Менше піни! Українська «милодрама»: п’ять хвилин… до чого?

Цього тижня сталася одна чудова подія — серіал «5 хвилин до метро» («1+1») завершився. Щоправда, невідомо, чи з кінцями справа... Немає гарантії, що навесні або влітку завдяки нелюдській активності продюсера В.Приходька, відродяться «5 хвилин до метро-2» або «5 хвилин до метро-5». І комунальне життя тих самих персонажів повернеться на ті самі квадратні метри. Але доки вони там в офісах мудрують, «бути чи не бути» черговому пришестю М.Могилевської з товаришами, ми, скромні платники податків, долаючи екватор телесезону, можемо лише констатувати: так, саме це «мило» і виявилося рекордсменом вітчизняних телевізійних рейтингів (у серіальній ніші), трохи поступившись самим «Танцям» (із зірками). І взагалі: жити в місцевій серіальній галузі стало краще, веселіше. Крок за кроком, одне па за іншим — і все ближче й ближче до масштабів та «товарообігу» мексиканської «Телевіси» або аналогічної бразильської «фабрики». Ще трохи, ще трішечки — і вироби бортницьких комбінатів (де зерносховища переобладнано у павільйони) зросять серіальними сльозами половину земної кулі.

Не балет, звісно. Але хоч у якійсь сфері прекрасного, може, й опинимося попереду планети? Принаймні це лише заспів до деяких спостережень на задану тему.

Думаю, в одному журналістському жанрі я вже точно залишуся без кусня хліба. Це «формат» щирих ридань над нещасними акторськими долями. Не над класиками, звичайно, а над сучасниками. У яких зазвичай вічно щось не клеїлося, творче життя їх оминало (і без компасу брело у безвихідь), зоряний час їхній був таким довгоочікуваним, як і адекватність у нашому політсередовищі.

Проте нині, о ні — тепер усе інакше. Нині до них рукою не дотягнутися. Тепер майже всі «головні» і навіть ті, хто «на підхваті», — при важливій справі. Колишні безсрібники — на крутих іномарках (ще й із персональними водіями). А деякі — взагалі плюють із дзвіниці комунізму на такі химери як «мистецтво» або «аналіз ролі за системою...».

У тому виді людської діяльності, якою багато хто з них займається — серіаловиробництві, — всі такі химери геть-чисто зникають опівдні... І залишається лише готівка у конвертах. За один знімальний день. Як на мій смак, вони повинні ще й доплачувати телеглядачам, котрі терплять ці щовечірні кривляння!

Що ж стосується «плювків у вічність», то, якщо пригадуєте, ними колись мучилася бідна Ф.Раневська у зв’язку з вимушеною участю в поганому кіно. Нині ж про це і згадувати не варто. Інакше нашу «творчу ниву» оросила б злива із... «плювків».

В усіх аспектах «рейтинговий» — фільм «5 хвилин до метро». Як і «Вовчиця». Як і інші «зцілення» — вироби народних промислів. І ідея в основі «5 хвилин» непорочна. Навіть шляхетна. Ось будинок стоїть, а в ньому світло світиться, і живуть у тому будинку різні — чудові і не дуже — люди: зустрічаються, закохуються, сваряться, розлучаються. Як у кожному під’їзді. Як у кожній сім’ї. І реалії упізнавані (ще б їх не впізнати, якщо в районі «Шулявської» знімали). І побут — ріднішого не знайдеш, і діалоги... але це вже окрема тема.

Кажуть, продюсери спочатку сумнівалися, чи «підсяде» багатомільйонна аудиторія після гіперуспіху «Невродливої» на багатоповерхові пристрасті-напасті. Як бачимо, підсіли і з’їли, облизавшись. І річ тут як в адресності тематики — дітям про батьків, малятам про звірят і взагалі про сім’ї, що схожі одна на одну в щасті і не схожі в нещасті... так і у відлунні нашої телепам’яті.

Демонстрували сто років тому чорно-білий, звісно, радянський серіал «День за днем» за сценарієм Михайла Анчарова. Де так само, як і в «5 хвилинах», люди зустрічалися-розлучалися, обговорювали на кухні особисте і виробниче, а актриса Ніна Сазонова задушевно співала під гітару «Стою на полустаночке в цветастом полушалочке...» Дивилися всі. Звичайно, технології відтоді (а це був початок 70-х ХХ століття) стали в сто разів «технологічнішими», а бюджети — у мільйон разів «бюджетнішими». Нині знімай хоч у «долбі», хоч у чому мати народила. Та ось видається мені, що саме на тій старій, подряпаній чорно-білій плівочці і небо було блакитніше, і вода мокріша, і сонце яскравіше... І автори знали, про що писали, і артисти не халтурили.

Тепер уже й не дивуємося, що «технологія» часом цілеспрямовано знищує і принижує будь-яку художність, моральність та емоційність. Інколи здається, що в тих-таки сценаристів «5 хвилин» ну такий уже склад розуму (у питаннях адаптації спочатку прийнятного матеріалу), що цьому «складу» конче потрібен сторож. І вже не видається, а бачиться щовечора (на своє лихо, я потрапляв уночі на це «кіно» двічі — на «плюсах» і на Першому російському), що артисти взагалі не грають, а лише екстатично кривляються, відверто блазнюють. Неначе ні в кого за плечима не було театрального досвіду або хоч трохи путньої творчої школи. Чому? Тому що «залізний потік», виробничий екстрім. Тому що артистка М.Могилевська одночасно знімається відразу на кількох «фабриках», ніде не встигає. Як при цьому і головну роль вивчити, і обличчя тримати? Тим більше що воно в неї завжди незмінне (мені одного разу сказали, що в п’ятдесятій серії актриса перестала хникати і нарешті всміхнулася, але я не повірив). «Останні сім місяців у мене немає ніякого особистого життя! — каже в одному інтерв’ю. — Я ж працюю без вихідних, а вночі — літак або поїзд!» А ти відпочинь, рідна. І ми відпочинемо. Тому що цей конвеєр не лише гасить іскри людської задушевності (не дочекатися мені більше материнського тембру Сазонової під гітарні перебори!), а й девальвує навіть ті залишкові ностальгічні цінності, на які меткі виробники ще не встигли наклеїти нових цінників. І навіть людині випадковій, котра розглядає наш серіальний «паноптикум» крізь «мікроскопи» із цікавістю професора Паганеля, рано чи пізно спаде на думку придумати для активних миловиконробів щось на кшталт КСБ — «Кодексу Серіального Будівника». З можливими нижченаведеними пунктами…

1) Як варто було б трудитися режисерові. Не лише кричати чи руками розмахувати — «ліворуч пішов, праворуч побіг» — а й заглибитися в суть процесу (вибачайте на слові). Хоча б у натяку зрозуміти інколи безглузді мотивації вчинків персонажів, хоч би якими дикими їх прописала сценарна група. Ще важливо під час серіальної лихоманки не впасти у топографічний кретинізм. А то інколи важко зрозуміти, де відбуваються події в наших шедеврах (що у «Вовчиці», що у «5 хвилинах») — відповідно до діалогів, десь у російській середній смузі, а в кадрі постійно вивіски — «МІЛІЦІЯ». І при чому тут, питається, «МІЛІЦІЯ», якщо глядачу свиню підкладають?

2) Як необхідно попрацювати оператору. Не встановити камеру, а потім назавжди піти на перекур, а хоча б один раз за зміну впіймати настрій у кадрі. Побачити навіть за маскою актриси М.Могилевської — її гарне обличчя. Пригадується один давній випадок, коли відомий режисер знімав кіно в пустелі і на запитання оператора: «А що мені тут знімати?» відповів: «Знімай обличчя! Ось де справжня буря! » На цих (серіальних) обличчях — ні бурі, ні штилю. І ніякої іншої стихії. Тільки аморфність, млявість або тупа істеричність.

3) Як вчасно зупинитися сценаристові. Я цілком серйозно попереджаю сценарну бригаду «Вовчиці»: якщо герой на прізвище Комов (хороший актор Віктор Вержбицький) загине і воскресне вп’яте, моя рідна тітка з радості не переживе цієї події — будемо позиватися! Розтягнутість до неподобства, безподієвість до непристойності — хоча, думаю, навіть Стівену Кінгу забракнуло б фантазії продовжувати життя цим ходульним схемам, а не живим героям. Ось і треба «всіх убити» — вчасно.

4) Як важливо згадати, що твоя професія — актор. Тому що ну немає до них уже жодної довіри. Актор Х із Молодого театру з безглуздим поглядом (у якому читається: «І коли це закінчиться?»), акторка Y із Російської драми з ексцентричними інтонаціями. Хай там яку нісенітницю для вас, дорогі й заможні, стулили, ваше завдання — не блазнювати, а зрозуміти і втілити. Навіть сценарну нісенітницю. Ну чи не цирк?.. У «5 хвилинах» краще за багатьох акторів київських драмтеатрів грає телеведуча — Єфросініна. Стримано, інтонаційно переконливо, місцями навіть осмислено. Може, настав час їх усіх поміняти місцями?

З іншого боку, і від правди не сховаєшся. Якщо раніше театральна сцена була «глиною» й «ґрунтом», якщо колись драматичні підмостки вирощували найкращі сили для кіно і ТБ, то тепер багато що змістилося... Хоч серіали, як і раніше, використовують театральний «людиноресурс». Причому частіше беруть із хороших — «живих» — театрів. Якщо дотримуватися цієї схеми, то «живіший за всіх живих» у нас київський Театр драми і комедії на Лівому березі. Звідти Горянський, Самаєва, Самінін (йому в Китаї за серіал про Павку Корчагіна навіть пам’ятник поставили). Уже фізично нестерпний московський актор Астахов, який кометою носиться з «мила» у «мило». І жаль до сліз чудову актрису Тализіну. Хоча якщо в неї одна тисяча у.о. за один робочий день, то чого ж їх жаліти? При тому що деякі професіонали — Віторган, Нільська, Булдаков, Оболдіна — каші не псують, а навіть додають до неї масла. Зате молоді актори — щось незбагненно бліде, слабке, неживе. Незрозуміло взагалі, де живуть ці «люди» — на Землі чи на Марсі? Ще здається, що вони постійно плутають павільйони й декорації: чи то заблукали серед трьох сосон «Вовчиці», чи то потрапили не в ті ноти «Міського романсу» — хіба там важливий текст?

А вже згадуючи деяких наших «маститих», я, як громадянин і товариш (деяких із цих артистів), мав би попередити: панове Горянський, Богданович і Баклан, запас вашої природної чарівності потроху вичерпується, а «шагренева шкіра» стягується від серії до серії...

***

Проте головне в серіалах, зрозуміло, не висока художність, а інше. Мораль. Сюжетна цікавість, емоційна привабливість. Адресного телеглядача (домогосподарки — теж люди!) треба захопити цікаво закрученою колізією, при цьому аудиторія має відрізнити позитивного героя від мерзотника й усвідомити на «матричному» серіальному прикладі, що таке добре, а що таке — погано. Як це й відбувалося в найкращих зразках латиноамериканських витворів. Зазвичай у нас немає навіть такого. Ніколи їм «моралі» читати — виробничий графік і залізний потік. А треба було б, треба взяти відрядження і вирушити на стажування до Мексики, Бразилії чи Аргентини! Оскільки і спектр усілякого «жанрового» розмаїття тут теж не тішить. Якщо напівжартома визначити ці довгограючі «жанри» — «братки і сестри», «тюрма і сума», «бійцівський клуб дивізії «Альфа», «любов, схожа на стогін» — то в нинішньому сезоні активно перемагає і наступає «жанр» нетлінок — «про міських божевільних». Один канал навіть примудрився вишикувати в довгу шеренгу відразу кілька мильних опер на задану тематику.

Запитаєте, а навіщо взагалі про все це так докладно писати, переливаючи з пустого у порожнє або занурюючись на дно низьких жанрів… А тому, що ніде у світі на провідних телеканалах, які поважають себе, «мильні опери» не окупують із такою агресивністю всі прайми. Як кажуть, «милу» час, а творчості — хоча б годину. У нас, природно, все для народу. І з «мильних цеглин» у найкращий ефірний час споруджено, вважай, цілу стіну плачу. Не пробитися! Хіба тільки лоба розбити? «Замурували, демони!» — сказав би, дивлячись на це щовечірнє і тріумфуюче диво дивне, Іван Васильович із гайдаївської комедії. А Ляля — героїня Ф.Раневської із «Підкидька» — в унісон йому сказала б свою коронну фразу: «Менше піни!»

Однак, на жаль, менше не стане — ні піни, ні сиропу. І вже скільки рейтинг вимагатиме, стільки й бути цьому «фонтанові» (сліз). І бити йому… Виключно по головах.

Інформація до роздумів

· Гонорари російських артистів першого плану, які знімаються в Україні, за даними деяких ЗМІ, справді вражають. Наприклад, Валерій Золотухін може заробити за один знімальний день п’ять тисяч доларів, а Олексій Серебряков — навіть 7 тисяч у.о.

· Як і раніше, найбільш високооплачуваний український актор — Богдан Ступка. На щастя, він відмовляється навіть від позахмарних гонорарів у «мильних операх».

· У відомих українських акторів середнього покоління — рівня Володимира Горянського — один знімальний день може коштувати від 700 до однієї тисячі у.о.

· Українські актори класного рівня, але медійно не розкручені можуть отримати за один знімальний день близько 350 у.о.

· Одна серія мильної опери штибу «5 хвилин до метро» може потягнути до 40 тис. гривень. Проте й це не межа.