ЛИСТИ ВІД ВАСИЛЯ СТУСА

З давніх-давен склався «канон», за яким видають великих поетів. Спершу — вірші, далі — переклади, ще згодом — прозові тексти, листи і насамкінець — примітки. Для наукових видань — неодмінно ще й варіанти, dubia та іменний покажчик. Портрет автора на окремому аркушеві при початку. Розлога передмова (бажано — так само когось зі славетних). На обрамлення — тверда й ваговита палітурка.

І — на те немає ради. Безсмертя зобов’язує до методичності і впорядкованості.

Хіба що сам поет за життя встигав поламати цю традицію. Як-от Данте, що написав «Нове життя», чергуючи вірші й прозові коментарі.

Василеві Стусові літературознавці відводять місце українського Данте ХХ століття. Не за свідомо взятою настановою написати щось подібне до грандіозної «Божественної комедії». І навіть не за долею, яка провела поета всіма колами пекла і вділила йому віку на десять років менше, ніж флорентійському вигнанцеві. А насамперед — за вмінням пропустити через себе весь досвід своєї страшної доби, — заломивши його крізь призму ретельно витоптуваної, а все ж незбагненним чином живої національної традиції.

На щастя, ми вже маємо сьогодні «академічного» Стуса в дев’ятьох книгах — з віршами, перекладами, листами, коментарями і покажчиками. Маємо й декілька корпусів «Вибраного» — найвдаліші з яких так само з’явилися зусиллями поетового сина, сумлінного зберігача, коментатора та дослідника батькових текстів Дмитра Стуса і його дружини Оксани Дворко.

Подружжя виступило й упорядниками нової книги творів Василя Стуса — «Листи до сина» (Івано-Франківськ, «Лілея-НВ», 2001). На тлі дотеперішніх видань поява рецензованої книги — принципово новий крок, який мав би нарешті зробити майже неможливе: змусити посполитого читача прочитати тексти Василя Стуса.

Адже не можна не погодитися з Дмитром Стусом, який у передмові до «Листів» гранично щиро визнав: «За винятком фахівців-літературознавців та невеликої групи прихильників, для всіх інших (навіть для тих, хто визнає його незаперечний моральний авторитет), Василь Стус залишається поетом 10—20 «програмних» творів, котрі мусять репрезентувати всю його творчість. І хоча це апріорі неможливо, однак навіть ці вірші — «Як добре те, що смерті не боюсь я...», «Церква святої Ірини...», «Не можу я без посмішки Івана...» — залишаються непрочитаними: через десятки коментарів проходить думка про їх публіцистичну наснаженість, про боротьбу поета «за» і «проти», про «любов до України»...

І все це ніби й не випадає заперечувати, адже воно справді існує. Однак насмілюся твердити, що це не єдиний і, може, навіть не головний сенс і всієї Стусової творчості, і навіть конкретно цих творів».

Поетів син проникливо відчув небезпеку перетворення Стуса в масовій свідомості (насамперед школярській — бо саме школярі зобов’язані читати програмові твори) на такого собі прямолінійного незламного Борця, автора заримованих патріотичних агіток. Тому завдання книги було — показати насамперед Людину в її розвиткові, подати читачеві одного з найбільших (і дуже непростих для прочитання) Поетів ХХ століття.

Цьому повинна слугувати рідкісна ще для нас (хоч і практикована на Заході) система укладання книги. Як підкреслює Дмитро Стус у цитованій уже передмові, «переважна більшість віршів, особливо програмних, поставлена в конкретно-історичний контекст (звісно ж, неповний, а лиш позначений натяками на відому, але призабуту реальність): що було з людиною Василем Стусом, його друзями, країною в час написання твору. Які думки цікавили, які події здавалися важливими, які твори були доступними (в умовах в’язниці це надто важливий чинник) та викликали потребу рефлексії (роздуму-співрозмірковування-співтворчості)».

Тому вірші й переклади постають уперемішку з документами доби, пізнішими відгуками науковців і, найголовніше, — листами Стуса до рідних (протягом останніх років то був взагалі чи не єдиний жанр, у якому дозволялося писати в’язневі пермського концтабору, — вірші та переклади було заборонено). І відтак ці листи стали не тільки приголомшливим документом доби, а й одним із вершинних надбань епістолярного жанру в усій світовій літературі. Вони далеко переросли рамки конкретних адресатів — поетових рідних, з якими листуватися було дозволено. І сьогодні вони сприймаються як послання Василя Стуса всьому людству — нарівні з його віршами (втім, хтозна, — можливо, й писалися вони не в останню чергу саме з такою метою).

Тому «Листи до сина» читаються сьогодні по-особливому. Напевно, для сьогоднішнього школяра, привченого до єдиного дефіциту — грошей, — справді буде доречною примітка укладачів до раннього вірша зі збірки «Веселий цвинтар», де пояснюється, що поет, поруч із дефіцитом на харчі й промислові товари, передбачав і виникнення в СРСР дефіциту ям на цвинтарі. Чи примітка до супервідомого програмового вірша «На Лисій горі догорає багаття нічне», яка пояснює, чим була для поета конкретна Лиса гора на околиці Києва (місце зустрічі шістдесятників, викинутих з офіційної культури), — а водночас чим була Лиса гора міфів і переказів, де народна пам’ять зберігається у правдивому, неспотвореному вигляді.

Проте значно більше важить конкретний контекст написання віршів, який посполитому читачеві, не обізнаному з подробицями поетової біографії, важко вловити, навіть коли кожна поезія супроводжується датою. Скажімо, важливо й потрібно усвідомити, що вірш «Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно» було написано 18 січня 1972 року (на «голодну кутю»!) — на шостий день після арешту. А вірш «Сосна із ночі випливе, мов згадка» — напередодні психіатричного освідчення, коли експерти змушені були поставити поетові діагноз, незнаний доти в медичній практиці: «патологічно чесний».

Що далі від початку, тим письмо книги стає густішим і складнішим. Від ранніх творів, які загалом іще вкладаються в шістдесятницькі парадигми, — до перекладів з Рільке і записів з «Таборового зошиту» — тексту, який за трагізмом, силою духу й інтелектуальним напруженням має у світовій літературі небагато аналогів. (І за ним — коротенька примітка упорядників: «За написання «Таборового зошита» та передачу його з табору за кордон, де він був опублікований, Стуса було додатково покарано роком камери одиночки»). Мабуть, така структура книги якнайбільше сприяє вчитуванню в тексти принаймні тих, хто до такого вчитування готовий.

Ближче до кінця книги вірші зникають зовсім (так воно й було в хронологічній послідовності). Лишаються тільки листи — як оголений нерв. Аж до того останнього, від 5 травня 1985 року: «Весна геть холодна і непривітна якась. Не знаю, коли зігріюся. Були тут гості з України — бесідував з ними. Сказав, що не проти і в Києві вести бесіду, але — на засадах справедливості, а не з позиції сили. Не знаю, що з того буде».

Це написано вже на початку «перебудови». Менш як за рік, у 1986-му, режим у таборах для «політичних» докорінно змінився на краще. У 1987—1988 — стали масово відпускати на волю. Але Василь Стус того вже не дочекався. Він помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері табору ВС-389/36.

Коли йдеться про практикований упорядниками синхронний ряд — то в Києві в ті дні мав розпочатися ІХ Всесоюзний музичний фестиваль «Золота осінь». А місто Луцьк указом Президії Верховної Ради СРСР було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. І з 52-мільйонного населення УРСР, навіть з тих, хто мав звичку слухати «ворожі голоси», напевно, тільки лічені одиниці тоді збагнули, якої втрати зазнала не лише національна, а й світова культура...

Навіть сьогодні нам ще дуже непросто усвідомити масштаб обдарування Василя Стуса (мабуть, єдиного українського письменника останніх десятиліть, який, за наявності добрих перекладів, міг би за життя реально претендувати на Нобелівську премію з літератури). А тим більше непросто — презентувати такого поета загалові, який звик міряти вірші, в кращому разі, їх суспільно-політичною наснаженістю. Упорядники «Листів до сина» роблять справжній прорив, повертаючи читацькому загалові насамперед Поета і Людину.

Звичайно, і їм, цим упорядникам, можна десь дорікнути: скажімо, попри масовий характер видання, варто було б бодай якось позначати місця купюр у текстах (як у тому-таки листі від 5 травня 1985 року — та й, може, взагалі не треба було вилучати речення з проханням білизни й шкарпеток; за ним — ще моторошніша перспектива грат). Подекуди, з огляду на освітній рівень посполитого читача, варто було б чіткіше виокремлювати переклади, — особливо це стосується великого масиву перекладів з Гете, частину яких при першому прочитанні, не зазирнувши до покажчика наприкінці, хтось неминуче сприйме як власні Стусові вірші.

Нарешті, для майбутніх перевидань варто усунути окремі неточності у коментарях, як-от про те, що автором «літопису Самовидця» був начебто «україський шляхтич Григорій Граб’янка» — див стор.109 (насправді Граб’янка написав власний літопис, а про авторство літопису Самовидця фахівці досі сперечаються).

А що такі перевидання невдовзі знадобляться — не маю жодного сумніву. Адже, виданий за сприяння Фонду «Україна Інкогніта», Івано-Франківської мерії, АКБ «Прикарпаття» та Української народної партії «Собор», наклад просто приречений розійтися найближчими ж місяцями. Бо «Листи до сина» (надруковані компактно і зі смаком — і це ще одна немала перевага книги) — є на сьогодні найкращим корпусом вибраних текстів Василя Стуса, здатним задовольнити найширший спектр запитів — від учнів та вчителів, яких змушує звертатися до Поета шкільна програма, аж до вибагливих і вдумливих поціновувачів поезії, які вже мають у хатніх книгозбірнях усі попередні видання Стусових поезій.