Лондонський киянин Олександр Стахов-Шульдиженко: відкриття художника

Цей художник - ще до кінця не розгадана загадка українського арт-життя. ХХ століття. Олександр Стахов-Шульдиженко свого часу привіз у радянський Київ дух післявоєнного Лондона з його настроями "розсерджених молодих людей". На жаль, ім'я майстра в нашій країні довго було в тіні.

В останні роки в Україні намітилася важлива тенденція: відкриваємо для себе маловідомі імена своїх же геніїв. Серед них - Василь Єрмилов, Анатолій Самар, Олександр Аксінін. Нещодавно мистецтвознавець і художник Гліб Вишеславський презентував у київській галереї ART 14 виставку "Лондон-Київ": твори Олександра Стахова-Шульдиженка.

Співорганізаторами цієї виставки стали галерея ART 14, Музей історії Києва (саме в його колекції зберігається близько 2 тис. робіт художника) та Інститут проблем сучасного мистецтва. Крім графіки й гуашей Шульдиженка, на ній представлено скульптури художниці Алли Жмайло. Завдяки їм глядачі можуть переконатися, що принципи конструювання з паперу, які Шульдиженко привіз до Києва у 1950-х з Лондона, цілком прижилися в нашому мистецтві.

- Першою з Олександром Шульдиженком познайомилася моя мама Ірина Вишеславська, теж художник, - розповідає Гліб Вишеславський. - У 1976-му або 1977-му обоє стояли в черзі подавати роботи на виставку у Спілці художників. Через якийсь час він прийшов у гості (я вже вчився у художній школі) і показав нам свої роботи. Потім виявилося, що це в нього взагалі такий спосіб виставлятися, бо на офіційні виставки його не пускали. Роботи Шульдиженка зовсім не відповідали тому, що тоді називалося реалізмом, і дуже дратували експертні комісії.

Олександр Шульдиженко народився в Києві 1922 року. Навчався у художній школі (існує й досі - імені Т.Г.Шевченка) в Івана Федоровича Хворостецького. Одразу після її закінчення його призвали в армію, зв'язківцем, і мало не одразу почалася війна. Частина, в якій служив художник, потрапила в оточення на Полтавщині.

Шульдиженко з двома товаришами по службі дивом уникнув полону і пішки дійшов до рідного Києва. Але мости через Дніпро були зруйновані, а перевізник здав пасажирів німцям.

Шульдиженко опинився в таборі під Бердичевом. Він виглядав дуже молодо, сказав німцям, що йому ще немає 18-ти, і ті його відпустили.

А вже за кілька тижнів після того, як, знову ж таки пішки, прийшов у Київ, потрапив в облаву на Євбазі. І (добре хоч не в статусі військовополоненого) був відправлений до табору в Німеччині, під містом Нойруппін.

Через рік його перевезли в табір, який обслуговував шпиталь в Австрії. Кілька в'язнів втекли на товарному поїзді до Італії. Італійці, розповідав Шульдиженко, відразу розійшлися по домівках. А він разом з іще одним художником з Ленінграда, Костянтином Рудаковим, багато місяців ховався в Альпах, поки до них не підійшла одна з союзницьких армій. Виявилося - поляки. Наші художники десь роздобули документи, і за ними теж стали поляками. У Шульдиженка виявився паспорт на прізвище Стахов, і на Заході він жив саме як Стахов. А повернувшись до Києва, підписував свої роботи цим прізвищем як псевдо. Мені він пояснював: "Може, в Лондоні, якщо побачать, згадають…"

- Сама лише "воєнна" частина біографії Шульдиженка схожа на "закручений" авантюрний роман. Скажіть, а чи була у вас можливість перевірити те, що він про себе розповідав?

- За фактами, усе збігається й підтверджується. До речі, потрапив Шульдиженко до польської Армії Андерса. В СРСР про неї не любили згадувати, це зараз з'явилося багато літератури. У корпусі Андерса служили поляки-антикомуністи, а також "західні" українці, білоруси й литовці. Такий собі антикомуністичний слов'янський інтернаціонал. Але Шульдиженко приєднався до корпусу, коли той уже пройшов свої основні битви і просто маневрував на півночі Італії.

Він з товаришем (Рудаковим) малював ікони, герби воєводств, дорожні вказівники. Їх для цього, власне, й узяли на службу. У 1947-му армію Андерса перекинули до Англії і там, після Ялтинської конференції, розформували. (Черчилль не хотів давати свободу військовим, які були готові йти звільняти від комуністів Польщу).

До 1949 року у Великій Британії ще діяли хлібні картки, Лондон відновлювали після війни. Шульдиженко працював вантажником, оформляв вітрини, малював крейдою на асфальті. А потім улаштувався в антикварну крамницю. Хазяїн продавав величезні колекції африканської скульптури, японської гравюри XVII-XVIII ст. "Усю історію мистецтв я тримав у руках", - розповідав пізніше художник. Ночував він просто в крамниці. Хазяїн був дуже скупий. Коли щось з антикваріату не купували, він спускав речі в підвал.

За розповідями Шульдиженка, у тому підвалі загинула неймовірна кількість творів мистецтва. "Це був жах якийсь! Не можна так поводитися з мистецтвом!", - гарячкував художник, згадуючи про все вже в Києві через багато років. Однак саме хазяїн крамнички напоумив Шульдиженка-Стахова подати роботи на конкурс муніципального живопису. І той його виграв. На призові гроші вступив до Central School of Arts and Craft…

- У спогадах він пише, що, поки вчився, жив мало не у всіх лондонських нічліжках. Як так вийшло?

- Ну, студенти завжди народ небагатий... Він підробляв як міг. Був і вуличним художником… Швидше за все, жив у різних місцях, бо описує то один будинок, то інший. За спогадами, якийсь час разом із коханою дівчиною навіть винаймав кімнату над станцією метро. А під час канікул подорожував Європою, побував, звичайно, і в Парижі (про що також пише у спогадах).

У січні 1954-го щось трапилося, і художник вирішив повернутися в СРСР. Рішення, я так розумію, було дуже емоційним і несподіваним навіть для нього самого. (Він і з речей нічого не взяв із собою. Приїхав у білому франтівському пальті, яке відразу подарував театральному художникові Олександру Олександровичу). Що спонукало до того, Шульдиженко ніколи не розповідав. Можу припустити, що причиною стало взаємонакладення обставин: він посварився з коханою, одночасно виник конфлікт з поліцією… Плюс, один з його викладачів увесь час агітував за СРСР, як там добре живеться…

До речі, мало не забув сказати. Протягом двох років Шульдиженко вивчав іще й філософію в Лондонському університеті. Але подробиці про цю частину його життя невідомі. (Я з труднощами, завдяки вцілілому листу від його викладача, відновив бодай назву школи мистецтв, у якій він навчався).

Коли я з ним почав спілкуватися, мене вразило ось іще що. Художник мешкав у маленькій 11-метровій кімнатці на Кропивницького, що над Бессарабкою. У ній поміщалися тільки ліжко, письмовий стіл, шафа, і було торцеве вікно. З вікна відкривався приголомшливий краєвид на Бессарабку. Але Шульдиженко ніколи не малював Києва. Тільки Лондон. А з київських реалій - портрети своїх друзів і знайомих. Пейзажів Києва або околиць у нього немає жодного. (Можливо, наступною виставкою робіт художника стануть саме портрети київської інтелігенції 1970-х. Їх збереглася безліч, і вони напрочуд точні).

- Як поставилися до Шульдиженка на Батьківщині?

- Коли він повернувся з Лондона, на нього дивилися з підозрою: репатріант, який до того ж побував у полоні і в окупації. Дякувати Богові, 1954-го року репатріантів уже не садили. Але до Спілки художників йому так і не вдалося вступити. Та й його роботи геть не відповідали соцреалістичному канону.

Шульдиженко працював оформлювачем, потім на кіностудії, у Товаристві київських художників, яке згодом стало Художнім комбінатом. Ця організація відповідала за оформлення інтер'єрів клубів, ресторанів, їдалень, будинків культури, лікарень тощо. А також за в'їзди до міст. Художники створювали настінні розписи, мозаїки, гобелени, карбування й т.п., але вони не мали права виставлятися і навіть купувати дефіцитні тоді фарби й папір у мистецькій крамниці.

- Саме тому в Стахова взагалі немає робіт олією?

- Так. А крім того, він же жив і працював на 11-ти метрах, усі свої малюнки тримав під ліжком і на книжкових полицях. Кілька тисяч робіт. Підрамники там уже не поміщалися.

Роботи можна умовно розділити на теми. По-перше - це спогади про Лондон. По-друге - портрети. По-третє (і цю серію ми вперше презентуємо на нашій виставці) - "Пляж". Шульдиженко відтворює пляж "античний", з паралелями до античної архаїки.

- Кольори й пластика портретів справді перегукуються з античними вазами, з фаюмським портретом.

- Пластикою рук, ніг, поворотами голови тощо. Ці малюнки 1973 року нагадують, приміром, фриз Парфенона. На жаль, роботи раннього періоду (1950-1960-х рр.) не збереглися. У 1973 році багато чого загинуло під час НП у його майстерні (її залило). Вціліли тільки подарунки друзям, окремі випадкові малюнки.

До речі, монументальні роботи, які художник робив на комбінаті, теж помітно відрізнялися від тодішніх аналогів. Особливо в'їзні знаки, інтер'єри кафе. Наприклад, він оформляв в'їзд до Дубна, який схожий на тотемний стовп. Цьому є пояснення: художника завжди цікавила архаїчна культура.

- Це захоплення теж якось стосується власної теорії живопису, що її розробив Шульдиженко?

- У повній відповідності з нею виконано насамперед гуаші, присвячені Лондону.

Я вже казав, що для Шульдиженка важливо було не "намалювати", а "згадати". І всі його роботи - це фактично ілюстрації про те, як потрібно згадувати.

Свою теорію художник виклав у трактаті з психології творчості під назвою "Про роль маскуючих і післяобразних засобів у творах образотворчого мистецтва, а також про особливості зорових реакцій, що пов'язані з упізнаванням таких композицій". Він пише про те, наскільки важливі процеси пам'яті для художника. Як можна будити забуті образи. Зазначає, наприклад, що спогади часто приходять у момент засинання. І навпаки - коли прокидаєшся. У ці хвилини повсякденне сприйняття немов відходить на другий план, зупиняється. Натомість активізуються ділянки мозку, які зберігають давні образи. Вони не мають просторової глибини, часто уривчасті й плутані, але саме їх потрібно фіксувати, аби відтворити минуле. Гуаші Шульдиженка нагадують рельєфи, де є тільки два плани. За фактурою вони виткані з окремих мазків. Дехто навіть каже, мовляв, це пуантилізм - але насправді така піксельність відображає процеси засинання й пробудження. Коли з плутанини ліній і штрихів постають поплутані образи.

Другий метод, який художник докладно описує, - занурення тіла в ситуацію, подібну до вже пережитої. Щоб, за аналогією з тілесними враженнями, мозок міг згадати супутні їм візуальні образи. Щоб воскресити в пам'яті пляж або купання, Шульдиженко сам ішов у заплив на Дніпрі. Або ж обливався водою різної температури прямо в себе у ванній. Так з'явилася його серія "Пляж". Можливо, ці роботи робилися навіть не заради того, щоб на них дивилися, не для глядачів. А заради самого процесу малювання-згадування. І це справді зближує живопис Шульдиженка з архаїчними тотемами, які теж робилися не заради виставок. Подібне мистецтво утилітарне - але не в побутовому кухонному плані, а в плані практики свідомості й усвідомлення.

- Спотворені пропорції людських тіл на портретних гуашах нагадують іще й живопис Френсіса Бекона.

- Бекон, а ще більшою мірою Грехем Сазерленд справді були стовпами післявоєнного мистецтва Британії. У Лондоні після війни існувала група, яка називала себе "молоді неоромантики", своїм учителем вони вважали Сазерленда. Деякі з них викладали в Центральній школі у Шульдиженка. В 1950-х в Англії - у театрі, кіно, літературі - з'явилася соціально орієнтована течія "розсерджених молодих людей". В образотворчому мистецтві цей напрям назвали Kitchen Sink School ("мистецтво кухонної мийки"). Найяскравішим представником "кухонного" напряму був художник Джон Бретбі.

- Я насправді підводжу вас до питання про живопис Шульдиженка-Стахова в лондонському повоєнному контексті. Чи можна говорити про вплив конкретних повоєнних художників на манеру лондонського киянина? Можливо, він був особисто знайомий з Бретбі? Бував на виставках Бекона?

- Про Бретбі він згадує у своїй теоретичній роботі, а також критикує сюрреалізм і абстракціонізм. Безумовно, Шульдиженко брав участь у колективних виставках разом з іншими молодими лондонськими художниками. Але наскільки був знайомий з тим-таки Бретбі (який був молодший за нього на два роки) - невідомо. А от молоді неоромантики в нього викладали.

Цікаво, що, коли Шульдиженко потрапив до Радянського Союзу, він сам продовжив рух "розсерджених", і це привело до цілком фантастичних результатів. Так, його експресивна робота "На нарах" неймовірно нагадує пізнішу творчість англійця Адлера. Стахов не міг знати про нього через "залізну завісу". Але…

- В СРСР художник жодних контактів з Англією не підтримував?

- Збереглося кілька листів. Але, очевидно, це було обмежене спілкування.

- Жив бідно й важко і не хотів про це говорити?

- Можливо й так. Щоправда, в останні роки, коли займався монументальною роботою (у 1980-х), у нього навіть машина була. "Запорожець" з ручним керуванням (сміється). Машину він вибив, посилаючись на те, що має їздити на монтаж до ж таки Дубна в Рівненську область. Іще він оформляв Прип'ять, Чорнорудку, Лютіж.

- Як Шульдиженко оцінював ситуацію в радянському повоєнному мистецтві? І як його самого сприйняли колеги?

- Колеги - по-різному. До Спілки художників його, повторюся, не приймали. Колеги в комбінаті, навпаки, дуже цінували. А Шульдиженко ще й ділився з ними привезеними з Лондона ідеями щодо конструювання з паперу. (Зараз цю методику викладають в інститутах як курс моделювання).

Ще було, звичайно, коло людей, інтелігенції, яка його дуже цінувала. Цим людям художник свої роботи дарував, іноді - продавав, по 5 карбованців за аркуш.

Мистецтвознавець Людмила Міляєва, яка дружила з Олександром багато років, згадує, що якось він приніс їй пачку своїх малюнків. І попросив продати. Сказав, що "на цілий рік вибуває з мистецтва, бо має написати трактат з медицини".

У Шульдиженка хворіла мама, і він намагався знайти лікування. Лікарі зацікавилися його ідеями. Але наукову термінологію художник знав погано - от і дав собі рік на те, щоб вивчити. На жаль, його мама померла від раку 1969 року. Батько дожив у Києві до 1983-го.

Взагалі у Шульдиженка було безліч знайомих, включаючи, наприклад, Тетяну Яблонську. Але він спілкувався й дружив більше з театральними художниками, оформлювачами, акторами, режисерами - з людьми найменш системними, найменш радянськими. І найбільш вільними.

Про радянське мистецтво "взагалі" Олександр не висловлювався. Казав, наприклад, що в комбінаті йому працювати дуже складно, бо монументальне мистецтво має хоч трохи припускати умовність. А вимагають виключно "реалізму". Шульдиженко був дуже відкритою, емоційною людиною і завжди щось доводив, якщо не був згоден із чиєюсь думкою. Інших художників Стахов ніколи не критикував.

Він, як на мене, ще й просто побоювався. Окрім неприємностей через репатріацію, його багато разів уже в Києві забирали до міліції. За те що в Оперному знайомився з іноземцями. І Олександр зрозумів, що найбезпечніша для нього тема - розповідати, як він бомжував у Лондоні чи Парижі. І він розповідав - чудово, в особах.

Був, утім, за моєї пам'яті один випадок, іще в 1983-му. З Москви приїхав художник Едуард Гороховський з дружиною. Моя мама показувала їм роботи. Випадково прийшов і Шульдиженко зі своїми. І, поки спілкувалися, зайшла
звична для тих років розмова: мовляв, треба їхати на Захід - тільки там свобода. Шульдиженко на це відповів: мовляв, ви дуже помиляєтеся з приводу Заходу. Свобода - тільки у свідомості кожного з нас. А де жити, тут чи там, не має значення: на Заході - свої проблеми, у нас - свої. А свободи немає що тут, що там.

- Ну прямо дзенський коан! Зате зрозуміло, чому художник з таким світосприйняттям не поспішав переїхати, наприклад, до Москви, де в ті роки було більше шансів зробити кар'єру. А може (з такою біографією), навіть прославитися й залишитися в історії.

- Він жив світом "свого" Лондона. І навіть сидячи в компанії, завжди малював його. Це було чимось на кшталт медитації. До речі, Шульдиженка, крім сучасної психології й архаїчного мистецтва, дуже цікавили шамани. Він вивчав їхні подорожі у просторі. І це теж цілком відповідало його ідеям про подорожі.

Він був дуже вільною - внутрішньо - людиною. І цим відрізнявся від багатьох. Ось іще одна кумедна історія про Шульдиженка. Якось він купив собі магнітофон. Приходячи в кафе на вул. Паризької Комуни (нині Михайлівська), вмикав його. І так познайомився з багатьма молодими людьми, зокрема з Молодого театру. У його 11-метровій кімнатці почали збиратися актори, режисери. Сиділи на підлозі, ліжку. Розмовляли, слухали музику. Шульдиженко перекладав тексти. І не втрачав при цьому нагоди зауважити: мовляв, усе це - повна дурня. Тут, в СРСР, співають про комуністичну партію. А там, на Заході, - про "любов". Але і те й інше потрібне для однієї-єдиної мети: аби лиш люди не думали про щось серйозне.

- Як вийшло, що про людину з такою біографією і з таким талантом у сучасній Україні практично ніхто не знає, за винятком колег та експертів?

- Для мене самого це загадка. Думаю, це прояв постколоніального сприйняття мистецтва. Багато важливих елементів історії ще тільки починають усвідомлюватися. Адже є й інші художники першої величини, про яких сьогодні мало згадують. Київська художня сцена взагалі завжди була дуже роз'єднаною, "гуртковою" - на відміну від тих же одеситів. І різні угруповання в нас рідко перетинаються.

Сказати, що про Шульдиженка взагалі не згадували, не можна. Є кілька статей. Є друзі, які зберігають його картини. Були й виставки художника (щоправда, проходили вони не так щоб гучно). Будемо сподіватися, що поступово, про лондонського киянина (чи про київського лондонця?) згадуватимуть частіше, а знатимуть - більше. Як Аксінін є у львів'ян, у киян є і буде - Шульдиженко.