Майкл Гуттман: "Мою скрипку звати Карло"

Постійний учасник міжнародного фестивалю Odessa Classics Майкл Гуттман - видатний скрипаль, головний диригент і артистичний директор Брюссельського камерного оркестру, музичний керівник Міжнародного фестивалю Pietrasanta in Concerto в Тоскані - народився й живе в Бельгії, але має одеське коріння.

У десятилітньому віці Майкл став наймолодшим за всю історію студентом Королівської консерваторії Брюсселя, потім закінчив знамениту Джульярдську школу в Нью-Йорку. Водночас Гуттман вважає себе продовжувачем одеської виконавської традиції, з якою ознайомився завдяки Ісаакові Стерну - найбільшому зі своїх учителів, серед яких був і Буся Гольдштейн. Західні ЗМІ називають Гуттмана Шагалом скрипки. Слухаючи його, і справді можна високо злетіти, як на відомому шагалівському полотні…

На нинішньому фестивалі музикант виконав програму Tango sensations разом із піаністом Іво де Графом, бандонеоністом Лізандре Донозо і контрабасистом Аріелем Еберштайном. Крім аргентинського танго, музиканти виконували і твори єврейських композиторів у цьому жанрі, наприклад Ісмаеля Спітальніка. Разом із Майклом (на фестивалі всі звуть його Мішою) уже вдруге приїхала його молода дружина-віолончелістка Цзін Чжао з їхньою спільною маленькою донькою, і, доки дружина грала у філармонії концерти Боккеріні з Цюріхським камерним оркестром, маестро радо няньчив дитину за лаштунками. А ще, гуляючи Приморським бульваром, роздавав гроші вуличним музикантам, а потім заграв і сам, та так, що йому миттю накидали у футляр від скрипки 95 гривень. За одеськими мірками, зовсім немало!

- Майкле, ваше знайомство з Олексієм Ботвіновим відбулося з вашої ініціативи. Як це було?

- Вперше я виступав в Одесі 2001 р. з камерним оркестром. Після мого концерту (а можливо, вже другого, який відбувся тут у 2003-му, це неважливо) я пішов на концерт молодого піаніста Олексія Ботвінова. Мені дуже сподобався його виступ. Ми обмінялися телефонами, і я запросив його на свій фестиваль в Італію, в П'єтразанту. Так почалися наші музичні відносини . Ми грали разом у Швейцарії й Італії. Можливо, коли Олексій починав свій фестиваль, на нього якимось чином вплинув мій фестиваль, адже я робив його, щоб запрошувати друзів і об'єднувати людей, створювати концентрацію музики в певному місці. Організація одного концерту забирає приблизно стільки ж сил і потребує залучення стількох же можливостей, як і організація фестивалю. То чому б не докласти ще більше зусиль і не зробити фестиваль?

Микола Вдовенко

- Одеське коріння якось виявлялося в побуті вашої родини?

- Моя мати з Житомира, батько з Одеси. Пам'ятаю, як мої київсько-житомирські бабуся й дідусь відгукувалися про одеських євреїв, нібито вони недосить класичні й не так чисто говорять російською мовою… Це було трішечки по-снобськи. Частина моєї родини володіла паперовою фабрикою в Харкові, всі вони виїхали в Палестину ще до заснування Ізраїлю. Але моєму прадідові там не сподобалося, він захотів повернутися в Україну. І повернувся, з прабабусею. Думали, повертаються на два місяці, а вийшло - на сім років. Війна, революція… Дуже важкий час. А потім вони змогли повернутися в Палестину, жили також у Єгипті, опинилися 1920 р. в Александрії.

Моїм музичним татом був Буся Гольдштейн, геніальний скрипаль з Одеси, учень професора Столярського. Він прищеплював мені одеський дух більшою мірою, ніж моя сім'я, а ще - показав, що учень і вчитель можуть бути одне для одного сім'єю, тоді як на Заході це не так - відучився, і прощавай… Немає того тепла, а талантові дуже потрібне тепло. Ось мені тепліше тут, ніж у Брюсселі.

Коли я в вперше приїхав в Одесу, зрозумів, що мене оточують знайомі імена, - тут жили Жаботинський, Дізенгоф, Шолом-Алейхем, а в готелі "Моцарт", де я зупинився, працював ізраїльський телеканал. Я добре знайомий з одеським рабином Авроомом Вольфом, який робить багато добра для дітей-сиріт. А відвідавши єврейські ком'юніті в Києві й Дніпропетровську, я переконався, що проблем у них немає, з євреями поводяться добре, і на питання про антисемітизм в Україні відповідаю: антисемітизму тут не помітив.

- В одному з інтерв'ю ви казали: "Мій інструмент - не жінка, це чоловік. У нього темний, густий, потужний низький голос, - він як Шаляпін серед скрипок". Якщо ваша скрипка - чоловік, то як його звати?

- Карло, бо автор цієї скрипки - Карло Бергонці, славетний італійський майстер, який належить до найкращих майстрів із Кремони: Страдіварі, Гварнері, Аматі, Бергонці. Я б сьогодні сказав, що скрипка - дуже жіночний інструмент. Тому мені подобається, коли чоловік грає на скрипці, а жінка - на віолончелі. Знаменитий сюрреаліст Ман Рей знімав жінку з намальованими на оголеній спині ефами так, що схожість із віолончеллю була очевидною. Скрипальки здаються мені трохи мужоподібними… Але насправді в інструмента немає статі.

- Ви відомі своїм прагненням розширювати межі скрипкового репертуару. Що більше захоплює вас - забуті композитори чи нові імена?

- Я шукаю натхнення в минулому, не в майбутньому. Наведу два приклади. Я був першим, хто виконав "Пори року" не Вівальді, але присвячені різним сезонам твори Даріюса Мійо, Хоакіна Родріго, Сесіль Шамінад… Я також робив багато записів музики, написаної між двома світовими війнами, - Блох, Хіндеміт, Вайль, Бріттен, Барток, Мартіну. Це був золотий період. Після падіння Берлінської стіни сучасна академічна музика, яка раніше була догматичною, стала більш відкритою, почала вбирати в себе риси східної музики, індійської музики, джазу. Тепер ти можеш грати все, змішувати всі стилі. Так, як ти поливаєш рослину й спостерігаєш за її ростом, створюється твоя музика. Сучасні композитори прищеплюють танго на древо сучасної музики, і публіці це подобається. Великий сучасний композитор Гія Канчелі, Філіп Гласс, Арво Пярт, нью-ейдж, спірічуелс, православні пісні - все це приваблює. Можу міксувати Альбана Берга зі східними традиціями, зараз у світі є багато цікавої музики. У фортепіанних концертах Моцарта кожна помилка стає очевидною, а в джазі помилок немає, є експеримент, але, якщо ви хочете грати джаз, доведеться витратити певну кількість років, - зовсім інша техніка.

Розширювати репертуар необхідно. Адже неможливо двісті років грати одне й те саме. Класична музика - це чотири композитори: Моцарт, Бетховен, Бах і Гайдн. І все, баста. Романтична музика - від "Вільного стрільця" Вебера до Шумана й Шопена, вісім-одинадцять імен. Сібеліус, Брукнер, Малер, Вагнер, Брамс, Чайковський, Рахманінов - переважно тепер виконують у концертах композиторів-романтиків, приблизно 80% репертуару... Молодь віддає перевагу музиці бароко або сучасній - від Монтеверді й Вівальді до Карпентера, Гласса й Стіва Райха. Дехто здатен насолоджуватися різними тлумаченнями й нюансами вердієвської "Травіати". Я орієнтуюся на володарів елітарного смаку. Хтось любить спагеті болон'єзе, а хтось - суп місо...

Микола Вдовенко

- Проте одного разу ви порівняли легку музику з фастфудом, і несхвально, а хорошу концертну програму - з відмінно приготовленою домашньою їжею… А що для вас означає танго, і чому ви виливаєте стільки смутку у своїх "Сенсаціях танго"?

- Танго - символ Аргентини. А для мене танго означає меланхолію. Це не прекрасна музика, вона, швидше, болісна. Бандонеон наче задихається… Танго нагадує масаж, який завдає болю, але й приносить зцілення, ось така терапія для душі. А в кінці, ефектному ось цьому "та-рам", ти наче прокидаєшся, оновлений і здоровий. Єврейські танго нагадують мені відомий анекдот: "Алло, мамо, як справи? - Все гаразд! - Вибачте, я помилився номером…" Багато єврейських скрипалів шукали щастя в Аргентині, було два таких привабливих місця - Аргентина й Каліфорнія, там були спільноти - єврейські, російські, польські, українські. На скрипці вони грали, наче їхні смички були змащені гусячим жиром, з таким плавним ковзанням… Ця манера вплинула на стиль Гарделя, Гашо, П'яццолли. І все-таки танго можна виконувати з допомогою класичної техніки, для класичного музиканта тут немає перепон. Філософія, ностальгія, меланхолія властиві танго й знаходять відгук в авдиторії. Тому - танго!