ЛОМОНОСОВ ІЗ ВУЛИЦІ ГАГАРІНА ДЕЩО СУБ’ЄКТИВНІ НОТАТКИ ПРО ПАМ’ЯТНИКИ І ПРО ПАМ’ЯТЬ

Херсон у центрі не дуже просторий; лише добравшись до входу у сквер, який перетинав вулицю, ми з друзями полегшено вдихнули повітря, залишивши позаду штовханину і гамір.

— Слухайте, а що це за постамент? Камінь красивий, зроблено з толком, видно, щось не сьогоднішнє…

— Хіба забув? Тут Карл Маркс стояв…

— Побий мене Бог, забув. І сквер, і драмтеатр, і вулиця Суворовська — усе в пам’яті, свіже-свіжісіньке, а ось хто стояв на постаменті — хоч убий.

— Нічого дивного в тому, що не пам’ятаєте, немає, — перегодом вивів мене із сум’яття народний художник України Володимир Чуприна. — Пам’ятник Марксу, який стояв у сквері, із породи так званих тиражних скульптур. Бетон, почасти покритий мармуровою кришкою. Їх по Союзу тисячі стояли. Звісно, псувалися, руйнувалися — весь час регулярно підправляли. У нашого чомусь постійно ніс відвалювався — разів десять за моєї пам’яті клеїли. А як захиталась комуністична влада — почав геть розвалюватися. Так вони разом і зникли. Сьогоднішні комуністи багато шуміли: ми відновимо пам’ятник! Але, схоже, з фінансами у них сутужно.

— Володимире Григоровичу, чому така різниця: Маркс — із звичайнісінького бетону, а постамент — тесаний із граніту, ще й майстер, видно, тесав.

— Правильно підмітили, майстер. Франц Карлович Боффо — архітектор, який виготував п’єдестал пам’ятника герцогу Рішельє в Одесі… А херсонський постамент у 1836 році із вознесенського сіро-червонуватого граніту послужив для встановлення скульптури князя Потьомкіна-Таврійського. До речі, у скульптур Рішельє в Одесі і Потьомкіна в Херсоні також один і той же автор — українець Іван Мартос.

Взагалі, ідея створення пам’ятника Потьомкіну визріла ще за його життя у Катерини ІІ. Але смерть самодержиці, а затим правління Павла І, котрий явно не симпатизував світлішому князю, відсунули час реалізації цього задуму. Лише 1825 року губернатор Новоросії князь Михайло Воронцов пише керуючому міністерством внутрішніх справ В.Ланському: «Милостивый государь, Василий Сергеевич! С самого вступления моего в управление Новороссийскими губерниями я слышал от многих жителей желание соорудить в Херсоне памятник основателю Новороссийского края покойному светлейшему князю Потемкину-Таврическому, подобно тому, как воздвигается таковой в Одессе покойному герцогу Де Ришелье.

Имею счастье докладывать о сем Государю Императору с представлением рисунков для означенного памятника, сделанных знаменитым нашим художником г. Мартосом, я удостоился лично получить Всемилостивейшее Его соизволение на исполнение упомянутого желания.

О сем считаю своим долгом довести до сведения Вашего Высокопревосходительства с тем присовокуплением, что о сборе добровольных приношений для построения помянутого памятника сделано мною уже надлежащее распоряжение по вверенным управлению моему Новороссийским губерниям».

Наприкінці двадцятих років Іван Мартос паралельно працює над двома важливими замовленнями — на пам’ятники царю Олександру І і Потьомкіну. Сам скульптор у приватному листуванні відзначає: «В одно и то же время я делаю и статую князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. Сия статуя колоссальнее статуи государя; кроме того, она и затейливее…». І — вже про готовий пам’ятник: «…помнящие Потемкина находили большое сходство».

1836 року, в 45-ту річницю поховання Потьомкіна в херсонському Катерининському соборі, творіння Мартоса постало в центрі Херсона: майже триметрова бронзова фігура в латах, біля підніжжя — шолом, правиця тримає фельдмаршальський жезл, а ліва рука спирається на меч.

Упродовж восьми десятків років, пам’ятник був єдиною монументальною окрасою тихого Херсона.

Червоної осені сімнадцятого нові власті ще, певно, не були готові до радикальних перетворень у царині мистецтва та історії, то ж пам’ятник не зачепили, а лиш сором’язливо накрили брезентом. А вже 21-го року властителі дум у шкіряних куртках вирішили: скульптуру демонтувати і занести в двір історико-археологічного музею. Невдовзі місце князя зайняв бюст Карла Маркса з вінком на грудях, а з 1958 року — його скульптура. Бронзового ж Потьомкіна, схоже, забрали з собою німці, залишаючи навесні 44-го південь України.

Цікаві дані про історію спорудження пам’ятника князю Таврійському та його подальших поневірянь, про колишні вулицю Потьомкінську (нині — Карла Маркса), Потьомкінський бульвар (нині — сквер Карла Маркса) наводить книжка «Вулицями старого Херсона» — ілюстрований додаток до журналу «Летопись Причерноморья». Прекрасне, до слова, видання, яке зробить честь будь-якому місту. І там про наш пам’ятник є така фраза: «Нині постамент голий в очікуванні чергової «значної» для Херсона особистості».

— А навіщо очікувати? — затявся в думці Володимир Чуприна. — Краще не ждати пришестя нового Маркса, а зазирнути в історію — історію краю, міста, історію мистецтва. І тоді вийде, що шлях один: відновлення первісного пам’ятника.

Поступово склалася група однодумців. Але однодумців до пори до часу: поки ішлося просто про ліквідацію залишків більшовицького свавілля, всі були одностайно «за»; як тільки дійшли до того, що конкретно треба зробити, голоси розділилися. Деяких письменників, зокрема, обурювала сама можливість повернення на п’єдестал сердечного друга Катерини: у нас, мовляв, досі немає пам’ятника класику ХХ сторіччя Миколі Кулішу, а ви тут зі своїм князем носитеся. Художники ж (їх максималісти з письменницького середовища традиційно вважають якщо не стовідсотковими космополітами, то, як мінімум, недосить зрілими національними патріотами) за своє: традиції мистецтва, краса художнього твору і
т. п. Врешті, зійшлися на тому, що паралельно з відновленням пам’ятника Потьомкіну скульптори візьмуться за увічнення в тому ж таки сквері і Куліша, і Лавреньова, й інших славних дітей нашої Таврії — були б лише замовлення.

Сказала своє слово і влада. Новий мер Херсона Володимир Сальдо вважає, що відновлення пам’ятника Потьомкіну виглядатиме вельми органічно у канві подій, заходів, приурочених до 225-річчя міста, яке відзначатиметься цьогорічного жовтня.

— Хіба ж не розумієш, що Потьомкін на п’єдесталі — це реалізація нашої державної антиукраїнської політики? — вибухнув мій давній товариш з Миколаєва, який просив не називати його ім’я. — Звісно, я не за те, щоб у тому сквері стовбичив Маркс. Але й не Потьомкін! Яка між ними різниця? Князь нищив козацтво і засновував на півдні України російські військові бази, а учні автора «Капіталу» взагалі завоювали всю Україну.

Значно спокійніше зреагував поет Дмитро Кремінь, лауреат Шевченківської премії:

— Звісно, бажання відновити пам’ятник Потьомкіну — родом із культури. Але ж воднораз і з політики. Що, в Херсоні так багато зроблено по Олешківській Січі? Чи ім’я Сагайдачного бринить у слові і бронзі на південних теренах? Гляньмо, в Миколаєві що не рік, то новина: вулиця Потьомкінська, барельєф Потьомкіна, пам’ятник Фалєєву. А скільки б’ємося, щоб педуніверситет носив ім’я Аркаса — усе пшик.

Усього якийсь десяток років далеким-далеким від цих наших перипетій був вихідець із вірменського містечка Кафан Юрик Степанян. Хтозна, може, він, закінчивши вище художнє училище імені Мухіної, так і зостався б у Пітері, може, повернувся б у рідне Закавказзя, але дружина була родом із Херсона. І сьогодні для цього вірменина Україна — рідний дім. В Херсоні Юрик став помітним з перших виставок, викладач на кафедрі дизайну одного з вузів, торік став дипломантом Мінкультури та Спілки художників України. Саме Степанян узявся за відтворення пам’ятника: «Я тут і не хочу бачити політики, і я її не бачу. Мені випало щастя бодай наблизитись до такого великого таланту! Уявляєте: знову постане творіння Івана Мартоса і десь там, унизу, дрібненько буде написано: «відновив такого-то року Юрик Степанян». Мартос, який поставив у Москві Мініна і Пожарського, в Одесі — Дюка, і я — скромний скульптор».

Нині робоча модель пам’ятника, котру Степанян ліпив, маючи в розпорядженні тільки фотографію, уже в Києві — там, за сприяння директора об’єднання «Художник» Валерія Шевелюка, виготовляють каркас пам’ятника в натурі.

Отже, вірменин Степанян певен своєї правоти: в українському місті знову має постати пам’ятник російському вельможі, виготовлений видатним українським скульптором. Його підтримує і корінний степовик Володимир Чуприна. І старенька жителька Херсона, котра, побачивши недавно біля постаменту групу художників, пробуркотіла: «Що, знову отого Маркса поставите?..», а почувши, що йдеться про відновлення пам’ятника засновнику міста, врочисто пообіцяла викроїти на таке діло дещицю зі своєї пенсії.

Так, у Херсоні немає пам’ятників носіям українського духу, так, винна в цьому і тодішня, і сьогоднішня влада, але ж хіба тільки чиновники винні в тому, що меморіальна табличка, призначена для вулиці Миколи Куліша, ось уже з десяток років припадає пилом у майстерні скульптора? Так, більшовики по-варварськи обійшлися з пам’ятником Потьомкіну в 1921 році, але ж чи ті, хто сьогодні обурюються відновленням монумента, не стають часом, хай і неосмислено, в одну шеренгу з ними? А якщо уявити, що того ж таки 21-го комісари знесли б творіння Івана Мартоса не тільки в Херсоні, а й в Одесі, поставивши натомість, скажімо, Розу Люксембург? То яка б то вже була Одеса без Дюка! І чи змогли б сьогодні одеські прихильники відродження Дюка вагомим аргументом висунути бодай крихітний приклад боротьби французького прибульця за інтереси Запорозької Січі?

Усьому, як кажуть, свій час, усьому — своя оцінка і свій вимір. А вимір у Степаняна, Чуприни, їх однодумців такий: мистецтво — вічне, і ми йому служимо. І вони зовсім не аполітичні, вони хочуть, щоб політики, громадські діячі били у всі дзвони про невідкладність увічнення пам’яті і Сагайдачного, і Сірка, і Куліша, і Аркаса. Били у дзвони і виносили рішення: доручити Спілці художників виготовлення пам’ятника, барельєфа, погруддя. Художники цього чекають.

Мистецькі мандрівки якось було завели Володимира Чуприну на Архангельщину, у славнозвісні Холмогори (до речі, ось такий збіг: і в Архангельську пам’ятник Ломоносову — робота нашого Мартоса!). В музеї взяв до рук проспектик. У ньому — рядки: «Михайло Ломоносов народився в Холмогорах на вулиці імені Гагаріна…».

Схоже, що невідновлення історичного пам’ятника в Херсоні — як той Ломоносов родом з вулиці Гагаріна.