МАНІЯ МОНУМЕНТОБУДУВАННЯ

Десяту річницю незалеж-
ності в Києві все-таки буде відзначено фрейдистським «ритуальним батьковбивством» — на Майдані Незалежності, на місці, з якого прибрали отця Жовтневої революції, на майже 50-метровій колоні встановлять жіночний символ щасливої нації, яка дивитиметься з недосяжної для простих смертних висоти у світле майбутнє. Попри слабкі спроби обурення мислячої громадськості, політичну, бюджетну, ідеологічну тощо кризи.

На містобудівній нараді в Київпроекті 24 січня О.Омельченко оголосив про початок робіт по реконструкції Майдану Незалежності (почнуть із демонтажу фонтанів) — попри те, що остаточне архітектурно-скульптурне вирішення монумента повисло в повітрі. Затвердженого в усіх нюансах варіанта офіційно немає, але «тріумвірат» творчої думки, у складі авторів трьох проектів, які одержали заохочувальні премії на конкурсі — О.Комаровський, Р.Кухаренко, А.Кущ, В.Зноба, О.Стукалов — посилено та безуспішно працюють над його створенням. У них серйозні проблеми з приборканням своєї фантазії, бо що вона розкутіша — то більший кошторис.

Нездоланне бажання увічнити десятилітню незалежність пам’ятником у дрімучо-провінційному, колонно-колоніальному стилі (так воно історично склалося — колона мітить завойовану територію) видається логічним, якщо помізкувати над контекстом «епохальних» змін в архітектурі міста. Повстали з небуття в бутафорському вигляді Михайлівський Золотоверхий і Успенський собори, церква Богородиці Пирогощі, пам’ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, які не належать до творчих удач Кавалерідзе... Інтенсивно «реконструюється» історичний образ міста — невідповідно до такого поняття, як столичний гарний смак. На озброєння береться фасадництво плюс політкоректна ідея відновлення колишньої міщанської величі. А коли є добра мета, не варто соромитися в коштах — йдучи будь-якою з «відроджених» центральних вулиць, ви помічаєте фасади істеричних кольорів і надлишок недоладного декору на них. Київ перетворюється на велике «потьомкінське село», обплутане метастазами кондитерського стилю тоталітарних епох. За що дякуємо одному з впливових відомств — Управлінню з охорони пам’ятників архітектури при міськадміністрації — на чолі з Русланом Кухаренком. Ми вже писали, що це управління, яке інспірувало п’ятирічний конкурс проектів монумента, є найпереконанішим прибічником зведення «жінки з веслом». Справжні мотиви цієї переконаності навіть «прихованими» не назвеш. Але щоб не помилитися в очевидних висновках, поцікавимося думкою авторитетного експерта в галузі архітектури Лариси Скорик.

— Пані Ларисо, що ви думаєте з приводу політики грунтівничого стилізаторства й «тотальної реконструкції», що красуються на прапорі вищезгаданого відомства?

— Вона згубна для архітектури — що й доказують староспілі проекти монумента. Управління з охорони пам’ятників має безмежні повноваження насаджувати несмак — йому належить право затвердження архітектурних проектів у всій історичній зоні Києва, яка охоплює центр міста. Звідси старосвітська еклектичність обличчя столиці. Знаючи, що проекти підлягають узгодженню, архітектори змушені враховувати потяг пана Кухаренка до прикрашання. Не будучи практикуючим архітектором, а радше «теоретиком», він полюбляє зі свого дохідного місця докладно повчати «як треба робити».

— Еталоном поширюваного управлінням смаку, мабуть, є Михайлівський собор у його оновленому вигляді. Але чи існує цивілізована практика відновлення зруйнованого?

— Існує, прикладом її можуть бути Старе місто й Королівський замок у Варшаві, зруйновані фашистами під час Другої світової. Але збагніть різницю — Старе місто відновлювали відразу по війні — професіонали його пам’ятали, обміряли, зберегли всю необхідну документацію. Відновлювали саме з моральної точки зору — адже було знищено історію, середньовічне серце міста. Відновлювали на хвилі загального патріотизму. Волонтери розгрібали завали, знаходили фрагменти фресок... На Королівський замок грошей і сил після війни не вистачило, тож Королівська площа зяяла пустотою до 70-х, тоді й почалася реконструкція. Витрачати на неї бюджетні кошти Польща, далеко не така бідна тоді, як ми тепер, не стала. Духівництво, уряд кинули клич по всій Полонії, по всьому світу, в якому розсіялася польська діаспора. Багаті й менше багаті поляки охоче жертвували свої кревні. Замок відбудували на найвищому рівні — роботи йшли повільно, стіни зводилися з суворим дотриманням старих технологій.

Інша річ «комсомольські будови» Михайлівського й Успенського, які потрібно було встигнути здати до певного терміну. Заради цього сквапно робили бетонний каркас, а в усю глибину Лаврського пагорба та пагорба, на якому стоїть Михайлівський, введено безліч паль. Інакше ніж вільною фантазією на тему відновлення це неподобство не назвеш.

Я твердо переконана: пана Кухаренка за безсоромний кіч, яким він нас годує, необхідно дискваліфікувати. Чому стіни Михайлівського собору пофарбовано синькою, яка несамовито контрастує з золотими банями, зеленими дахами, жовтими службовими корпусами? Чи не для того, щоб імітувати ліплення у верхньому ярусі дзвіниці? Ліплення без викрутасів намальовано білим по синьому. А нас переконують, що вигляд собору «відповідає історичній правді». Якій історичній правді? Адже досі живі люди, котрі його бачили — професор Юрій Сергійович Асєєв, професор Микола Миколайович Степанов й інші. Такий несмак немислимий, навіть якщо виходити з принципу наукової достовірності. Що вже говорити про грандіозний задум позолотити пластиковий орнамент, що «прикрасив» Успенський собор? Оригінальний декор стін мав вигляд чудової народної вишивки білим на білому тлі. Зате сьогоднішній варіант ближчий для нашого нувориша, якому ні до чого розбиратися в усіх тонкощах рафінованого мистецтва — собор нагадує шедевр кондитера або ялинкову іграшку. Що скаже світ, дивлячись на це купецтво, хуторянство?

Ідіотська ситуація — ніяк не можу збагнути, чому управління, покликане охороняти архітектурне середовище, займається новобудовами, монументами?

— Запитання риторичне, а коли ближче до суті — який інтерес має структура міської адміністрації — Управління з охорони пам’ятників у всіх цих відбудовних ініціативах?

— Державний бюджет сьогодні майже не передбачає такої рубрики, як капітальне будівництво. Приводом що-небудь із нього витягти цілком може бути псевдопатріотична ідея — термінове відбудовування храмів, зведення монументів... Про цинізм, із яким це робиться, говорить той факт, що кошториси храмових новобудов, про які йшлося, обчислені за найвищими реставраційними розцінками, попри те, що це дешевий будівельний монтаж. Сотні мільйонів, витрачених на цілі «духовного відродження», не йдуть ні в яке порівняння з двома мільйонами гривень на рік, що виділяються на охорону пам’ятників архітектури по всій Україні. Доля справжніх раритетів, що розвалюються на очах, Управління з охорони пам’ятників мало турбує.

— Зате воно може пишатися — стільки всього відбудували...

— Відбудовувати церкви — свята справа, у Києві втрачено близько 30 церков. Невже має сенс їх відновлювати в тому вельми посередньому за архітектурним звучанням початковому вигляді, як це пропонує зробити пан Кухаренко? Михайлівський і Успенський собори гідні відновлення на висококультурному рівні — щодо них збереглася вся необхідна документація. А от навіщо було споруджувати макет, названий Пирогощею, який не має нічого спільного з тим, що було? Адже ніхто не знає, як церква виглядала насправді.

«Наполеонівські плани» відновлення всього, що було й чого не було, відновлення всього згаданого в джерелах сивої давнини — з царини так званої взаконеної шизофренії. Я гублюся, чого тут більше — хвороби чи користі, але, безсумнівно є і те, й інше. Управління з охорони пам’ятників архітектури докладає зусиль для того, щоб ситуація нагадувала палату
№ 6. У якійсь із своїх доповідей Президент повідомляє, що Україна не відродиться доти, поки не буде відроджено Десятинну церкву. Хто вніс йому у вуха цю ідею? Можливо, ті, хто вельми зацікавлений у створенні фонду Десятинної церкви. Ініціаторами створення фонду були Балашов і Хромаєв, але найактивніше обстоював ідею відновити те, чого ніхто ніколи не бачив — Руслан Іванович Кухаренко. Мені довелося несамовито боротися, щоб перешкодити цьому.

Згодом йому спало на думку знести чудовий пам’ятник — будинок архітектора Каракіса, бо під ним знайшли залишки фундаменту Георгіївської церкви — якою вона була, також нікому невідомо. І, нарешті, ще одна нав’язлива ідея з того ж серіалу — пану Кухаренку не дає спокою фундамент Іринінської церкви на однойменній вулиці. Чому б і її не відбудувати, а вулицю провести інакше?

—Ви підозрюєте, що події не розвивалися б так безглуздо, якби справа охорони пам’ятників архітектури опинилася в інших руках?

— Переконана, що Управління з охорони пам’ятників архітектури необхідно ліквідувати. Воно цілком ангажоване владою. Рішення про будівництво в історичному середовищі міста повинні координуватися незалежною від влади фаховою громадськістю — Спілкою архітекторів, Товариством з охорони пам’ятників архітектури (на відміну від управління, у товариство приходять справді віддані своїй справі люди). І добре було б припинити ігри в стилізаторство — архітектура повинна відповідати своєму часу. У мене виникала маса претензій до Головного управління містобудування й архітектури, особливо коли було змушене лобіювати ідею будівництва «Хілтона» на Маріїнському пагорбі. Але там усе-таки є професіонали, котрі обстоюють право на сучасність в архітектурі. Об’єднаними зусиллями цих інституцій можна намагатися направити архітектурний процес у нормальне річище.

—А в даний момент усе далеко ненормально, особливо ненормальні справи з монументом.

— Події розвиваються немислимо. Творча інтелігенція два місяці боролася проти жахливої колонади Кухаренка та з шароварними ремінісценціями у вигляді скульптур Анатолія Куща — аж надто помітною була її «схожість» на будапештську Галерею королів. Ганебного плагіату вдалося уникнути, але, як виявилося, в усьому, чого торкаються ці творці, несмак незнищенний. Останній суперпроект, показаний на містобудівній раді, вартий попереднього. Очевидно, це розуміють і самі автори нового архітектурного задуму, котрі схотіли зберегти інкогніто. Автор скульптурного оформлення Кущ, навпаки, пишається тим, що перевершив самого себе. Пишнотіла алегорична Україна цього разу стала поривчастішою — вона летить одночасно врізнобіч, і вже в парі з лелекою. Ця гіпотетична композиція — жінка і птах — багатьом нагадала легенду про Леду й Зевса, котрий постав перед нею в тілі лебедя... Колонаду забракували, але не посміли відмовитися від «українських апостолів» — тепер вони стоять у ніші зовнішньої стіни підземного музею, включаючи Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либідь, княгиню Ольгу, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Грушевського. Монументальної пропаганди стільки, що мало не буде — адже пам’ятники цим національним героям уже благополучно стоять у центрі міста. Чи потрібні вони в кількох примірниках? У радянські часи жартували: пам’ятники Леніну потрібно розставляти на відстані, достатній для того, щоб, наближаючись до наступного, можна було забути про попередній. Нас позбавляють і цього щастя.

Та найбільше лякає можливість містобудівної помилки — після реконструкції динамічний простір Майдану Незалежності перетвориться на «площу для монумента». Площа на перетині пішохідних і транспортних артерій міста призначена для життя, а не для урочистого ритуалу. Місце не відповідає ритуалу — воно розімкнуте, не завершене й ніколи не буде завершеним. Тут збирається молодь на тусовки, люди зустрічаються, торгують, купують, одержують максимум вражень від вібрування соціуму. Колектив архітекторів обговорював ідею скромного музею, який органічно продовжив би під землею простір площі. Поставивши там безліч моніторів, його можна було б перетворити на всеукраїнський інформаційний центр. Люди, попиваючи каву, стежили б за трансляціями подій у Закарпатті, Одесі, на Полтавщині. Нині ця ідея поступово викривляється, розвивається вбік дедалі більшої помпезності — зовнішня стіна музею, яку спочатку хотіли бачити дематеріалізованою, завдяки воді, що струменітиме по ній, розбивається нішами й перетворюється на пантеон провісників української державності.

— Це вражає, кожна спроба народити хоч скількись прийнятну ідею демонструє стан невиліковної бездарності авторів. Здається, що гірше вже нічого придумати неможливо — а життя завжди доводить протилежне.

— Надія поки що не вмирає — остаточний варіант проекту не затверджено, спробуємо ще поборотися.