"Лісова пісня", репетиція

Поділитися
"Лісова пісня", репетиція
Спектакль, який міг би бути

Малий зал Палацу "Україна" останнім часом став "намоленим" театральним місцем. Тут дедалі частіше виступають пристойні люди і достойні професіонали. Наприклад, Віталій Малахов зі своїм бездомним Театром на Подолі ("альо!", заступники О.Попова, ви ж обіцяли відкрити нову будівлю цього театру ще наприкінці травня?). Або Володимир Кучинський зі своїм Львівським театром ім. Леся Курбаса. Їхню "Лісову пісню" (у постановці Андрія Приходька) оцінили кияни: на спектакль неможливо дістати квитки. І ось ще одне відлуння Лесі Українки. Роман Віктюк - у тому ж малому залі - запропонував "натяк" на своє можливе прочитання геніальної п'єси.

У творчій долі Романа Григоровича різне трапляється. Його репетиції інколи виявляються яскравішими, ніж деякі прем'єри по тому. Репетиція для Віктюка - театр у театрі: у кубі, у квадраті. Оскільки в ньому самому ніколи не вмирав ненаситний артист. І, влаштовуючи ту чи іншу публічну репетицію, насправді він пропонує аудиторії (артистам або випадковим глядачам) справжню "містерію" з собою в головній ролі. Show must go on. Свято, яке завжди з тобою. Радість зі сльозами на очах. "Я вам спою еще "на бис".

На підкреслено театралізованих репетиціях Віктюк традиційно - ангел і демон, тиран і котик. Пейоративна лексика з його вуст не шокує абсолютно (на відміну, скажімо, від текстів братів Преснякових). Режисер і лається як пісню співає, наче компліментами обсипає.

У малому залі "України" - 200 місць. Цього вечора вони очікувано зайняті. І навіть у проходах товпиться народ.

Ось тут він і розгорне міхи гармошки. Покаже, на що здатний львівський хуліган і власник колишньої московської квартири Василя Сталіна. Особливо цікаво тим, хто раніше його не бачив у таких перформансах.

На сцену водрузив інвалідне крісло. Посадив туди Аду Роговцеву. І розпочалася "ніби" репетиція "Лісової пісні". Спектаклю, якого ніхто ніколи не побачить. Тому що він його, на жаль, ніколи не поставить. Шкода.

Головна мета такої витівки - не тільки показати народу, що є ще порох у порохівницях, а й підвести глядацьку аудиторію до трохи призабутих ієрогліфів театральної лексики. А у Віктюка (принаймні частіше це бувало саме так) "форма" майбутнього спектаклю частенько виростала з "ритуалів", якихось шаманських заклинань, інших неможливих вивертів. Кращі спектаклі народжувалися завдяки тільки йому відомим таємницям добування художньої енергії з давніх текстів і старовинних сюжетів.

Ось і тут, тепер, у нього Мавка Лісова - вже літня дама. Їй за 70. Але виглядає гідно. В інвалідне крісло віктюківську Мавку всадили клопоти життя - вона втомилася від хворого лісового світу. Вона все дізналася й про "людисьок хижих". Очами Роговцевої героїня дивиться на світ, тобто й на глядача, урочисто сумно. Не спогорда, але співчутливо.

Віктюк тим часом активно приграє акторці з білим аркушиком у руці. Він крутиться наче дзиґа. Як невгамовний Перелесник. Він грізно ричить, як "Той, що в скалі сидить". А потім видає театр жорстокості а-ля Антонен Арто, примушуючи артистку вмонтувати в Лесин текст її особистий, інтимний, трагічний вірш про непоправну втрату. Вона хреститься, просить вибачення в людей. Але упокорюється волі демона. За планом вечора, йому, втім, треба грати не демона, а Лукаша. Ось він і розкручує сцену їхньої першої зустрічі (Лукаш вирішив надрізати ножем березу, а героїня кидається до нього, хапає за руку) - до фонтрієвської напруги. Кілька її фраз - "Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!" - прокручуються десятки разів. Проговорюються актрисою всією багатогранністю її тембральних відтінків... У пошуках тієї справжньої інтонації, яка (за Віктюком) і передбачена самою Лесею.

"Не руш!" - він насильницьким методом примушує актрису говорити цю фразу неголосно, приглушено. Ніби вона шепоче закляття, а не кричить на випадкову людину, котра навідалася в її лісні володіння.

"Не ріж! Не убивай!" - а це приречене благання, прохання милості й любові, а не командирська інвектива.

Бідна актриса півгодини проговорює кілька цих реплік. Інша б збожеволіла. Або вбила б режисера праскою. Але ця - "давня жертва" його режисерської підступності. Як він сам каже, "це ж моя небесна наречена".

Утім, наречений - ненадійний. Не до однієї великої актриси сватався (Дороніна, Фрейндліх, Демидова, Неєлова, Максакова, Ахеджакова). Але так, щоб роман із продовженням? Тільки, мабуть, із нашою щось і витанцьовувалось ("Уроки музики", "Священні чудовиська", "Дама без камелій", "Бульвар Сан-Сет").

Чесно зізнаюся, давненько не бачив таким розтривоженим і таким духовно наповненим психофізичний апарат чудової української актриси. Практично, рік вона не виходить на сцену. А тут як вийшла (на репетицію) - так і здалося, що серце її розірветься від напруги й шаленої самовіддачі.

Таж будь-якій актрисі приємно опинитися в руках хорошого режисера - хоч пластиліном, хоч глиною. Навіть картоном для вишуканих аплікацій можна тимчасово прикинутися. З цією ж актрисою режисер, мабуть, і надумав для себе щось таке. Загадково-туманне. У зв'язку з геніальною п'єсою. Він явно ще в літаку (дорогою до Києва) намацав "концепцію", яка б могла цю п'єсу перевернути.

Зовні Віктюк бачить свій ненароджений спектакль як розповідь про немічну, прикуту до інвалідного полону поетесу. І сидить вона - затиснута, скута, але не зломлена. Рученьки тріпотять, як обпалені крильця: "Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!". Враження, що спектакль уже відчутний. І він має бути саме про Лесю... Сила духу і дивовижна уява якої викликають із небуття мешканців волинського лісу та його околиць.

Леся в цьому інвалідному кріслі - медіум, деміург. Автор власного Всесвіту, позначеного як "драма-феєрія".

Хід цей для Віктюка вже випробуваний, а стежка протоптана, коли він через постать Марини Цвєтаєвої перечитував на
сцені Таганки "Федру". А через мускулатуру Оскара Вайльда розправлявся з "Саломеєю".

Та головний "фокус" постановки, прем'єри якої ми не побачимо, міг би полягати в тому, що 75-річна Роговцева - і є найдостовірніша Мавка з усіх, які будь-коли були на вітчизняній сцені. Оскільки для такої героїні абсолютно не важлива тілесна оболонка. Для неї не принциповий і вік (хоч сто років!). Цій Мавці не треба стрибати гірською ланню по сцені, завиваючи зазубрений текст. Адже ця Мавка - не дитя природи, а частина Вічності, якою є "предковічний ліс на Волині". Герой у фіналі: "Я душу дав тобі? А тіло збавив! Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!".

Ця віктюківська Мавка - і є "тінь". Мара. Безтілесна істота з молодим дзвінким голосом (а голос актриси, як і в 30, незмінно дзвінкий). І наступні слова героїні: "О не журися за тіло…" - як продовження ледь позначеної ідеї. Адже Мавка в нездійсненному спектаклі - невідчутна, НЕВИДИМА. Вона ПРИМАРА. І кожен герой (лісовий чи сільський) бачить її тільки "такою", якою й хоче побачити. Рідня Лукаша побачить у ній відьму. Сам Лукаш - свою єдину згубну пристрасть. А мешканці лісового царства могли б роздивитися її з того боку, з якого вона сама захоче їм показатися.

Волелюбна, невидима, примарна, хвора, паралізована, дзвінкоголоса 75-літня Мавка, як Прометей, прикута до свого лиха... Хіба може існувати "концепція" парадоксальніша? Трагічніша? І ще вичерпніша... Для цього тексту.

Напевно то міг би бути спектакль про Вічність. В обіймах якої гаснуть і лісові фольклорні елементи, і прості смертні. Остап Ступка, який підіграв Аді Роговцевій за Лукаша, в 15 хвилин здався мені феєричним, як і жанр цієї п'єси (ось із якими режисерами, дорогий Остапе, треба б частіше працювати, не шкодуючи бюджетів...).

Утім, усе це - не перший і не останній віктюківський порив, який явно не доживе до кондиції. Різні ці пориви нагадують "острів загиблих кораблів". Морське дно, в намулі якого заховані численні цікаві, нереалізовані задуми. Як, наприклад, п'єса Ю.Місіми "Мій друг Гітлер" для Аліси Фрейндліх (у ролі фюрера). Або шекспірівська Офелія для Маргарити Терехової. Або дві великі американські п'єси (Т.Вільямс та Е.Олбі) для Тетяни Дороніної.

Ось же як буває, коли великий режисер зустрічається на репетиції з великими артистами... Невгамовні душі авторів текстів ніби тривожать їхню уяву, напружують їхню фантазію, розслаблюють їхні м'язи. Примушують іти до кінця. Ну, а коли працюєш із маріонеткою, то й результат передбачуваний: ляльковий театр Карабаса-Барабаса.

І все ж таки не хочеться ставити жирну крапку. І, як у фіналі п'єси, притрусити цю репетиційну містерію снігом, що повільно тане.

ДО РЕЧІ. Майстер-клас на основі "Лісової пісні" у малому залі "України" проходив у рамках Фестивалю сучасних сценічних мистецтв. Надалі на цьому фестивалі обіцяють нові проекти, спектаклі, майстер-класи.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі