Метод «непечатного» пряника

Оруелл налякав нас новомовою. Точніше, налякав не він — налякала сама новомова, що втілилася, зокрема, в радянській сигнальній системі. Оруелл лише підказав, як назвати цю «тоталітарну» мову, обов’язкову для всіх благопристойних членів суспільства і по суті сповнену значеннєвих пустот. Чесно кажучи, коли я читала «1984» в перебудовні часи, новомова сприймалася виключно як частина (або основа) саме тоталітарної ідеології. Та новомова виявилася набагато розмаїтішим і підступнішим явищем. І її головна небезпека зовсім не в тому, що вона щось спотворює і переформульовує — це лише наслідок. А основа для цього в самій природі новомови — здатності плодити пустопорожні риторичні форми, себто позбавлені значення. Причому оруеллівська модель новомови — створення нових слів, вочевидь нісенітних словосполучень або скорочень — наївна. Втім, літературний твір від цього тільки виграв, оскільки думка автора про політичну новомову як безглуздя виявилася наочно вираженою. На жаль, у житті все не так очевидно.

Якби це явище «тоталітарної свідомості» віджило разом із тоталітарною політикою, було б просто чудово. Проте з усього видно, що це не так. Новомова — неодмінний атрибут будь-якої влади. Є спокуса написати «політики» загалом. Але влади — точно. Будь-якій владі, незалежно від того, наскільки демократичним був її прихід, вигідно наповнювати мову «пустопорожніми» формами. Поки аматори-лінгвісти аналізують мову політиків на предмет наявності в ній сленгізмів і жаргонізмів, чіпляються до слів, на їхню думку, «недостойних» або таких, що свідчать про певне «налаштування мізків» (що, безумовно, правда), відбувається щось справді руйнівне. Причому не лише тоді, коли претендент на посаду президента говорить про якихось «козлів», що заважають комусь жити. І не лише тоді, коли депутати верзуть з трибуни дурниці впереміш із слівцями з тюремного жаргону, змісту яких самі до кінця не тямлять. Найнебезпечніше відбувається саме тоді, коли вони вживають цілком пристойні слова, властиві рідній літературній мові.

Виходить так, що, ставши складником палкої промови з трибуни або екрана, слова, значення яких нам начебто відоме, раптом втрачають сенс і стають сигналами значеннєвої порожнечі. Як журналіст, який пише на теми культури, я регулярно натрапляю на такі лакуни: «культурна політика», «духовність», «соборність», «суспільна мораль» та її «захист», «наше героїчне минуле», «джерела», «село мов писанка»... Нема їм ліку. Що таке «соборність», якій у нас тепер ставлять пам’ятники? «Схід і захід разом»? Та це, вибачте, в Конституції прописано як «унітарність». Може, не треба вносити сум’яття в те, що й так не вельми зрозуміло? Або «соборність» — це превалювання колективного над індивідуальним і, зрештою, колективна відповідальність разом із колективною безвідповідальністю? Тоді незрозуміло, навіщо пам’ятники — вони ж іще живі. Спроби з’ясувати в ораторів бодай у приватній розмові, що таке, приміром, «духовність», закінчувалися цілковитим провалом: «Ну, ви ж розумієте...» і далі йде період, який можна повністю опустити через беззмістовність.

Будь-яка влада вводить у вжиток свою новомову. Можливо тому, що за нашої інформаційної доби влада — це насамперед риторика. Тобто те, які слова вживає, а не який зміст у них вкладає. Скажімо, улюблене слівце колишнього президента — «стабільність». Або в теперішніх парламентарів слово «криза» і, відповідно, «антикризовий». Або любе і колишнім, і теперішнім — слово «консолідація». І це лише слова. А коли навколо них нагромаджуються цілі фрази, просто голова йде обертом. Якщо намагаєшся збагнути, про що саме йдеться, дуже скоро розумієш, що це зайве. Політик — не та людина, яку треба слухати і погоджуватися/не погоджуватися з її словами. Йому треба або вірити, або ні. Сучасна політична новомова прагне, як і її оруеллівський прототип, виштовхнути слухача геть із царини критичного мислення. Слухач не повинен надто замислюватися над сказаним. Він має довіритися, підтримати — не ідею, не програму, а людину, лідера, в кращому разі ідеологію. Має стати прибічником, членом команди, «любим другом». Ритор апелює не до знання, пов’язаного зі значенням вимовлених слів, а до почуттів. Таким чином виходить, що політика можна лише любити або не любити. Якщо йому вдалося цього досягти своїми виступами, він опанував мистецтво творення новомови. Добре спечена промова неначе транслює довіру в маси: ми ж із вами розуміємо, про що йдеться, ми ж із вами одна сім’я, розмовляємо однією мовою, живемо однаковими проблемами, нам непотрібні зайві пояснення. Загалом, промовець і аудиторія з «я» і «вона» перетворюється на «ми».

Для досягнення цієї мети найчастіше використовуються словесні підробки і підміна понять. Словесні підробки добре ілюструються, наприклад, назвами партій. Скажімо, симптоматичні «блокові» назви на кшталт «Наша Україна» або Партія регіонів. Незважаючи на деякі ідеологічні розбіжності, назви однаково абсурдні. Проте коли йдеться про політичну реальність, здоровий глузд, пардон за жаргонізм, «не канає».

Кожен політик просто зобов’язаний мати у своєму словесному арсеналі кілька пустопорожніх, але виразних словосполучень. На зміну нісенітницям на кшталт «соціальної справедливості» або «капіталістичних хижаків» приходять нові. Теперішній президент, як уже згадувалося, часто говорить про «єдність» або, ще гірше, «консолідацію» як перспективне завдання. Ясна річ, не так колоритно, як «імперіалістичні хижаки», але спрацьовує. Слухаючи його, можна подумати, що роз’єднаність — це справді кепсько і консолідувати просто необхідно. Що означає це саме «консолідувати» (до речі, дуже зручно вживати саме запозичені слова — незначна частина електорату відразу ж кинеться до словників) і як це має виглядати на практиці? Жодне суспільство у світі не є єдиним. Стратифікація в тому чи іншому вигляді наявна обов’язково. Словосполучення «єдина нація» — з царини міфології кінця ХIХ — початку ХХ століття, на ньому виросли тоталітарні ідеології, і після аж настільки показових експериментів воно взагалі мало б стати табуйованим на кшталт «загальнозрозумілого». Однак не сталося, пардон, люстрації, а разом із нею, ще раз пардон, ревізії. Це стосується не лише кадрів, а й понять. Утім, це й не важливо. «Консолідація суспільства», як і «стабільність» із репертуару колишнього президента — лише політичні маркери певної політичної сили, а не її програма. За що і дяка Богу...

А ось приклад того, як новомова входить у плоть і кров нашого мовлення і життя. Я про ці ж самі «певні сили» із попереднього абзацу. Анонімність, звісно, наївний, але й настільки ж зручний спосіб підміняти поняття. Не ім’ярек, а «певні сили», «деякі з присутніх тут», зрештою, «ці козли» або навіть просто «вони» — безликі, міфічні, подібні до Фатуму грецької трагедії, із яким, як ви пам’ятаєте зі шкільної програми, боротися неможливо, а тільки змиритися й покірно чекати, коли ж він скрутить тобі карк. Головне — ніяких імен, назв і посилань. Просто прогалина, в яку слухач-читач сам помістить найбільш органічний для нього образ ворога. Ну а якщо він схибить, то будь-якої миті можна буде скоригувати нашу промову і пояснити, що «вони» — це не ті, про кого ви подумали, а їхні товариші праворуч. Я зрозуміло викладаю?

Яка можливість для значеннєвого маневру відкривається ключиком слів-лакун! Спробуйте спіймати на слові когось із наших політиків. Безвідповідальність у словах — можливість, надана новомовою. Я лише про одне шкодую: майбутнім, як і сучасним, лінгвістам буде зовсім нецікаво вивчати цю новомову, на відміну від радянської. Де всі ці соковиті «битви за врожай», «гідри імперіалізму», чудові рими на кшталт «сегодня слушает он джаз, а завтра родину продаст»? Хіба що під час помаранчевої революції оживляжиком повіяло. Та й то, рими свіжішої, ніж «Європа — ж...», побачити не вдалося. Хіба що хтось кмітливий підібрав дотепну, хоч і нецензурну, риму до «так», яку з ентузіазмом підхопило населення нашої культурної столиці.

Втім, про місце ненормованої лексики і жаргону в політичній новомові незайве сказати окремо. Наші ритори охоче йдуть назустріч побажанням трудящих. Пардон, електорату. Звісно, коли політик на публіку «ботає по фені» — це не глибокий задум і навіть найчастіше не розкриття його сутності. Це, вибачте за жаргонізм, понти. Та ми теж ідемо їм назустріч, і ця зустріч відбувається саме в сегменті жаргону. Ми ж самі роздаємо їм «кликухи», тим самим реалізуючи чиюсь мрію про «соборність», але не в значенні «схід і захід разом» (або що ми розумітимемо під соборністю), а в значенні великого (так і кортить написати «тюремного») братерства народу і його «слуг». У цьому значеннєвому полі «Ющ» і «Яник», «Юлька» і «Порох» стають для нас «своїми хлопцями», тільки хтось із них із нашого двору, а хтось — із сусіднього. Так ми колись давали прізвиська улюбленим футболістам, роблячи їх майже членами своєї родини.

Просто ми, як і раніше, не терпимо дистанції. Ми любимо, коли до нас говорять нашою мовою, і радо підхоплюємо чужу. І жаргон — ключовий момент у цьому об’єднанні. Адже він інтимний, він негайно вводить тебе до кола «своїх». Недарма ж саме мат закрутисто називають у нас «загальнозрозумілим». Погодьтеся, більшість із нас звертання «гей, мужик» спонукатиме дати закурити, а «чи не були б ви так люб’язні» — плюнути.

Звичайно, ствердження «мовної свободи» на «вищому рівні» — це здорово. Така віддушина після тоталітарного стеження за всім, а насамперед – «за базаром». Це ж іще та хвиля, що нахлинула, коли зруйнувалися стримуючі механізми. І в нас, на відміну, скажімо, від Росії, її не зуміли осідлати, щоб транслювати через бандитську/службистську романтику групові цінності «бригади», «правила гри» та інші «прекрасні ідеали», які за визначенням вищі за людину і саме її життя. Я з професійним задоволенням вітаю свободу слова — будь-якого, в тому числі й ненормативного. Як прихильник ненасильства, я вважаю, що краще вже «по матушкє», ніж по морді. І в лексиці політиків мене насторожує не жаргон, що оживляє їхні нудотні промови, а сам оцей сірий потік нісенітниць. Слів, позбавлених сенсу. Слів, що вбивають мову.