Локальність весни

Заздрю щасливцям, які будь-якої пори року знаходять у навколишньому світі аргументи для підтвердження постулату про відсутність у природи поганої погоди. Мене ж період демісезоння між зимою та весною вганяє в чорну меланхолію: естетизатор — сніг — перетворюється в бридке брудне місиво, дерева видаються безнадійно мертвими, а зелене буяння трав та солов’їні пісні — вигадкою язичників і поетів. У місті торжествують екстериторіальні смітники та собачі екскременти. Цікаво, в якому світі живуть ці плодючі «філозопи», що вже Джомолунгму фоліантів настрочили про високочолих аріїв, котрі понесли культуру від того пупа цивілізації, що стирчав, мов кілочок, десь тут, на дніпровських кручах. Ну добре, запалили ми зорю просвіти і в Месопотамії, і в Єгипті, і в Греції. А собі залишили вогонь лиш той, що в цигарках жевріє, та й то недопалок обов’язково — повз урну. Все, більше не буду нудьгу наганяти, а то й так мій товариш-архітектор підкушує мене: «Добре вам, журналістам, кричите: «Доки будуть погано працювати двірники?» І гонорар отримуєте, і в житті нічого не міняється»...

Як добре, що існують жінки — красиві і талановиті. Недарма їх з біблійних часів порівнюють і з сонцем, і з квітами. Спазми безнадії та декадансу зникли, мов роса на сонці, ледве я переступив поріг галереї «Мистець». Весна — не вигадка! Вона вже буяє в творчій оранжереї, виплеканій художницями Юлією Седюк, Альбіною Денисовою, Оленою Собокар. Виставка називається «Медитації на тему...» А домінують на ній портрети (використовувати традиційний термін — натюрморт — мертва натура, якось навіть грішно) квітів. Рідні й екзотичні, поєднані в букети та поодинокі. Волошки, півонії, тюльпани, петунії, гібіскус, жоржини. Техніка виконання більшості робіт (батик — живопис по шовку) оманливо легка, хоча вимагає безпомилкової вправності аквареліста — «ляпи» тут не виправиш ні гумкою, ні шпателем. Орієнтальні мотиви деяких робіт — Червоне море, фантазії на тему Єгипту часів фараонів примушують замислитись — може, ми таки щось занесли і до краю сфінксів та пірамід, а тепер потихеньку до рідних країв повертаємо. Втім, чи так вже це дивно, адже історичні джерела оповідають, що в часи Османської імперії багато вихідців з України панували на берегах Нілу...

Галерея «Грифон» подарувала шанувальникам прекрасного справжній гімн жіночій красі. Це вже навіть не весна, це вже гаряче родюче літо. Виставка скульптури та графіки Василя Корчового «Мої богині» вражає поєднанням розкутості та поваги у відтворенні жіночого тіла. Єдине, що вражає і трохи прикро, це те, що у митця ренесансного масштабу, з багатющим та різноманітним творчим доробком ця виставка перша (!) персональна. Знову хочеться сказати щось неприємне про нащадків аріїв з туго напханими гаманцями — сліпці! Ваші лаковані броньовики все одно перетворяться в іржавий брухт, а з мистецтвом такого рівня у вас є шанс долучитися до вічності, навіть, якщо ви в Бога не віруєте!..

Признаюся щиро, всі мої спроби прочитати дилогію Натана Рибака «Переяславська Рада» були марними. Не знаю, чим це пояснити, можливо, запрограмованістю образів цього роману: гоноровиті поляки-шляхтичі, підступні єзуїти, хитрі зрадливі татари, Богдан Хмельницький, що день і ніч «марить возз’єднанням» (до речі, це не зручне для вимови слово стали використовувати лише в часи підготовки до 300-ліття угоди, до того вживалося «приєднання») з Московією. Але й сьогодні я з трепетом відкриваю цю видану в 1953 році книгу, бо вона ілюстрована одним з найвизначніших художників сучасної України Михайлом Дерегусом. Зараз, через багато десятиліть, важко уявити, якої мужності вимагала праця митця у сталінські роки «розквіту» дружби братніх народів. Скільки жовчі та отрути вилили заздрісники на Михайла Дерегуса, звинувачуючи його в націоналізмі. Дісталося йому і за серію літографій до видання «Енеїди» Котляревського в 1937 році, і за цикл творів, присвячених Богдану Хмельницькому в 1946 році. Але художник виявився міцніше скелі, зламати його не вдалося. Виставка, присвячена 100-річчю від дня народження митця, що відкрилась у Великому виставковому залі Спілки художників, переконує: Михайло Дерегус — художник світового масштабу. З його роботами неможливо спілкуватися, не піднявши гордо голову та не розправивши плечі. Кожна робота — справжній мистецький скарб, будь то ілюстрації до творів Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Льва Толстого чи натюрморти, пейзажі, великі живописні полотна. Добре, що вдячні нащадки художника опікуються збереженням і пропагуванням його мистецького доробку. Але дуже гірко, що Україну від цивілізованого світу відділяє катастрофічна прірва в поліграфічній підтримці виставкової справи. Суміш сорому та безсилої образи за державу роз’їдає душу, коли буваєш в музеях Парижа, Відня чи Амстердама, — ці джерела спілкування з мистецтвом завжди поєднані з великими магазинами, що пропонують ціле ельдорадо чудових альбомів, листівок, плакатів і навіть футболок та чашок із відтворенням музейних скарбів. Все на будь-який смак і навіть на будь-яку ваговитість кредитної картки. Запитую, чи є якийсь альбом, приурочений до виставки Дерегуса.

— Щось було на відкритті експозиції, але зараз немає, — почув у відповідь, — поцікавтесь у голови Спілки художників...

Після виставки Михайла Дерегуса відвідувати мистецькі акції треба, добре проаналізувавши майбутній об’єкт спілкування, бо навіть добротні витвори будуть на тлі цього майстра виглядати сірими й убогими.

На щастя, мистецьке життя столиці надає можливість доторкнутись і до інших зразків високого мистецтва. Якщо ви хоча б раз побували на виставці, що знайомила з кримськотатарським мистецтвом, то, без сумніву, будете вишукувати нові афіші, які повідомлятимуть про чергові творчі здобутки представників цього народу, який після століть кривди врешті отримав шанс на спокій та життя на своїй землі. В Українському фонді культури пройшла виставка «Наврез». Кримський півострів часто називають орденом на грудях землі, безперечно: культура кримськотатарського народу — один із найкоштовніших діамантів на цій відзнаці. Можливо, завдяки цим митцям і весна на нашій землі першою з’являється на кримській землі.

Поспілкувався з прекрасним, і дихати стало легше, і на смердючих псів, що вічно пікетують Андріївський узвіз, вже дивлюся майже як активіст товариства захисту тварин. Мабуть, мистецький авітаміноз — така ж шкідлива штука, як і авітаміноз фізіологічний. З другим боротися просто — аскорбінкою та морквяним соком. З першим — ще простіше... Ні, не втримаюся, загляну ще в галерею «Триптих». Знову везіння — виставка скульптури Руслана Русина. Бронза, метал, мармур. І кубізм, і реалізм. Але жодного відчуття вторинності, епігонства чи кон’юнктури. Ой, невипадково роботи цього митця впевнено займають місця в найпрестижніших світових творчих зібраннях.

Вірю, весна переможе, і розтане сірість міжсезоння, мов туман у долині. Може, й справді пуп землі десь поряд, може, просто під нашими ногами? Ви як гадаєте?