Михайло Жванецький: «Зло — це добро, яке прийшло до влади»

Нещодавні виступи Жванецького у Києві вкотре показали, що Михайло Михайлович сьогодні як ніколи потрібен і глядачу, і слухачу, і читачу. І не тільки в Україні. Його прерогатива — бачити суть під покривом емоцій, мішурою страхів, побоювань і марних сподівань і оголошувати нам істину в безжалісній формі своїх коротких, із вічно обманутим передчуттям фіналу фраз. У ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Жванецький розповів, як ставиться до ідеї другої державної мови в Україні, про зустрічі з Путіним, Кучмою і, звісно, про жінок.

— Нещодавно в Києві з’явився додатковий тираж вашої книги «Мой портфель»...

— Мені найбільше подобається саме «Портфель». У ньому все зібрано, вибрано, вижато редактором. А сам я ніколи не можу вирішити, що краще, що гірше. Я або все забракую, або все друкую. Мені важко вибрати...

— Незважаючи на популярність, у радянський період ви опублікували лише тоненьку книжечку «В помощь художественной самодеятельности» і збірку «Год за два». Чому? Невже так тиснула цензура?

— У часи Радянського Союзу ми всі були однодумцями, йшли єдиним фронтом. І тому, коли я писав проти радянської влади, центр аплодував тихо, у штанах, під ковдрою, але там лунали оплески... Популярність була величезна, але особлива, вона не сприяла виданню моїх книг.

— А просити про допомогу когось із «центру» не намагалися?

— Був випадок... Якось мені подзвонили додому, на Малу комсомольську в Москві, і запитали, чи зможу я приїхати в гості до Миколи Вікторовича Підгорного, голови Президії Верховної Ради. Це був останній рік Підгорного при владі. Я погодився зустрітися з ним, і зять Підгорного привіз мене до свого тестя на старому-новому «мерседесі» вагонного типу, подарунку Аденауера. Микола Вікторович жив на вулиці Толстого у квартирі із шістнадцяти кімнат. До неї входив навіть готельний номер. Усюди стояли презенти. Там я вперше побачив квадрофонічну систему, новий кольоровий телевізор — подарунок Насера. Після екскурсії по квартирі мене запросили до столу. Як звичайно, з частування було порося і гречана каша, кожна крупинка якої — міліметрів десять. Підгорний несподівано виринув до столу з надр квартири і попросив почитати щось. Я завжди читав після поросяти. Зупинивши мене, хазяїн запитав: «А гостріше є щось?» Я йому — про міністра м’ясомолочної промисловості. «А ще гостріше?» «Миколо Вікторовичу, я не дисидент, інакше мене б уже давно посадили. Я сатирик, немає в мене нічого гострішого». Підгорний так само, як прийшов раптово, так і пішов. А мені потрібно було попросити в нього, аби допоміг що-небудь видати. Я кажу його доньці, симпатичній такій, офтальмологу, що в мене до нього питання є, а вона у відповідь: «Нічого він тобі не зробить. Сиди, їж». Антирадянськи були налаштовані всі, у тому числі й Підгорний. У нього був тоді конфлікт із Брежнєвим, і Микола Вікторович хотів, щоб я його втомлені нерви лоскотав. Але йому було страшно, щоб хтось із дисидентів приходив, краще такий м’який, як я. Незрозуміло, хто перший антисовєтчик — він чи я? Виявилося — він, Підгорний Микола Вікторович.

— Жванецький і влада... Тема, яка завжди буде актуальною, причому для обох сторін...

— Леонід Данилович Кучма згадував, що десь ми з ним зустрілися, коли він був директором «Південмашу» і він розповів мені про один їхній цікавий проект... «Припустимо, атомна війна з Америкою. Усе, війна закінчилася, нікого немає, навколо випалена пустеля. І отут у нас, у Дніпропетровську, з-під землі виїжджає, абсолютно автоматично, останній паровоз, без людей, із ракетою, націленою на Америку. Ракета запускається — і ми перемагаємо! Нас там, щоправда, немає, але ми перемагаємо». Володимир Володимирович Путін якось сказав: «Пам’ятаю, як ви виступали в нашому управлінні». Справді, я виступав у них на ювілеї. А перед цим концертом виступав у ПК Кіровського заводу. Прийшов, роздягся в загальному гардеробі. Стою на сцені, читаю. Дивлюся — за лаштунками двоє здорових кадебістів тримають моє пальто, а номерок у мене в кишені! Коли вони почали за мною стежити? З управлінням треба бути обережним.

Нещодавно в одному з московських журналів мені на очі потрапила фотографія, на якій я приймаю президентську премію з рук Путіна. Приклад, який чудово ілюструє, наскільки я підлещуюся до начальства. У залі Кремлівського палацу стоїть президент, перед ним я (показує, трохи нахилившись вперед і протягнувши руку. — Г.Б.) приймаю нагороду — коробочку і диплом. Ну, просто прогнувся перед начальством! Насправді ж Володимир Путін, коли вручав нагороду, не змінюючи пози, зберігаючи свою улюблену вертикаль, раптом мене запитує: «Машину знайшли?» Це запитання мене завжди ставить у глухий кут, тому що преса вже написала: машину повернули. А я єдиний, хто стверджує, що нічого не знайшли! Що значить мій голос після всіх? Президент тепло запитує: «Так машину знайшли?» Я відповідаю: «Ні». А він тихенько говорить, ледь ворушачи губами: «Треба володіти прийомами дзюдо». А я ж погано чую через волання динаміків і перепитую: «Що?!» Він мені знову: «Треба володіти прийомами дзюдо». — «А я не володію». — «Ну то приходьте разом зі мною тренуватися». Нічого не розумію, запитую: «Куди — у Кремль?» «Як він собі це уявляє?» — думаю. «А коли у вас тренування?» — «Вам скажуть». — «Ви подзвоните?» «Вам подзвонять». — «Так мені купити одяг якийсь?» — «Вам усе скажуть». Самі розумієте, жартував президент, а я тільки потім, пізніше зрозумів... Заради дозволу на демонстрацію боротьби з владою доводиться цілувати так, щоб не віддячити, і кусати її так, щоб не образити.

— Навіть не знаю, як підійти до запитання про жінок у вашому житті...

— А в мене стосунки з жінками не кінчаються ніяк! Просто якась трагедія, жах! Уже чого я лише про це не писав, хоч би як намагався уникати, як хотів заспокоїтися — ні! Я весь час дуже гостро відчуваю появу жінки, її інтелект. До нестями гостро, до божевілля, відчуваю інтелект вродливої жінки, фізично відчуваю красу жінки без інтелекту й у мене величезний потяг до розмови з жінкою непримітної краси. Тому що я ж чоловіків не знаю, а з жінкою можу говорити про чоловіків, тому що вона їх знає. Я знаю жінок, тому можу розповісти про жінок. І це дуже довга і нескінченна розмова, якщо вдасться її спровокувати. Але найцікавіше — почути від коханої жінки, що вона думає про її чоловіка. Більш гострої, захопливої розмови на мінному полі я не знаю. Напевно, це найкраще, що буває в житті.

Сьогодні мене непокоїть ставлення в суспільстві до жінок після п’ятдесяти. Вони зникли з екранів, не ходять у кіно, не з’являються в театрах. Вони беззахисні, не виходять з дому, вони цілком не потрібні, як інваліди. Ціле покоління зникло з життя, і ніхто не запитує: де вони? Саме ці жінки дають стиль, моду, смак до краси, до красного письменства. Вони роблять політику, зберігають життя чоловіків, зберігають для нас наших геніїв. Втратимо їх — зникнуть і їхні чоловіки, люди конкретного результату. Залишаться тріскучі, безглузді політики і кілька олігархів, особисте життя яких нікого вже не цікавить. Зниклі жінки створюють королів і полководців, вони другий ряд у політиці, а цей ряд головний.

— Михайле Михайловичу, а як ви визначаєте справжній талант у своєму «цеху»? Адже така кількість гумористів і сатириків на всіх телеканалах...

— Просто. Щоб визначити талант людини, подивіться, яка жінка поруч із ним. Я добре знаю, які прекрасні жінки біля Юри Стоянова, Іллі Олейникова, Максима Галкіна, біля мене. Пригадайте, яка жінка була біля Брежнєва, біля Хрущова, Сталіна? Не можете пригадати? Не було їх у них. Усе було, а от таких у них не було. От я і кажу: ти сам такий, яка жінка біля тебе. Ти їй до вподоби. І коли твої друзі-гумористи жартома цілують стілець, на якому вона сиділа, і кажуть: «Ну, ти даєш, Михайле, де ти її знайшов?», ти відповідаєш: «Не треба брехати, не треба лихословити, не треба говорити те, через що батьки виводять дітей із денного концерту, — і народ виділить тобі таку».

— А ви вірите в те, що можна змінити світ на краще? З чого треба починати?

— Треба засвоїти просту істину: жити повинні всі. У цьому я впевнений абсолютно. Саме цей постулат завжди відкидається екстремістом, котрий стверджує, що жити повинні не всі, і дуже конкретно і точно, аргументовано і переконливо каже, хто жити не повинен. Цей огидний, цей узагалі винен, а цей стільки накоїв... Спочатку нам треба прийняти головний постулат — жити повинні всі. А далі будемо розбиратися.

— Що особливо засмучує вас останнім часом?

— Ну не змінюємося ми! Прояви антисемітизму дикі. І це тільки десять відсотків від усіх неприємностей. Не дає спокою бідність і те, що ти змушений жити краще. Я не соромлюся слова «змушений», оскільки як популярна людина ти все одно житимеш краще. Де б ти не був, тебе пропустять без черги, тобі дадуть і заплатять просто тому, що тебе люблять. Але ти сплачуєш душею, дикими засмученнями, тому що не можеш примиритися з бідністю, у якій живе твій народ. Ми брудніші, а дуже хочеться бути чистими, щоб вулиці були чистими фізично, щоб чистими були черевики, машини, туалети. Що для цього треба? Не можу зрозуміти. Північна Канада, Фінляндія в такому ж кліматі, чому там чисто? Засмучує ставлення до старих і до дітей.

— Але ж щось приносить і радість. Над чим найчастіше смієтеся?

— Та не сміюся я нині. Це на папері виходить смішно. Я зовсім не сміюся, я страждаю. Взагалі завжди викликають сміх саме мої страждання, вони виходять такі кумедні, але сьогодні вони іноді бувають справді сумні. Гумор народжується на самоті, але в залі повинен хтось бути. Для гумору завжди потрібні слухачі. А що тепер сталося? Низький рівень культури плюс ринкова економіка. У цих умовах артист змушений продавати себе, бути самоокупним. І він поступово опускається, шукає, у якій ніші публіка. Найстрашніше для мене — це перевтілення артиста з інтелігентної людини на того, хто звертається до публіки. Треба постаратися не перевтілюватися, залишитися тим, ким ти є. Хай там як Сергій Юрський звертається до публіки, він завжди залишається інтелігентною людиною. Мені важко виступати в збірних концертах, тому що я не можу конкурувати з примітивними жартами. Вони смішніші, але не веселіші. Треба бути веселішим, а веселощі викликаються невідомо чим. Я не знаю, як із цим можна боротися. Треба розпочинати зі школи, з викладачів мови і літератури — як у мене було.

— Як ви думаєте, чи потрібна сьогодні Україні російська мова як друга державна?

— Я, чесно кажучи, підтримував ідею подвійного громадянства і російської мови... І тепер продовжую її підтримувати. Мені це гостро необхідно, тому що пишу по-російськи. Моєму сину Дмитру десять років, і якщо ми будемо їздити з Одеси до Москви, то я б хотів, щоб він знав російських письменників, вибирав мову і був вільний у цьому виборі. Щоб російська була для нього такою ж рідною, якою була для мене у сорок п’ятому — сорок шостому роках, коли в мене був Борис Юхимович Друкер, викладач російської мови, і Лідія Євменівна, викладач української мови. Я отримував п’ятірки і там і там. Учив українську, дуже добре говорив і не вважаю, що це предмет гордості. Звичайне явище.

— Які теми ви найчастіше обговорюєте з сином?

— Наприклад, що таке «соромно»? Як пояснити іншому, що таке «почуватися ніяково» у наше століття. Я кажу сину: припустімо, сусіда ламає свої стіни на твоїй стелі. Як ти йому поясниш, що цього робити не можна або треба хоча б домовитися? Але ти пояснюєш. І от коли ти це йому пояснюєш — ти почуваєшся ніяково.

— Знаю, що у вас в Одесі будинок, де «кожна цеглина — це чиїсь оплески і вікно заповнене водою наполовину». Часто там буваєте?

— Цей будинок — єдине, чим пишаюся... Адже я так часто помилявся у проведенні лінії політики партії, в осмисленні, навіть у позначенні лінії політики партії й у своєму власному виборі. Але отут я не схибив! Тому що, на жаль, Москва сьогодні така загадкова, непередбачувана, і є там щось таке під килимом. В Одесі ми живемо чотири-п’ять місяців на рік.

— Переїхати в Україну «назовсім» не збираєтеся?

— У Росії дуже непохитно люблять владу. В Україні, як мені здається, тепер уже все інакше. Але зміни більше стосуються економіки, а не культури. Москва завжди висмоктувала усе з республік, з провінції, і все це осідало там. Я не можу поки що пожертвувати великою атмосферою Москви — творчої, літературної, художницької, — атмосферою, яка є тільки в цьому місті. Навіть покоління, яке йде на зміну, теж живиться цим духом. Не можна, щоб усе це швидко розпадалося.

— У вас є фраза: «Не хочеться бути пророком — неприємно бачити, як твої пророкування збуваються». Щось із нещодавніх пророцтв уже збулося?

— На початку нинішнього року я написав: Всевишній, на жаль, завжди дуже суворо стежить за балансом. Він уже постарається, аби радість не залишилася безкарною. Тим більше, ті, кого випхало нагору, завжди думають однаково. Ну і ми це знаємо, і вони знають, що ми це знаємо.

— Михайле Михайловичу, а що таке зло?

— Зло — це добро, яке прийшло до влади.