МІФИ «БАЛТІЙСЬКОГО ДОМУ»

Так уже повелося, що на Міжнародному театральному фестивалі «Балтійський дім» Україну бачать у гоголівському дзеркалі. На попередньому, десятому за ліком фестивалі російська і «балтійська» публіка могла споглядати українського героя-воїтеля Тараса Бульбу з нестравної жолдаківської подачі, а на нинішньому, одинадцятому, який проходив у Петербурзі з 5 по 14 жовтня, режисер Лев Стукалов добрався до інфернальної панночки, яка занапастила бідного Хому.

Лев Стукалов — доцент кафедри акторської майстерності Санкт-Петербурзької державної академії театрального мистецтва, колись керував Омським академічним театром драми, тепер — режисер петербурзького «Нашого театру» — звернувся до п’єси Ніни Садур за мотивами гоголівського «Вія». Взагалі-то, нерадісним вийшов балтдомівський образ України — то Тарас у чорному шкіряному пальті а ля Гліб Жеглов козаків муштрує, то панночка-відьма з Хоми знущається... І жодних тобі добродушних селян під вербами й калинами — або дикий войовничий запал, або чаклунські чари.

Втім, і Росію з Прибалтикою режисери, які з’їхалися на «Балтійській дім», бачили далеко не в ангельському вигляді. І якщо російський народ в образі Фалалея з «Села Степанчикова та його мешканців» Достоєвського (режисер — Віктор Крамер) з’являвся на сцені з пов’язками на стегнах і з ангельськими крильцями за плечами, то лише для того, щоб станцювати комаринську та об’їстися солодощами. Щоправда, Фалалей милий і незлий, чого не скажеш про панночку. Та маючи справу з міфами — про ангельську вдачу російського народу чи про демонічні схильності українських жінок, — доводиться звикати до того, що цей жанр не визнає напівтонів і компромісів, як, утім, і документальної точності. Останнє вже стосується історії.

Нинішній «Балтійський дім» можна було назвати фестивалем культових режисерів. Відкрився він спектаклем Оскараса Коршуноваса «Майстер і Маргарита», а закрився двома постановками Еймунтаса Някрошюса — чеховською «Чайкою» у виконанні артистів інтернаціональної Ecole des maitres і шескпірівським «Отелло» (театр «Мено фортас», Вільнюс). А між Коршуновасом і Някрошюсом були Гінкас, Праудін, Крамер, Херманіс та інші стовпи режисури.

Деякі спектаклі фестивалю (наприклад, останні постановки Коршуноваса) кияни побачать у гастрольному варіанті. Хотілося б, щоб організатори вітчизняних міжнародних театральних фестивалів звернули увагу й на талановитого петербурзького режисера Віктора Крамера — лауреата численних премій, від «Золотого софіта» до Вищої театральної премії Великобританії імені Лоуренса Олів’є. Без перебільшення можна сказати, що антрепризна крамерівська постановка «Село Степанчиково та його мешканці» стала б окрасою будь-якого українського театрального форуму, тим паче що театр Віктора Крамера «Фарси» уже приїжджав із гастролями до Харкова. Одне слово, нинішній «Балтійський дім», який проходив під гаслом «учитель — учень», зібрав чимало достойних театральних колективів, які хотілося б бачити не лише під вічно дощовим петербурзьким небом.

Підзаголовок «учитель—учень» розшифровував сам принцип організації фестивалю, на якому паралельно з постановками маститих і знаменитих демонструвалися роботи їхніх молодших колег по театральній зброї. Приміром, в один день і навіть одночасно зі спектаклем Ками Гінкаса «Щасливий принц» у виконанні акторів московського Театру юного глядача Майстерня Петра Фоменка демонструвала постановку молодого режисера Василя Сеніна «Фро» за однойменним твором Платонова. Цей спектакль брав участь у театральному фестивалі «Подіум-2001», а на «Студентській весні-2001» був визнаний кращою режисерською роботою. Тепер «Фро» висувається на «Золоту маску». Ось такі ученички були представлені на «Балтійському домі»...

Спектакль Коршуноваса «Майстер і Маргарита», що відкрив фестиваль, можна було назвати оригінальною і цікавою мімодрамою, в якій будь-який текст — навіть булгаковський — видавався зайвим. Жаль, що режисер не зважився викинути з постановки слова й залишити спектаклеві його німу привабливість.

Перед очима глядачів розгорталися всі метаморфози тексту, а водночас і автора — прочитання, символічне з’їдення, а потім плювки читацького невдоволення, яким автора побивали, як камінням. Щоправда, основну увагу у спектаклі Театру Оскараса Коршуноваса (Вільнюс, Литва) було зосереджено на Іванушці Бездомному. Як справжній учень Майстра, він займав його місце й проходив шлях Ієшуа.

Кама Гінкас, ювілей якого відзначався в рамках фестивалю, показав публіці «Щасливого принца» Оскара Уайльда. За словами режисера, це його подарунок дружині, Генрієтті Яновській, головному режисеру московського ТЮГу. Ювіляр назвав «Щасливого принца» мрією юності, яку він підніс дружині у зрілому віці («у старості», — уточнила Генрієтта Наумівна). Щоправда, зрілість Гінкаса відбилася на юній казці Оскара Уайльда, і її зворушлива наївність у спектаклі подавалася зовсім не з наївних позицій. Гінкас запропонував глядачам історію безвихідну і безнадійну — герої жертвують собою марно, під тупувате «пада-падам» ощасливлених ними статистів. Адже в Уайльда жертва гідна тих, кому її приносять! У Гінкаса жертву приносять даремно, і підвішені над сценою Щасливий принц із ластівкою дотягуються хіба що одне до одного, а не до ощасливлених ними людей.

Передфінальний спектакль фестивалю — «Село Степанчиково та його мешканці» Віктора Крамера — потішив публіку досить дотепними і зовсім не манірними режисерськими ходами. У цьому спектаклі герої не ходили, а ледь-ледь рухалися — інколи й плазом — борознами неораного поля, а потім, під ідейним керівництвом Хоми Опіскіна, засівали це поле «розумним, добрим і вічним». Щоправда, російський народ в образі Фалалея (Федора Лаврова) не поспішав сказати їм за це «спасибі сердечне», як у Некрасова, і за першої ж нагоди тікав від своїх учителів. І даремно Хома Опіскін (Сергій Бизгу), промовляючи свій знаменитий монолог про «незабудочок» російської класичної літератури, мив Фалалею ноги злитим із панських чашок чаєм і навіть тер бідоласі п’яти йоржиком — прірва між інтелігенцією з її романтичною мрією про російський народ і цим самим народом не вужчала. А наприкінці спектаклю, як, утім, і на початку, Фалалей танцював комаринську й наспівував веселі куплети.

На думку Віктора Крамера, усі ми — Фалалеї, і навіть якщо в комусь із нас прокидається Хома Опіскін, то його творча енергія, на жаль, спрямована на інших, а не на себе. А оскільки, не давши раду собі, інших учити неможливо, то дике поле людських душ залишається незораним. Втім, як випливало з фестивальних робіт учнів, зорати його можна. І тоді переможений учитель зрадіє за учня-переможця.