ГЛІБ ПАНФІЛОВ: «У МЕНЕ Є АНГЕЛ-ОХОРОНИТЕЛЬ»

Спочатку він зріє. Зріє довго — рік, а то й десятиліття. Потім ним захоплюються, називають великим і... забувають знову на десяток років. У житті режисера Гліба Панфілова це трапляється само собою. Він уже звик, що поки в ньому зароджується нове, глобальне та епохальне, у кіносвіті він існує просто як чоловік великої акторки Інни Чурикової. Та щойно ЦЕ народжується, його єдина акторка загоряється справжнім зоряним світлом, якого, певне, вистачає режисеру- і чоловіку до наступного проекту. Вона знялася у його фільмах «У вогні броду немає», «Початок», «Васса», «Мати» і стала знаменитою. І лише в останньому фільмі Панфілова «Романови — Вінценосна сім’я» за велінням продюсерів для Інни Чурикової не знайшлося головної ролі. Та її незрима присутність за кадром відчувалася в кожному міліметрі цієї гучної кінострічки.

— Глібе Анатолійовичу, мимоволі пригадується, що вашою передостанньою роботою, 10 років тому, була картина «Мати». Можна сказати, що «Романови — Вінценосна сім’я» стали якимось негласним продовженням уже розпочатої теми. Як ви вважаєте, що змінилося у свідомості людей за ці десять років стосовно царизму?

— Життя відтоді, звичайно, сильно змінилося, хоча свідомість людей змінюється повільніше за зовнішні переміни. Вона за своєю природою консервативна, і тому людина не сприймає переміни так, як хотілося б тим, хто очолює наше нове життя. Біда в тому, що в багатьох простих людей свідомість спрямована назад, а не вперед. Їм хочеться повернутися в радянське минуле, де існувала мінімальна зарплата, однак вони все-таки були забезпечені. Проте якщо подумати, у школах нам казали, що ті самі купці — люди наживи, паразити. А зараз їх називають людьми, які будували нове життя для тієї Росії. Прекрасний приклад — Васса Желєзнова. Це був нормальний еволюційний процес Росії з зростанням культури та економіки. 1917 рік усе перекреслив, і ми вирішили будувати нове життя з чистого аркуша, краще. Наскільки нам це вдалося, ми знаємо. Я думаю, що мій фільм може вплинути на ставлення людей до царизму, Миколи II і до того, що відбувалося тоді, після того і відбувається нині. Я сподіваюся, це допоможе глядачеві гостріше, точніше, вірніше оцінити минуле та нинішнє.

— Ми всі вчилися в школі, і знаємо з підручників, що Микола II був кривавим царем. Проте у вашому фільмі він — повна протилежність...

— Я просто намагався не торкатися цієї теми. Тепер, коли робота над фільмом позаду, можу сказати, що це була інтелігентна людина, найвищою мірою порядна, вихована. Микола ІІ випив свою чашу страждань до кінця, і з ним її випили всі члени безневинної, чудової й одностайної сім’ї. Адже «кривавим» його прозвали після відомих подій на Ходинці, до яких він не мав жодного стосунку, оскільки в цей день його коронували. Та для мене це була дуже важлива обставина. У сцені з комісаром Яковлевим, телеграфіст Авдєєв запитує: «Ви віддали наказ стріляти?», імператор відповідає: «Наказу я такого не віддавав. Однак усю відповідальність беру на себе». Друге запитання: «А ви знаєте, що вас у народі прозвали кривавим?» — «Знаю». І потім є інша сцена, коли він стоїть перед іконою і говорить своїй дружині: «Я великий грішник. Я всіх погубив». А те, яким був останній імператор прекрасною людиною і сім’янином, що його дружина була для нього другом, коханкою і матір’ю, він називав її «сонячним променем» і «скарбом», — цього ми не знали. Наші вчителі були просто неуками в цій частині історії. Їм не дозволяли її знати. Вся література була в спеціальних сховищах. І всі ми думали, що це був такий собі нелюд із сокирою за пазухою.

— У титрах поруч із вашим прізвищем стоять імена Інни Чурикової і вашого сина Івана Панфілова як сценаристів. Як працювалося з домочадцями?

— Я не вперше працюю зі своєю сім’єю. Інна знімалася майже у всіх моїх картинах, я з нею постійно раджуся, і вони з Ванею самі зголосилися мені допомогти в роботі над сценарієм. Але, звісно ж, більша частина роботи, особливо в архівах, лягла на мене.

— А чим займається Іван, не пішов батьковою стежкою?

— Ні, він закінчив інститут міжнародних відносин і зараз працює у своїй сфері. Правда, коли був маленький, досить удало знявся в мене в картині «Васса», граючи онука Желєзнової.

— Коли ми побачимо телеверсію фільму «Романови — Вінценосна сім’я», і чи відрізнятиметься вона від фільму для великого екрана?

— Швидше за все, це відбудеться не раніше весни. І поки що передбачається, що фільм складатиметься з чотирьох-п’яти серій. Дія починатиметься в наші дні. Якийсь чиновник у Лондоні перебирає «милі непотрібності» сім’ї російського імператора, які здолали дальній шлях через Китай і Францію і волею долі закинуті на береги Альбіону. Кожна з цих штучок має свою історію — із цих маленьких історій і складеться розповідь, яку у фільмі поведе цесаревич Олексій Миколайович. Хлопчик розповість нам, що пережила його сім’я, що було потім, що відбувається нині. Навіть промайне така думка: він знає, що буде з Росією в майбутньому. Та це залишиться за кадром. Адже там, де він зараз, усе відомо...

— Глібе Анатолійовичу, як сталося, що ви відмовилися від професії хіміка, інженера-технолога і прийшли до кінематографу?

— Мені подобалася хімія, подобалося вчитися на інженера-технолога. А от коли я закінчив інститут, мене раптом повело. Подивився фільм «Летять журавлі» і, вражений побаченим, зрозумів, що хочу знімати кіно. Геніальна картина. Здається, що все це просто і ясно. Дуже любив кіно, театр, фотографією почав займатися, щойно побачив фотоапарат. Тепер розумію, що це був початок моєї роботи в кіно. Я дуже любив робити фотопортрети, а оскільки в нас на факультеті були самі дівчата, то я їх і фотографував. Це була перша школа режисури в роботі з неакторами, я з ними розмовляв, і вони ставали природними і гарними. Може, тому не боюся знімати неакторів, умію знайти підхід до різних людей.

— Якщо простежити всі етапи вашої творчості, то виходить, що зняті вами картини так чи інакше мають історичне тло і вишиковуються в єдиний ряд. Це збіг чи закономірність?

— Всі мої фільми — це історія Росії ХХ століття, показана через життя людей. Це і сім’я робітниці Пелагії Нилівни та її сина Павла. Сім’я купчихи Васси, історія Тані Тьоткіної, яка була палкою шанувальницею Жовтневої революції і віддала своє життя. Це життя сім’ї Єлизавети Уварової — мера провінційного міста. Між усіма цими картинами, безумовно, є зв’язок, усі вони про життя російського суспільства ХХ століття. І якщо цей зв’язок простежити, стає зрозуміло, про що фільм «Романови — Вінценосна сім’я», що він допомагає зрозуміти.

— А сучасні теми вас не цікавлять?

— Чого ж, сучасні теми мене дуже хвилюють, але часом немає змоги реалізувати їх у кіно. Поки що я можу реалізувати їх лише в театрі. Ось поки працював над «Романовими...», поставив у Ленкомі спектакль «Sorry...»

— Може, ми побачимо, нарешті, вашу «Жанну д’Арк»?

— Сподіваюся, якщо не повториться стара історія. Адже якби тоді замість Жанни були Зіна Портнова чи Уляна Громова, то й грошей би дали, і зелену вулицю. Щоправда, був тоді один вихід із ситуації, і я навіть розмовляв із французькими продюсерами, але вони хотіли бачити в цій ролі Катрін Деньов, а я — Інну. Тим паче, що сценарій писався саме під неї, та й пісню до фільму написала сама Інна.

— Ви богобоязлива людина?

— Я віруюча людина і Бога не боюся, він мене захищає. Я думаю, що в мене є Ангел-охоронитель, як у кожної людини, хто вірить у Бога й не відлякує свого Ангела будь-якими поганими вчинками. Бог ніколи не відвертається від людини. Людина сама мстить собі своїми вчинками.

— У пресі чимало писали, що у вашій сім’ї стосунки вже давно переросли у виключно ділові. Це правда?

— Анітрошки. У нас є у стосунках кохання, сердечність, увага, доброта, взаємна допомога, біль один за одного та інтереси. Наші стосунки чимось схожі на стосунки Миколи II і його Алекс. Звичайно, ми живемо за інших умов, у нас немає слуг, замість царських покоїв звичайна, правда, гарна квартира, що не дивно, тому що ми обоє постійно і чимало працюємо. І я знаю багато сімей, де є саме такі стосунки. Тим Росія і сильна, що в нас є міцні сім’ї, попри все і всупереч усьому.

— А що ви вважаєте найголовнішим у сімейному житті?

— Головне — берегти любовний човен, щоб він не розбився об побутові камені. Адже кохання вмирає тоді, коли на перше місце ставляться побутові стосунки, а не почуття і доброта стосовно один одного.

— Вам хоч інколи вдається відпочити від роботи?

— Ми намагаємося відпочивати всі разом. Так було до торішнього літа, коли я був дуже зайнятий у зв’язку з завершальним періодом роботи над фільмом «Романови — Вінценосна сім’я».

— У вашому домі є місце для чотириногого друга?

— У нас одинадцять років жив російський спанієль на прізвисько Джек, але його не стало. Це був справжній друг і член сім’ї. Зараз залишилася лише надзвичайно розумна та граціозна блакитна кішка Маша. Ми її привезли з Новокузнецька. Вона до нас прийшла з лісу, два дні ховалася, а коли вже були на порозі валізи, просто сіла на них і всім своїм виглядом показала, що вибрала нас своїми господарями. Відтоді ми живемо разом. Вважаю, що тварини виховують людину, навчають делікатності, тонкощів. Адже за характером кішки чи собаки можна судити й про стосунки, які панують в сім’ї.

— Про вашу дружину часто кажуть «нестандартна Чурикова». А наскільки Інна Михайлівна нестандартна дружина?

— Я, на щастя, не знаю, що таке нестандартна дружина. На стандартах я не був одружений. Інна — дуже глибока людина, а всі, хто здатний відчувати глибоко, уже нестандартні. А ось ті, хто керується рекламою по телевізору, дивиться потік одноденних фільмів як американських, так і російських, які нічого не несуть у собі, керується модою нашої естради — ті стандартні, вони не хочуть і не можуть піднятися над усім цим і над собою насамперед. А хто шукає в цьому житті чогось більшого, той і стає нестандартним. По молодості людина прагне до стандартів, а люди, схильні до почуттів, як правило, розчаровуються в цьому.

— Інна Михайлівна часто вас балує кулінарними шедеврами? Чи є в неї своя фірмова страва?

— Коли вона відпочине, то може приготувати що-небудь дуже смачне. Правда, готувати Інну навчив я. Тепер вона вміє робити справжні пельмені, пекти пиріжки і великі пироги, може приготувати дуже смачні щі. Словом, вона все вміє. Я навчив готувати й старшого сина Анатолія, який нині живе в Санкт-Петербурзі, і Ваня-молодший прекрасно справляється на кухні, причому з фантазією. Його першим кулінарним досвідом, у п’ятому класі, був дуже смачний торт, після готування якого, щоправда, довелося робити генеральне прибирання на кухні, але смак був приголомшливим. У моїй сім’ї дід прекрасно готував, батько, я, тепер ось передав мистецтво синам. У нас у сім’ї так було прийнято — готували чоловіки. Отже, коли Інна їде з дому на гастролі, ми з голоду не вмираємо.

P.S. Коли газета готувалася до друку, прийшло повідомлення, що фільм Гліба Панфілова «Романови — Вінценосна сім’я» висунуто на отримання «Оскара».