Львів: креативу мало не буває. Професор Франсуа Матарассо: «Якщо культура чогось варта, то вона захистить себе сама»

Британська рада в Україні (та деякі наші державні організації) провела у столиці Галичини семінар «Львів — як стати креативним містом». Мета зборів — розробити зрозуміле й загальне судження про те, як використовувати культуру для регіонального розвитку. І як закласти основу креативного підходу до культури у розвитку міст. Із такої нагоди з Британії до Львова загостив професор Франсуа Матарассо.

Містер Матарассо — експерт із питань «культури локальних спільнот». Він також письменник, дослідник, консультант. Він ще й заслужений професор Школи мистецтв Грея, Університету Роберта Гордона. З 1980-го по 1994-й
Матарассо займався продюсерством, працюючи в школах, лікарнях, навіть у в’язницях. А вже з 1994 р. він спеціалізується на дослідженнях, створюючи нові форми практики, особливо надаючи увагу взаємодії розвитку мистецтв, культурній політиці.

Праці Франсуа перекладено французькою, італійською, португальською, російською, іншими мовами. В Україні, за сприяння Британської ради, перекладено й видано одну працю Франсуа Матарассо, яку він написав спільно з Чарльзом Лендрі, — «Пошук рівноваги: двадцять одна стратегічна дилема культурної політики».

Взагалі, Львову креативність не чужа. Адже саме це місто перебуває на «перехресті» різних культур — давньо-
руської, української, польської, австрійської, єврейської. Та й історичний центр Львова не сплутати з жодним українським містом, швидше — він скидається на Краків, Прагу. Причому це одне з небагатьох великих міст України, в якому впродовж тривалого історичного періоду жила українська урбаністична культурна традиція.

У назві семінару є уточнююче визначення — «креативний». І з цього приводу гість попросив учасників зустрічі навести приклади успішного міського культурного розвитку. Цей етап роботи називався «натхнення». Аудиторія на приклади не скупилася. І захоплювалася фестивалем «Країна мрій», проектом «Ніч у музеї», Львівським танго-клубом, певною успішною «реанімацією» львівського простору.

Франсуа також просив присутніх позначити як вади Львова, так і те, за що місту не соромно — ні перед гостями, ні перед самим собою.

Виявилося, плюси очевидні. Це і мультикультурний центр із високим рівнем національної свідомості. І те, що львів’яни — щирі патріоти свого міста. Ще — останнім часом у Львові розвивається інфраструктура туризму.

Серед проблем — «конфлікт культур», низький рівень освіти, міграція сільського населення, брак якихось культурних об’єктів у спальних районах, забруднення природного середовища тощо.

— Ви зробили фантастичний аналіз, ваші думки дуже резонні... Але мені цікаво, що ніхто з вас навіть побіжно не згадав економічних проблем... Тому я просто вражений переважно позитивними сторонами оцінки вашого міста, — так реагував британський лектор на «аналіз» культурного простору Львова.

Також званий гість відзначив, що деякі проблеми можна розглядати і як перспективи... Усмішку присутніх викликали слова Франсуа про міграцію сільського населення в місто. Він вбачає у цьому виключно «плюси», бо сільські жителі «можуть сприяти отриманню і знань, і вмінь, які потім буде застосовано в міському середовищі».

Але, в принципі, у Франсуа Матарассо немає жодних ілюзій, пов’язаних... із культурою. Він піддає сумніву інколи помилкові думки, нібито мистецтво — це природне соціальне добро, як і сама природа. «Якщо природу вважати соціальним добром (через її нерукотворність), то про мистецтво, безперечно, такого сказати не можна». Тому, за словами Франсуа, мистецтво можна використовувати як на добро, так і на зло. Наприклад, для пропаганди антидемократичних цінностей.

На думку професора, культура — це не конче щось хороше, добре, це, швидше, контраст «високого» і «звичайного» способів життя.

«Мистецтво компенсує жахіття життя, — продовжує Матарассо. — Ми віримо в щось, що робимо... Як вірить менеджер оркестру в те, що люди зможуть заплатити за квиток на концерт. Наприклад, для багатьох похід на балет — це вже спосіб самоствердження. Саме так більшість із нас і чинить — вибираючи цінності, які стверджують їхні ж власні пріоритети...»

***

На семінарі багато слайдів. Як приклад — програма «Жива спадщина», ініціатива, яку в 2001—2005 роках підтримав Фонд короля Бодуена в рамках співпраці Фонду з громадянським суспільством у Південно-Східній Європі. Мета програми — сприяти розвитку спільнот через розв’язання місцевих проблем із допомогою їхніх традицій та культурних ресурсів. Ці проекти було впроваджено в Македонії, Болгарії, Боснії та Герцеговині. «Жива спадщина» містить у собі багато сфер прекрасного. Це музейна справа, фестивалі (їх головне завдання — відродити інтерес до забутих свят), фольклор, народні ремесла та багато іншого.

Сам же професор Школи мистецтв упевнений: поняття «культура» й «розвиток» — близнюки. Тому що «культура не є самодостатньою цінністю, а будь-який креативний розвиток не можна «отримати» або «взяти», його треба «зробити». Це процес, а не нагромадження капіталу.

Культуру, на думку професора, також можна використовувати для досягнення мети в інших, не пов’язаних із культурою галузях. Наприклад, театральні постановки — як пропаганда здорового засобу життя.

Утім, на запитання «ДТ», чи видно на відстані цей вектор розвитку саме в українській культурі, Франсуа відповідає:

— Тут мені важко дати вам корисну інформацію, бо я мало зіштовхувався з Україною. Я бував у вашій країні двічі, і враження залишилися добрі. Ми завжди фільтруємо наші судження через людей... А люди, з якими мені довелося тут працювати, здебільшого дуже приємні. Проте якщо говорити про українську культуру, то на неї впливають ті ж самі чинники, що й на культуру загалом. Нині, наприклад, спостерігається певне послаблення влади культури, відбувається демократизація засобів виробництва та споживання. Можу сказати, що обидві культури — і британська, і українська стоять — перед результатом постколоніалізму з наслідками, які з цього випливають. Але різниця в тому, що Британія сама була колонізатором, а Україна — країна, що перебувала під колоніалізмом у тоталітарному суспільстві...

— У такому разі про який розвиток культури в Україні можна говорити, якщо ця галузь у нас фінансується за залишковим принципом?

— Багато зрізів культури не є попсовими, комерційними. Маю на увазі аматорські почини, які й вважаю найбільшою силою країни, однією з важливих складових культури.

Не можна купити те, що люди роблять самі і в що вони вкладають душу, — це традиційна танцювальна музика, аматорські фестивалі, театри. Не думаю, що така культура потребує «захисту» від того ж таки «опопснення». Якщо культура чогось варта, вона захистить себе сама.

Саме таку культуру не спонсорують і не підтримують комерційні структури.

Наприклад, у Великобританії дедалі більше грошей надходить на культуру з некультурних секторів. Це можуть бути освітні фонди або фонди економічного розвитку. І часто суми, які виділяють ці структури, перевищують дотації держави.

Але тут запитання: ви хочете зростити для світу «щось» зі своєї землі — чи посадити «чуже» на своїй території? Так, Львів має свої плюси й можливість здобути велике міжнародне визнання. Адже мистецтво — це зброя, яку винайшли люди. Мистецтво може бути і культурною пропагандою, і маніпуляцією. Приклад цього — колишній СРСР. Якщо ж дивитися на мистецтво об’ємніше, то в ньому можна побачити й дієву ідеологічну машину. Багато творців взагалі не шанують робітничого класу! Вони створюють якісь арт-форми, абсолютно не зрозумілі людині без фахової освіти. Я взагалі не розумію, що таке «манія величі» у митця. Адже бути творчою людиною — це роль, а не екзистенціальна позиція. Художника повинні оцінювати звичайні люди, а не такі ж художники, як він сам.

***

Насамкінець британський професор сказав усім, хто зібрався в приміщенні Центру міської історії Центрально-Східної Європи: «Я їду зі Львова з хорошим відчуттям майбутнього. Це особливе місце, на яке дуже впливає неповторна архітектура».