Мамай та інопланетяни

Ось привезли і мальовання

Роботи первійших майстрів,

Царя Гороха пановання,

Патрети всіх багатирів:

Як Александр цареві Пору

Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б’є половців, проганяє,—

Як Переяслів боронив;

Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей Харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

А Ванька Каїн впереді.

І всяких всячин накупили;

Всі стіни ними обліпили;

Латин дививсь їх красоті!

Перепрошую за досить розлогу цитату, але в ній наш класик Іван Петрович Котляревський вельми докладно перераховує мистецькі вподобання наших предків на межі XVIII та XIX століть. Лубочні картинки, такі собі предтечі американського коміксу, були розраховані не на аристократичні салони, а на так звані широкі народні маси. Вражає надзвичайна різноманітність тем та персонажів, які тиражувалися в Україні. Тут і цілком історичні Олександр Македонський та Максим Залізняк, напівміфічні Ілля Муромець та Соловей-розбійник і навіть досить близькі до часу написання «Енеїди» французький розбійник Луї Домінік Картуш, російський бандит Ванька Каїн, український повстанець Семен Гаркуша. А Мамай? Невже це знаменитий козак? Ні, в даному разі Котляревський згадує про персонажа XIV століття, ординського темника Мамая, фактичного правителя Золотої Орди. Чому один із найпопулярніших персонажів українського народного живопису, козак, душа правдивая, отримав це ім’я, що викликає не дуже приємні історичні асоціації? Хоча версій є досить багато — від повної фольклорності походження до пов’язування з реальним Мамаєм — козаком Щербинівського куреня Запорозької Січі, відомим у середині XVIII століття своїми гайдамацькими вибриками, варто, мабуть, схилитися до чогось середньоарифметичного між золотоординськими витоками імені та його дивною еквівалентністю образу середньостатистичного козака-шибайголови. Дослідники, аналізуючи композицію картин про Мамая, залітають у своїх пошуках аж до скіфів та Будди. Мовляв, чому він так по-східному сидить, із філософським виразом обличчя, а не гарцює на баскому коні, вимахуючи шаблею? Але такий глибокий психоаналіз — то вже, мабуть, занадто, хоча цілком можливо, що безіменний автор у своїх творчих пошуках і відштовхувався від чогось більш древнього. Першого Мамая створив, поза сумнівом, один художник, а решта — просто повтори, збагачені чи збіднені послідовниками. Гадаю, не буде дуже нетактовним розповісти випадок із власної біографії. Ще в радянській армії мене, молодого солдата, попросили намалювати картинку до так званого «дембельського» альбому. Я потрудився над сюжетом, включивши туди, хоч як це дивно, теж козака, бочку з пивом, автомат Калашнікова та ще якісь дрібниці... Минув майже рік, я змінив кілька місць служби, і якось в одному віддаленому гарнізоні до мене підійшов солдат-вірменин із м’ятим аркушем кальки, з невміло нанесеними контурами картинки, і запитав, чи можу я так намалювати. З труднощами я впізнав свій давній малюнок, який, пройшовши через руки десятків копіювальників, змінився майже невпізнанно... Гадаю, за таким самим принципом пішов гуляти у віках і Козак Мамай.

Мене страшенно дратує засилля в наших сувенірних крамницях, на Андріївському узвозі тисяч матрьошок, як правило, зроблених абсолютно бездарно і, підозрюю, навіть не в Україні. Та що Київ, ряди цих пофарбованих цурпалок стоять на лотках і в Парижі, на площі Бастилії. Бог із ними, хай собі живуть у Франції чи на Арбаті, але це не плід нашої культури. Всі народи випродукували свої символи, що є стандартним недорогим сувеніром для туристів, — ейфелеві вежі, бельгійські мережива, голландські липові черевички, лондонські двоповерхові автобусики.

Я не люблю мільйонно-тиражованого мистецтва, але сувенір не конче має бути абсолютно неповторним шедевром. Хіба погано, що гості України повезуть із собою «Мамайчика» і він стоятиме десь в Австралії на поличці, нагадуючи, що там далеко, за океаном, є Україна — батьківщина козаків... А то на Заході можна почути словосполучення — «русский козак», а це майже те ж саме, що говорити — «українські щі».

До розмови про Мамая мене підштовхнула виставка-фестиваль наївного мистецтва «Козак Мамай». Українська народна картина, що експонується в Національному музеї образотворчого мистецтва.

Ну, звичайно, не самим Мамаєм живе головний художній музей держави. Дуже приємною видалася мені зустріч із живописом Вадима Ігнатова. Завжди радісно побачитися з другом дитинства. Ні, я особисто не знайомий із митцем, ніколи з ним не зустрічався. Але художники книги мають щасливу долю бути прошеними гостями в тисячах осель. Поглядаю на корінець книжки, що стоїть на полиці. Ота Шафранек. «Ге, людина з Моого». Видавництво «Веселка». Серія «У світі пригод», 1970 рік. Малював Вадим Ігнатов. Дивна, нестандартна графіка. Але завжди, вже з обкладинки, можна впізнати автора. Десятки пригодницьких, фантастичних, науково-популярних книжок проілюстрував цей художник. Його колеги-ілюстратори розповідали, що Вадим Ігнатов завжди був рятівником при авральних роботах, коли часові терміни примушували інших художників відмовлятися від замовлення.

Живопис, що охоплює кілька десятиліть творчості автора, описувати досить важко, бо вони насичені великою кількістю інформації — композиція, колір, філософія, поєднані дуже гармонійно. Деякі роботи — як ілюстрація до техногенних фантасмагорій, деякі відверто-іронійні, деякі печально-сатиричні, деякі пародіюють відомих авангардистів. Часом здається, що художник малює ілюстрації до кольорового підручника з теорії інопланетних машин. Але, прочитавши назви полотен, які майже завжди є підказкою, ключем, починаєш поступово розгадувати й пройматися ідеєю, закладеною Вадимом Ігнатовим, — і усвідомлювати, що ніякі це не казки роботів та замальовки галактичних подорожей, а наш світ. Той, що зовсім поруч, на відстані простягнутої руки, і художник бачить його точніше й гостріше, ніж ми в щоденній суєті...

У фойє Національного музею образотворчого мистецтва України потихеньку припадає пилом проект його реконструкції та розширення. Може, міністра транспорту тимчасово перекинути на культурний фронт — здатні ж ми вокзали ударно будувати, та ще й так, що перед світом не соромно...

Головним виставковим залам Спілки художників України, схоже, ні реконструкція, ні розширення найближчим часом не загрожують, і вони продовжують тягти нелегку лямку культури, відкриваючи все нові та нові виставки. Приємною і трохи ностальгійною була зустріч із творчістю Софії Караффи-Корбут. Виставка приурочена до 80-ї річниці з дня народження художниці. Я добре пам’ятаю книжки, ілюстровані гравюрами Караффи-Корбут. Вони чудово передавали дух 60-х років із його дещо мінімалістичними тенденціями у використанні образних засобів. Основою композиції є саме цей період творчості художниці. Проте час підтвердив, що історичні та літературні образи, відтворені на ліногравюрах Караффи-Корбут, поставили її в когорту самобутніх, найвизначніших графіків України.

Як завжди наприкінці літа, трохи нервую, поглядаючи на замки на дверях галерей: добре, якщо їх працівники гайнули десь відпочити на тепле море чи набратися вражень та досвіду в культурологічних подорожах по світу, а що як зачинено назавжди. Утім, події є й приємні — галерея «Арт-Блюз» витримала перші місяці нелегкої конкуренції на Андріївському узвозі і експонує нині трохи схожу на джазову музику виставку Віктора Медведєва «Подих вітерця». Чомусь пригадав старий анекдот. «Що таке блюз? — Це коли хорошій людині погано. — Що таке попса? — Це коли поганій людині добре». Але мистецтво, мабуть, існує лише для того, щоб злі подобрішали, а добрі стали щасливішими. Якщо результат інакший — то це, мабуть, не мистецтво...