Любов Якимчук: "Те, що з нами відбувається, і є розкладання: території, мови, людських тіл…"

Із очами морськими синіми

Та з волоссям жовтим лляним

Трохи вилинялим

Це не прапор

Це стоїть у шахті

По коліна у воді

Мій тато…

Це рядки з поеми Любові Якимчук "Абрикоси Донбасу". Однойменна книжка (2015), яка вийшла у "Видавництві Старого Лева", стала літературною подією. За читацькою версією, вона входить до списку найкращих книжок десятиліття. Сама Любов Якимчук - поет, прозаїк, сценарист, журналіст, громадський активіст. Нині активно працює над культурним форумом "ПогранКульт - GaliciaKult", що розгорнеться в жовтні в Харкові. Ще один її проект - "Метро до Кибинець", пов'язаний із місцем народження поета Михайля Семенка.

Любов Якимчук - одна із найкращих сучасних українських поетів. Її твори виходять у Німеччині, Польщі, Ізраїлі, США. Народилася у Первомайську Луганської області, в місті, яке опинилося у вирі воєнної катастрофи на Сході. Саме через цю війну рік тому її батьки та бабуся залишили Первомайськ і переїхали на Полтавщину, у село, де народився Михайль Семенко.

В інтерв'ю DT.UA Любов Якимчук розповіла про трагедію Луганщини, улюбленого Семенка, про свої нові проекти й нові тексти.

- Пані Любо, минуло вже більше півроку, як вийшли "Абрикоси Донбасу". Ви свого часу казали, що ця книжка не в останню чергу є реакцією на слова Юрія Андруховича, що Донбас слід відділити від України…

- Він говорив на цю тему досить м'яко. Однак ці слова прозвучали. Спочатку навіть не могла уявити, що один із моїх улюблених поетів говорить речі, які мене відверто дратують, ображають, обурюють.

І я довго думала: як із цим жити? Вступати в дискусію з Андруховичем? Смішно. Писати колонки - теж смішно.

Я така маленька. А він класик.

Тож, у моєму випадку можна було працювати лише через літературу. І в 2012-му я написала поему "Абрикоси Донбасу". У книжці наприкінці цього тексту є присвята - "Для Ю.А.".

- Час летить стрімко, тож як зараз дивитеся на твори з тієї книжки? Вам щось вдалося передбачити, когось попередити, щось донести до людей?

- Від літератури завжди сподіваєшся на щось більше, ніж вона може дати. Поети часто вірять, що література може щось змінити. Так, вона не змінює все глобально, як хотілося б. Але, в будь якому разі, як каже Маріанна Кіяновська, це "робота з невидимим". Робота з тонкими речами, тонкими матеріями, одне слово - робота на майбутнє.

Якщо ж говорити про "зараз", то бачу рецепцію, є відгуки. Презентація книжки відбулася у 20 містах України. Я відчуваю цей неймовірний контакт з публікою, люди приходять, реагують.

Будь-яка література - спосіб комунікації. Якщо ні з ким комунікувати, то це не література, ніхто не хоче писати "в стіл".

Коли є відгуки, зворотна реакція - чудово!

Здається, мені навіть вдалося зустріти ідеального читача. У Дніпропетровську прийшов на презентацію один чоловік і емоційно почав ділитися: "Ця книжка про мене! - він гортав її і при кожному вірші говорив щось на кшталт, - Я працював у шахті, і це про мене!".

Два пазли склалися - текст і читач. Ідеальний читач - це читач, який може відчитати все у книжці через свій досвід.

- Який наклад "Абрикосів", і якими мовами вони вже вийшли?

- Наклад 1500 примірників. Добірки віршів перекладені понад 10 мовами. Але окремої книжки перекладу поки що немає. Можливо, буде.

- Свої перші вірші ви писали російською ще в Луганську. Що спонукало перейти в поезії на українську мову?

- Якщо точно, перші два вірші. Пишу з дитинства, з 9 років. Наше місто -Первомайськ - російськомовне. Писала російською. І тато сказав: "Щось воно дуже складно виходить. Напевно, це не твої вірші". Відтоді, коли пишу російською, мені здається, що це не мої вірші.

- Як вам здається, в українській літературі до 2013 р. було передчуття майбутньої катастрофи - війни?

- Я вже десь казала, що спершу з'явилися антитіла до цієї війни, ще коли симптомів війни ще не було видно. Виходило багато книжок, того ж Сергія Жадана "Вогнепальні й ножові", які тематично пов'язані з війною.

Багато воєнних метафор у віршах. Мабуть, це було попередженням, що нас очікує. У мене був цілий цикл "Ням і війна", який потім увійшов до книжки "Абрикоси Донбасу". Причому я написала 10 віршів за один день. Ніколи так не писала, це було дивно.

Потім думала - що могло спонукати мене писати на воєнну тематику у 2008-2009-му? Можливо, війна Росії з Грузією…

- Запитання до вас не як до політика, а саме як до поета: коли закінчиться ця війна?

-Можу лише говорити про свої відчуття. Я знаю конкретно, що "там" тепер відбувається. Постійно стежу через своїх знайомих, як люди живуть в окупації.

Мені здається, що ця війна - надовго. Швидкого розв'язання не буде. Нині конфлікт заморожений, люди продовжують помирати.

З місцевими мешканцями взагалі страшні речі кояться. Багато людей 40-50-річного віку помирають - не від куль, а за станом здоров'я. Це щось психосоматичне, пов'язане зі стресами.

Моїх батьків це дивує - вони рік тому переїхали до Кибинців. Я їм кажу: "Якби ви там жили, то, думаєте, були б здоровішими?".

- У вас лишилися по той бік фронту друзі? З ким підтримуєте зв'язок?

- Звісно, залишилися. Підтримуємо стосунки. Спілкуємося із сусідами, які годують наших собак… Нам треба їх якось звідти забрати.

Батьки місяць тому їздили навідатися додому й нічого хорошого не побачили. Наступного дня виїхали. Там дуже страшна ситуація. Є зв'язок із Луганськом, у якому я жила 6 років.

- А є якісь зв'язки з україномовними письменниками Луганщини, тими, хто не виїхав, а з різних причин лишився там?

- Переважно всі письменники виїхали, за винятком кількох. Поет Василь Голобородько виїхав. Можу згадати двох літераторів, які не виїхали. Одна авторка лишилась з ідеологічних мотивів - вона підтримує "ЛНР". Інший не виїхав, бо поки що не знає, як інакше організувати своє життя, тож намагається там якось існувати.

Зрозуміло, є люди, які якось "існують". Окрім того, там ведеться напівпартизанська робота, або чиниться мирний супротив.

9 березня, на день народження Т.Шевченка, одна бабуся біля пам'ятника поета називала всіх, хто підтримує "ЛНР", окупантами.

Знаю про людей, котрі поширюють українські стрічки, покривають синьо-жовтою символікою територію.

- Сьогодні є різні проекти, пов'язані з переселенцями зі Сходу України. Ви берете участь у таких заходах?

- Беру. От зараз є історія, пов'язана з п'єсою "Розкладання", яку ставитиме Євген Степаненко. Це історія про переселенців, створена на основі моєї книги "Абрикоси Донбасу". Вони не знають, що вирішувати зі своїм життям, долають політичні моменти. Їм доводиться починати все з нуля.

Мені не подобається термін "переселенці", хоча його закріпили як юридичний. Це - маніпуляція. Якщо взяти 11-томний академічний тлумачний словник української мови, то "переселенець" - це той, хто переселився, переселяється на нове місце проживання або переселений куди-небудь. Досить нейтральне визначення. А людина, котра залишає місце свого проживання під час війни або стихійного лиха,- це біженець. І коли ми називаємо людей переселенцями, які насправді є біженцями - то це мовні маніпуляції. Називаючи переселенців біженцями, ми знімаємо з себе відповідальність за їхні долі. І 400 гривень у місяць, які їм виплачуються, це теж смішно. Зрештою, чи були ці суми більшими, коли страждали від повені ті ж закарпатці.

Вони ж не добровільно переселилися, як свого часу галичани в Америку. Як автор, я не можу користуватися словом "переселенці", бо не хочу легалізувати цю маніпуляцію.

Але й не можу користуватися словом "біженці", бо цих людей уже звикли називати "переселенцями".

А письменники на те і є, щоб протистояти маніпуляціям із мовами, щоб повертати словам їхні значення і берегти взаємозв'язки мови з дійсністю.

- Ви не тільки поет, а й журналіст. Можливо, є бажання професійно зайнятися політикою?

- В жодному разі! Колись я для себе вирішила, що не писатиму про політику. Коли мешкала в Луганську мала такий досвід.

Для мене найголовніше - література. Коли роблю щось не так, то перестаю писати вірші.

Як журналіст пишу про літературу, про театри, про виставки. Для українських та для закордонних видань.

- Ви тісно співпрацювали в різних проектах із Сергієм Жаданом. Плануєте продовжувати таку співпрацю?

- Він мене запросив брати участь з ним у кількох турах Донбасом. Щоб підтримати прифронтові міста, які були окуповані, а потім звільнені. Старобільськ, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Краматорськ, Слов'янськ. Виступали перед артилеристами, за 17 км. від Дебальцевого.

Важливо підтримувати людей, які почуваються покинутими, непотрібними і до яких сформоване негативне стереотипне ставлення.

Література і є приводом для підтримки, приводом почати розмову. Адже половина таких вечорів проходила у форматі запитань-відповідей.

Сподіваюся, зовсім скоро Сергій приїде до Кибинців, що під Миргородом, яким ми з культурною менеджеркою Галею Танай мріємо повернути колишню славу третіх Афін.

- Скільки, на вашу думку, побутуватиме стереотип, що, мовляв, на Сході не сприймають українську мову?

- Знаєте, власне, на Сході України мене ніколи не запитували, чому розмовляю українською, хоча я родом із Луганщини. Про це мене питають на Львівщині, Закарпатті, на Західній Україні і в Києві. Чому я, людина з Луганщини, постійно маю виправдовуватися, що розмовляю українською?

Живучи на Луганщині, я часто спостерігала таке явище. Люди, котрі перестають бути пов'язані з соціумом, виходять на пенсію, котрим не треба офіційно спілкуватися з начальством, часто переходять на українську говірку.

Я пам'ятаю момент, коли моя бабуся вийшла на пенсію і повернулася до мови свого дитинства - української.

Взагалі, про мешканців Донбасу часто виходить багато тенденційних матеріалів… Втім, я сама бачила, як там усе відбувалося, як захоплювали Луганську обласну адміністрацію.

Наш будинок у Первомайську стоїть. А бабусиного будинку, можна сказати, немає. Його… розстріляли. Слава Богу, її там на той час не було. Це сталося через півроку після того, як вона виїхала. У травні 2014-го я почала писати у Facebook, "що" там відбувається, що там луганський майдан. Саме тоді виходили дуже дивні матеріали типу "на Луганський майдан виходить одна людина".

Я бачила різницю між тим, як це висвітлюється і що є насправді. Як формуються стереотипи. Було прикро.

Тепер тішить, що журналісти шукають баланс. Хоч доступ до окупованих територій поганий. Не всюди можна отримати акредитацію, можна потрапити в полон, як Настя Станко з "Громадського" або луганська журналістка Маша Варфоломеєва.

Фото Руслани Олексієнко

- Звідки у вас захоплення футуризмом? Зокрема така професійна пристрасть до творчості Михайля Семенка?

- Насправді футуризм - це та частина літератури, в якої я дуже багато вчуся. Я вчуся у Михайля Семенка. Більше не в текстів, а в біографії . У кожного автора є, напевно, свій "метр". У мене є дві людини, на які я постійно озираюсь, із якими раджуся. Це Михайль Семенко і Василь Голобородько.

Якщо у випадку з Семенком - це робота з текстами, вглядання в його біографію, то з Василем Голобородьком можу поговорити наживо.

- Яких питань найчастіше торкаєтеся?

- Це, наприклад ставлення до критики, коли тебе критикують не зовсім адекватно. Семенко мав такий досвід. У 1914 р. до столітнього ювілею Шевченка він видав книжку, у якій заявив: "Я палю свій "Кобзар". Він говорив про те, що поезія має змінюватися, вона має перестати оспівувати зірки. Він це різко сформулював, і критика дуже на нього накинулася. Після цього Семенка не сприймали багато років. Але він продовжував послідовно робити своє...

Я задумувалася: чи варто датувати свої тексти? Раніше гадала, що, можливо, й не варто, аби не говорили, що ця книжка написана впродовж великого відтинку часу, тому тексти "нерівні". Насправді ж датування та інші речі дуже важливі, як документ. Особливо коли почалася ця війна… З'являються тексти, прив'язані до конкретних подій. Тому датування додає текстові документальності. Навіть якщо ця документальність стосується віршів про кохання або якоїсь вигаданої історії.

- Що вас найбільше вабить у творчості Семенка?

- Взагалі, я навчилася в нього багато важливих речей, передусім техніки. Я не люблю класичних "квадратних" віршів. Тоді просто перестаю сприймати зміст, а слухаю одноманітний ритм, не розуміючи, "про що" це.

Мені важливі експерименти в поезії. Візуальна поезія, експерименти з ритмом. Навіть якщо говорити про життєві ритми людини, то вони не такі вже й одноманітні. Навіть наше серце - воно ж не все життя стукає рівно? Література - так само, в ній не має бути одноманітного ритму, це відбирає в неї частину краси.

Мене приваблює сміливість Семенка, безпосередність.

Він слухав місто і передавав його звуки розкладом слів на частини.

Якщо до нього писали лише про ночі, очі, зорі, то вже після 1914 р. ця поетика виглядає архаїчною, нецікавою.

Поезія Семенка близька до дійсності, розрахована на майбутнє.

Стандарти краси тепер змінилися, але інтимні речі, які є в творчості поета, продовжують дивувати.

Він автор багатьох поем. Сучасні літератори рідко звертаються до цього жанру. А дарма. Мені також подобається, що він писав про сучасників. Він вводив у поеми реальних людей, які жили довкола нього, прізвища.

Я так само інколи роблю. І це чудово, коли література не відокремлена від життя, а має свої нотки, які тепер дехто може назвати публіцистичними. Але це має бути публіцистичність, що переходить на рівень історичний.

Взагалі, про Семенка я можу цілу лекцію прочитати...

- Проект, який ви розпочали наприкінці минулого року - "Метро до Кибинець", саме й передбачає продовження теми Михайля Семенка, адже він там народився…

- Ця історія почалася приватно. Я багато розповідала про поета батькам. Коли вони переїхали з Луганщини, то постало питання, де шукати новий дім.

Спочатку пробували шукати щось на батьківщині Шевченка - на Черкащині. Але там їм усе не подобалось. І раптом я сказала: "А давайте спробуємо в Кибинці з'їздити, на батьківщину Семенка!". Їм ідея сподобалася. В результаті, вони осіли саме в цьому селі.

І, власне, там я подумала про цей проект, долучивши культурну менеджерку Галину Танай.

"Метро до Кибинець" - проект, пов'язаний із віршем поета "Підземка". Семенко пише: "І буде до метра паризького - дороги ніч од Кибенець, і буде день і ніч куріти Ромодан…"

Щомісяця там відбувається культурний захід. Цього місяця, наприклад, презентація дитячої книжки. Також цього року -локальний футуристичний фестиваль на ціле літо, пов'язаний із творчістю Семенка, з місцевою історією.

Якщо говорити про Кибинці, то там досить потужна і давня культурна традиція. Її відгомін існує досі. Село велике, на 1500 людей. Усього 14 км від Миргорода. Був час, коли їх називали "третіми Афінами", а "головним" там був Дмитро Трощинський - поміщик, міністр трьох імператорів, у тому числі й Катерини ІІ. Це та людина, яка Катерині показувала Крим. Він був нею за це обдарований і став меценатом. У Кибинцях є ставок, на якому він організував театр на воді. У тому театрі грав сам Микола Гоголь, а Василь Гоголь там ставив п'єси.

Люди в Кибинцях відкриті. Треба лише "полити водичкою", як каже про Кибинці журналіст Юрій Макаров - і проросте.

Фото Тетяни Алешка

- Сьогодні ви задіяні у створені нового фільму - про українську літературу 30-тих. Якщо можна, докладніше про цей проект.

- Із режисером Тарасом Томенком їдемо до Харкова шукати локації для фільму про 30-ті в Харкові. Це фільм про будинок "Слово". Я співсценаристка. Це документальний фільм, але й мистецький.

У будинку "Слово" жили Лесь Курбас, Наталія Ужвій, Анатоль Петрицький, Михайль Семенко, Микола Хвильовий, Микола Куліш.

Саме там застрелився Хвильовий 1933 року. З цього будинку арештовували людей. Саме в цей будинок приходили голодні під час Голодомору просити їжу.

Звучатиме багато віршів, буде використано хроніку Харкова тих років.

- Є нові поетичні проекти (книжки, цикли), про які вже зараз можете розповісти?

- Бачу, що вимальовується цикл віршів "Фальшиві друзі і кохані". Поезія, у якій зовсім трохи є війни, лише як тло, а також існує інакший погляд на речі, після нового досвіду, зламного моменту. Ідеться про переосмислення сенсу життя через людські стосунки - дружбу, кохання, ставлення до своєї землі. Це досить приватні речі.

Інколи кажуть, що мій воєнний цикл "Розкладання" - громадянська лірика. Це неправда. Це найбільш інтимна моя лірика.

- Можливо, занадто ліричне запитання… Творчість для вас - це натхнення? Чи щоденна професійна праця?

- Не обов'язково натхнення, але й не щоденна праця. Вірші пишуться або циклами, або періодами. Інколи частіше, інколи рідше. Часом натхнення приходить під час "їжі" - так із великими.

У мене режим фрілансера. Часто їжджу на фестивалі, а робота в офісі мене пригнічує, заважає літературній творчості.

Але фрілансер - це означає, що ти постійно працюєш: у дорозі, в кав'ярнях… Я працюю системно, не розслабляюсь. У мене є блокнотик, де все розписано по годинах.

- Слово "розкладання", взагалі, має неприємний підтекст, чому саме так назвали цикл віршів?

- Бо те, що з нами відбувається, і є розкладання. Розкладання території, мови, людських тіл. Це слово характеризує цей процес. Це слово найбільше підходить в усіх вимірах, бо доводиться шукати нові слова і способи говорити про війну.

Мова змінюється. Змінюються сенси слів. Слова дрейфують. Вони розпадаються.

"Розкладання" характеризує явище на рівні мови, на рівні території, на рівні кожної конкретної родини.

Знаю, що багато родин розпалися, не витримали… Адже війна - стрес, випробування, навіть якщо ти не зі Сходу України. Це перевірка стосунків…

Минув час. Вірші, які я писала 2014-го або 2015 р., були безпосередньою реакцією на війну. А цикл "Фальшиві друзі і кохані" - про те, як ми навчилися з цим жити…