Магдебурзький «український феномен»

У вересні-жовтні 2004 року в художньому світі відбулась визначна подія — ІV Міжнародний фестиваль мистецтв у Магдебурзі, в Німеччині, патронований урядом землі Саксонії-Анхальт. Він визнаний однією з найвагоміших культурно-мистецьких акцій у Східній Європі за останнє десятиріччя.

З кожним роком Магдебург завдяки цьому фестивалю все більше сприймається культурною столицею Східної Європи. Ця акція охоплює досить широке коло художників не тільки Німеччини, але й Голландії, Австрії, Італії, Франції, Бразилії, Швеції, Швейцарії, Росії, Латвії, Кореї, Киргизстану. Нинішнього року у фестивалі взяли участь 58 митців з 12 країн, а Україна була оголошена головним учасником. Тому на організаторів української експозиції була покладена велика відповідальність переконати широку громадськість в тому, що Україна перебуває на передньому краї сучасного мистецтва. На учасників покладалось завдання репрезентувати нашу країну світовому загалу як цивілізовану та високорозвинену державу, насамперед у культурному контексті.

І приємно було, що Україна на цьогорічному фестивалі сприймалась справжнім лідером, бо кожний з наших митців демонстрував не тільки свою чітку концепцію, але й високий професіоналізм. Хоча ідея contemporary art, яка була головною на фестивалі, вимагала не стільки демонструвати професіоналізм і високу академічну школу, скільки, передусім продукувати ідеї, вражати неочікуваними рішеннями. Але українські художники потрясли і надзвичайною майстерністю, демонструючи високий вишкіл київської Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, Львівської академії мистецтв та інших вітчизняних мистецьких навчальних закладів.

Незадовго до цього фестивалю в Берліні проходила виставка під девізом «Природа як ідея», який, власне, був близький девізу магдебурзької акції і звучав так: «Блакитна стрічка ... ріки об’єднують». Україна для своїх проектів визначила ще одну загальну тему: «Humus vitalis» («Грунт життя»). Сказати, що в роботах митців були відображені мотиви води і землі, — недостатньо, бо природа була лише модулем проектів художників Голландії, Німеччини, Кореї, Росії, України. Багатоликий потік образів віддзеркалював почуття і роздуми сучасних митців, що, відкидаючи попередні стереотипи мислення, переосмислюють дотеперішню систему цінностей.

Більшість експонентів фестивалю брали участь у найпрестижніших міжнародних бієнале, конкурсах, симпозіумах, і їх імена досить добревідомі в Європі.

Особливою експресивністю серед експонатів вирізнявся живописний проект Ольги Петрової — відомої української художниці, філософа, теоретика, критика, професора Києво-Могилянської академії — під назвою «Лабіринт». Це своєрідна реакція на психологічні і соціокультурні злами в реальній сучасній ситуації України, які існують поза вектором світу. Лабіринт у свідомості, у протиріччях, у діях і ритмах перетворюється у коловорот структурних елементів, у надзвичайно динамічний образ в абстрактних полотнах.

Багатометрові полотна-диптихи Петра Лебиденця «Земля і простір», «Існування кольору», «Вимірювання часу» завдяки могутній енергії колірних поєднань відігравали превалюючу роль в експозиційному просторі. Автор продовжує і розвиває традицію класичного модернізму ХХ ст., демонструючи своє бачення і розуміння кольору, через який передає свої переживання, стан душі, певні емоції, передчуття, ностальгію...

Життєрадісні, сповнені світлих почуттів цикли Олександра Клименка «Нове трансабстрактне мистецтво», «Золотий і сонячний зорепад» сприймались яскравими візуальними свідоцтвами положень маніфесту «Героїчного оптимізму», проголошеного цим автором: «Мистецтво — це вічний потяг до Безмежного... У похмурій пустелі contemporary art необхідно пролити запліднюючий золотий дощ оптимізму, радості,божественної благодаті»...

Важливими домінантами експозиції стали механічні рухливі скульптури Анатолія Твердого «Не палеолітична Венера», «Скляна людина». «Голова», «Пілот», виконані з прозорих матеріалів, що імітують скло. Силуети і форми скульптур близькі пластиці архаїки — вільно перетікаючі, без різких ліній і зламів, що робить їх схожими на водну стихію. Взаємопроникнення скульптур і середовища — ось завдання, яке поставив перед собою митець, і в експозиційному просторі фестивалю воно було майстерно вирішене.

Напрочуд вдало організовували простір 1-го поверху експозиції об’єкти Тамари Бабак з її проекту «Острови», виконані в техніці лозоплетіння. Всі її твори утаємничені і багатозначні. Цю художницю, як і багатьох художників-постпостмодерністів, особливо приваблює прамистецтво людства — давньослов’янська архаїка, мистецтво Трипілля. Діалог з ним відчувається і в проекті Миколи і Ганни Овчинникових «Humus. Трипілля-2004», який спонукав глядача замислитись: «Що є земля у нас під ногами?» В основі проекту — інсталяція у вигляді п’ятиметрової скляної конструкції — своєрідної «колби» з «пробою землі», що містить глину, чорнозем, пісок, археологічний культурний шар з вкрапленням керамічних черепків з сакральними магічними знаками. В ньому — ніби сконцентрована інформація про наших предків, що повертає нас на п’ять тисячоліть назад, до унікальної землеробської цивілізації Трипілля, до древніх культурних цінностей нашого народу.

Проект «Humus» перегукувався з іншим монументальним експозиційним об’єктом «Спадщина (Маніфест)», що своїм лаконічним силуетом нагадував великий корабель, який ніби зійшов з наскельних розписів прадавніх художників. Могутня 12-метрова горизонталь з дерева з’єднувалась з вертикалями (до 6 метрів заввишки), розміщеними у певному ритмі. Так, гранично небагатьма засобами, автори висловлювали ідею: з культурного спадку і національних традицій (горизонтальна частина композиції) проростають і тягнуться вгору паростки — особистості, індивідууми, які творять сучасне мистецтво. «Наша мета — вплетення українізмів у мову сучасного мистецтва», — «маніфестують» автори цього величезного за масштабами «Об’єкту у довкіллі» («Оbject of the invoronment») — Петро Бевза і Олексій Литвиненко.

Добре дав відчути дух землі України фотопроект Олександра Бабака «Листи з України», де автор веде діалог з народним мистецтвом: саме така форма співбесіди з етнокультурою була властива всім засновникам класичного авангарду.

Ідея проекту — втілити у десяти величезних фотографіях дві трагедії: скіфські ритуальні поховання і братські могили часів недавньої війни, рани від якої ще не залікувала земля, пам’ять про які ще ятрять душу нашому народу. Кургани і окопи у О.Бабака вкриті живописними полотнами і орнаментальними килимами народних майстрів — це акт символічної дотичності жителів Полтавщини і автора-митця до священної землі предків, просякнутої кров’ю дідів, батьків, братів...

Приємно було, що Україну представляли також митці, які живуть в інших країнах. Так Самуїл Акерман, що народився в Мукачевому на Закарпатті, але вже 20 років живе у Парижі, представив проект «Щоденник тіні, що не піддається сну», презентуючи Україну. Проект включав справжні шедеври графічного мистецтва.

Чудово, що Україну представляла дуже талановита молодь. Львів’янка Софія Бурак демонструвала об’єкт-мобіль «Сонячний дощ», за який у 2003 році на бієнале «Текстильний шал» у Львові отримала Гран-прі. Студентка 3-го курсу НАОМА Наталія Перевала здивувала естетським проектом «Живопис на воді». Це був прекрасний дебют у Європі. Вікторія Денбновецька — молодий майстер фото- і відео-арта, яка брала участь в усіх попередніх магдебурзьких фестивалях, завоювала в Німеччині репутацію високого професіонала.

Справжнім сюрпризом був проект українських митців, виконаний шляхом поєднання різних пластичних мистецтв — перформанс «Орen». Він включав 5 хореографічних етюдів під загальною назвою «Діалоги» (режисер Філіп Лі, хореограф Костянтин Томільченко, виконавці Костянтин Томільченко, Наталя Кротова), які були об’єднані в єдиному арт-просторі з живописним диптихом «Утопія» (автор Ілона Сільваші), фотопроектом-лендартом «Адам і Єва» (автори Ілона Сільваші, Ярослав Присяжнюк) та анімацією «Ніч жовтого собаки» (режисер і аніматор Ярослав Присяжнюк). Проект цей мав величезний успіх. Все в ньому було неочікуване: танцювальний текст, що органічно увібрав у себе найрізноманітніші стилі: класичну хореографію, естрадний модерн, брейк-данс, акробатику, рок-н-рол. Нетрадиційні символи, які застосовували молоді танцюристи в своїх етюдах: пластиром заклеєні вуста; гамівні сорочки, стримуючі рухливість рук; величезна чорна тканина, що вкриває всю сцену і потім перетворюється на фату нареченої; стілець — єдиний елемент декорації, на якому танцюристи по черзі виконують неймовірні «па»... Що ж закладене було в цих діалогах? Це — вічний конфлікт між чоловічим і жіночим началом, пошук виходу з цього конфлікту, сварки і примирення, любов і страждання — вічна проблема взаємовідносин між людьми, яка завжди залишається відкритою. Тому — «Оpen». Вся вистава супроводжувалась несамовитою музикою Стінга, яка ще більше загострювала сприйняття всіх закладених у перформансі ідей і якоюсь мірою була ключем до його розуміння.

Живописний диптих «Утопія» та ленд-арт «Адам і Єва» були яскравими складовими спільного проекту, але в той же час сприймалися і самодостатніми. У лірично-настроєвих живописно добротних полотнах «Утопія» І.Сільваші вирішує цікаві формальні завдання, в чому їхня неабияка цінність. Ленд-арт складається з чотирьох фото — чотирьох фігуративних композицій, виконаних у різні пори року з різних природних матеріалів: мокрого піску, соковитої зеленої трави, із снігу, з живописного осіннього листя. Оригінальність задуму і мистецьке його втілення викликали захоплення.

Можна сміливо стверджувати, що входження в контекст Магдебурзького фестивалю виявилось для українських митців цілком органічним. Наше вітчизняне мистецтво сприймалось цілком природним у контексті загальноєвропейських художніх процесів. Завдяки участі у фестивалі українське мистецтво одержало статус, якого раніше не мало, а саме мистецтва як частки культури загальноєвропейської. Магдебурзький фестиваль став для України, в певному розумінні, моментом істини. Він засвідчив, що сучасне українське мистецтво причетне до світових, а отже — до універсальних мистецьких критеріїв, що дає надію сподіватись на його подальше гарантоване майбутнє.

Визнання наших митців на міжнародній арені разом з активним бажанням організатора магдебурзьких фестивалів вельмишановної пані Галини Бригер — відомого і авторитетного галериста в Німеччині, родом з України — просувати на Захід митців з України відкриває принадні перспективи.

Галина Бригер — не лише організатор виставок, але й активна особа у сфері художнього арт-ринку, зв’язуючою ланкою між художниками і музеями, пресою, владними структурами. Вона докладає зусилля для введення талановитих українських митців у художній простір Західної Європи, для створення їм відповідної репутації.

Велика заслуга в успішній презентації українського мистецтва на Магдебурзькому фестивалі по праву належить куратору Тамарі Лі, директору Арт-центру на Костьольній у Києві. Величезна і надзвичайно складна експозиція, яка була нею побудована, заслуговує на найвищу оцінку. Великомасштабний експозиційний простір (4500кв.м) мав свою складну специфіку: цехи колишньої фабрики по виробництву зброї мають майже суцільні засклені площини і до того ж величезні об’єми, які важко було співставити з художніми творами. Такий простір могли «утримати» лише великоформатні твори. Саме такі і були відібрані куратором і розміщені так, що опанували і підкорили весь архітектурний простір, створили могутній видовищний ефект.

Магдебурзький фестиваль ще досить «молодий». Він не прагне змагатися з давно визнаним Венеціанським бієнале, не наважується вступати в конкурентну боротьбу щодо популярності з неперевершеною Кассельською Документою. Проте в цьому році він продемонстрував здатність стати генератором нових ідей. «Сучасне мистецтво» («Contemporary art») — це завжди момент протистояння, утвердження «інакшого» мислення щодо оточуючого середовища. Однак світ, творений на Магдебурзькому фестивалі митцями різних країн, виявився досить цілісним, привабливим з естетичної точки зору, позбавленим відвертого негативу, «присмаку параноїдальності», котрі, як правило, є супутниками виставок сучасного мистецтва, що виключають естетичний аспект.

Приємно відзначити, що давні добрі взаємовідносини між Магдебургом і Києвом, що склалися за часів Магдебурзького права (нагадаємо, що Київ користувався Магдебурзьким правом з початку ХV ст.) відроджуються завдяки любові до мистецтва двох галеристів, двох чудових жінок, представниць цих міст.

Для України участь у цьому фестивалі важлива ще й тому, що це була перша такого масштабу зустріч з німецьким глядачем, і тому, що в ньому брали участь митці з усієї Європи. До того ж на ньому був засвідчений зрослий авторитет українського сучасного мистецтва. Організатори разом з куратором витримали складний іспит на участь у великомасштабних культурологічних акціях. Українські ж художники виграли це змагання, утвердившись як творчі особистості міжнародного масштабу. Магдебурзький фестиваль дозволяє говорити про «український феномен» і про безпрецедентне входження українського мистецтва в міжнародний контекст.