себе в театрі спокійно та добре. І у Великому театрі, і на будь-якому концерті ще жодного разу не пішов зі сцени під стукіт своїх підборів. Що ж до колективу, то оперні співаки взагалі мало спілкуються один з одним. Графік гастролей не дозволяє бачитися часто. А ось те, що вони за мене переживають, я відчуваю. Приміром, мені часто кажуть: «Колю, бережіть голос». А один дуже відомий співак, не називатиму його імені, якось, йдучи назустріч, мимохідь запитав: «Колю, як здоров’я?». Почувши відповідь: «Ви знаєте, я хворію», поплескав по плечу й багатозначно сказав: «Це добре». Театр взагалі особливий світ. Там треба боротися за своє місце на сцені. Адже в театрі, особливо у Великому, для артиста головне не глядачі, а люди, які вибудовують твій шлях на сцену.

— І все-таки важко було вжитися в колектив?

— Я і не вживався. Просто прийшов, заспівав і продовжую вдосконалюватися, не звертаючи уваги на залаштункові інтриги. Знаю лише одне, коли в третій дії мого Лєнського вбивають, — півзалу підводиться та йде.

— Як ти ставишся до фрази: «Хто швидко злітає, той швидко падає?»

— Я б не сказав, що швидко злетів. Приміром, Маріо Ланца став відомий на весь світ, коли йому виповнилося лише 24. Для мене це ще не злет.

— Оперні співаки діляться на дві категорії: одні, не жаліючи свого голосу, співають на знос і швидко згоряють, інші потихеньку співають на сцені до самого кінця. До якої категорії ти себе відносиш і що важче: співати оперу чи дати сольний концерт?

— Важко сказати, кому сутужніше: оперному співаку чи естрадному. Приміром, після естрадного концерту до шести ранку не можу закрити очі, тому що енергетично знесилений. На естраді для того, щоб завоювати глядача, потрібно не тільки співати, а ще й рухатися, спілкуватися з глядачами. А в опері я можу стояти на одному місці й не бігати по сцені, оскільки Ольга в «Євгенії Онєгіні» теж не бігатиме під час виконання своєї арії. Ти відпрацьовуєш свою арію та йдеш, поступаючись місцем іншому артисту. Тобі не треба запалювати публіку й віддавати емоції. У театр усе одно прийдуть, на тебе або на когось іншого. А на естраді щодня наново завойовуєш свого глядача, який витрачає на тебе свої гроші й дарує свій час. В опері ж можна в двадцять п’ять років проспівати Отелло і більше ніколи цього не робити.

— Ти віриш у забобони?

— Швидше, ні. Однак вважаю, що несу зі сцени чисту місію і тому перед кожним концертом йду до церкви — прошу, щоб мені була дана можливість очистити людей від чогось поганого.

— Мимоволі тобі довелося доторкнутися до шоу-бізнесу. Наскільки затишно в цьому світі й чи багато в тебе заздрісників?

— Звичайно, коли робиш щось дуже добре, то зі ста людей, які оточують тебе, помічаєш поруч із собою 99 незадоволених і одного невдячного. Заздрісників, звичайно, багато. Як же без них? Проте я себе відчуваю цілком вільно, оскільки сам ніколи й нікому не заздрив. Якщо бачу перед собою людину талановитішу за мене, обов’язково скажу їй це прямо в очі. Я ж просто роблю свій шлях у мистецтві, хоч би яким він був — коротким чи довгим. А в шоу-бізнесі ніяк себе не відчуваю. Виходжу на сцену й співаю. Важлива лише реакція публіки, яку ніколи не обдуриш.

— У кожного виконавця є свої козирі на сцені. А в тебе вони є?

— Є перевага, якою можу козиряти: я тенор, і можу переспівати що завгодно. Багато хто зміг побувати на моїх концертах, які називалися «Хіти минулого століття», де я постарався з оркестром проспівати «Yesterday», «Only you», «О sole mio», «Вернись в Сорренто», «Прощай, любовь, прощай». Усе те, що звучало вже, так би мовити, у минулому столітті й подобалося людям. А що до переспівів, то я до цього ставлюся спокійно й зовсім не соромлюся. Несу зі сцени своє, і нехай люди вирішують, у чиєму виконанні слухати той чи інший твір.

— А на яких творах ти виховувався в дитинстві?

— Боготворив Верді, вивчив усього напам’ять. З 16 років слухав лише оперу і знав майже всіх сучасних виконавців. Причому мене настільки не цікавила естрада, що навіть заприсягся мамі — ніколи цю гидоту не співатиму. Та виявилося, естрада теж буває різна.

— Естрадні зірки часто виступають на стадіонах. А ти б зміг співати на вулиці перед 250 тисячами глядачів?

— Це моя мрія, і думаю, вона у недалекому майбутньому здійсниться.

— Усім відомо, що ти скорив серце Алли Пугачової, а це непросто. Не хотів би заспівати з нею дуетом?

— З Аллою Борисівною я готовий співати, тільки-но вона цього захоче. Пугачова, хоч яка вона була, — Пугачова. Тільки велика співачка може втримувати тридцять років першість на сцені. З усіх нинішніх зірок естради вона перша, хто прийшов на мій концерт у «Росію». Перша подарувала мені букет квітів і сказала: «Я прийшла на пару пісень, а відсиділа два відділення і давно вже не отримувала такого задоволення». Її оцінка для мене чимало важить, тому що, якби щось було брехливо, вона піднялася і демонстративно пішла б із концерту.

— Два року тому тобі пропонували поїхати в Америку й співати за контрактом у «Метрополітен-Опері». Що зупинило?

— Головною умовою роботи та навчання в цьому престижному театрі була зміна громадянства. В Америці в російського співака ніхто не буде вкладати гроші просто так. До того ж навіть найунікальніші російські оперні співаки отримують в Америці ставку меншу, ніж у пересічного американського статиста. Це принизливо. Досить яскравих прикладів, коли геніальні співаки їхали за кордон, погнавшись за великими грошима, а їх використовували до стану загнаних коней. Чимало з тих росіян, які поїхали, повертаються в Росію після таких контрактів без голосів і отримують злидарську пенсійну допомогу. Я ж хочу жити та співати в Росії, домогтися тут успіху, а вже потім скорити світ. До речі, 2004 року я співатиму в Ла Скала. Поки що цей театр на ремонті.

— Кажуть, ти постійно мучиш себе дієтами. Це правда?

— Намагаюся вести здоровий спосіб життя: не п’ю і не курю, займаюся моржуванням. Правда, зараз знову худну. Кілька років тому вже сідав на дієту і скинув 15 кілограмів. Щоправда, два місяці чесно голодував, пив лише шипшину, бігав, серйозно займався спортом і взагалі собою. Після чого дійшов висновку, що час для себе потрібно знаходити обов’язково, і зрозумів, що артист зобов’язаний бути прекрасний в усьому, щоб служити своїй музі. І насамперед він має бути підтягнутим та енергійним. А взагалі, зізнаюся, це дуже важкий процес.

— Своєму 25-річчю ти присвятив сім сольних концертів у ДЦКЗ «Росія». І кожна пісня супроводжувалася грандіозними декораціями. Напевно, дорого обійшлося це шоу?

— Коли глядач йде на концерт улюбленого співака, то, природно, чекає чогось незвичайного. Тому ми зробили усе, щоб улаштувати на цій сцені справжнє свято. Московського глядача здивувати складно. Та я думаю, нам це вдалося, тому що одні тільки декорації нам обійшлися майже в півмільйона доларів.

— Що далі?

— Я відправляюся з дружиною в тур по Америці, Німеччині, Ізраїлю, Китаю, Японії, Канаді, Франції, Італії. А після повернення розпочну готувати новий альбом і, думаю, у найближчий рік—два випаду з поля зору журналістів.