Лідія Таран: на ногах перетанцювала епідемію

На «1+1» дійшов до фінальної «розв’язки» проект «Я люблю Україну!». У програмі за зовні розважальними «лантушками» можна було угледіти і певну «просвітницьку» місію: у формі веселощів-розваг подавалася доволі цікава інформація, пов’язана з історією та традиціями України, з особливостями перекладу… Одночасно ведуча передачі Лідія Таран брала участь і в проекті «Танцюю для тебе».

— Лідіє, якщо продовжити назву програми в стилі політреклами минулого сезону — «Я люблю Україну, тому що…», як би ви відповіли?

— Якщо можеш пояснити за «що» і «чому», тоді це вже не любов, а розрахунок. А любити Україну з розрахунку — неможливо. З розрахунку можна любити Швейцарію чи Францію, а в любові до України немає жодного раціо, тільки емоції, відчуття. Відчуття дому, рідної землі, найближчих людей поруч… Так що в реченні після слова «Україну» кожен сам може ставити розділові знаки і пояснювати, чому він її любить. Ми ж у програмі просто констатуємо факт і малюємо знак оклику — «Я люблю Україну!».

— А чим по суті відрізняється специфіка вашої роботи на «плюсах» у порівнянні з «5 каналом», де вас запам’ятали?

— Це різні формати — на
«5 каналі» я займалась інформуванням, працюючи відповідно в новинах. Або ж обробляла політичну інформацію, відстежуючи її та узагальнюючи для підсумкової програми. На «1+1» я займаюся, скоріше, інфотейнментом. Тепер я «перетравлюю» інформацію неполітичного гатунку. А специфіка всюди однакова: є ти — ведучий, камера і глядач, який обирає тебе. Або не обирає.

— Як виникла ідея запросити саме вас у програму — «Я люблю Україну»?

— Щодо виникнення ідеї — достеменно не знаю. А пропозицію спробувати себе в цьому проекті в ролі ведучої озвучив безпосередньо Олександр Ткаченко.

— А ви знали відповіді на запитання, які пропонувались у програмі? Були якісь непорозуміння чи казуси під час зйомок?

— Як ведуча я повинна їх знати. Більшість відповідей ми проговорювали з редакторською групою під час підготовки карток із запитаннями. Проте певні труднощі виникали. Наприклад, в одній із програм ми запитували гостей про ягоду, яка схожа на ожину, але має іншу назву. Команді винесли тарілку із цими ягодами, і учасники вмить їх з’їли. Показувати глядачам не було чого! Ще одного разу «прокололася» на запитанні про знаменитих сирних коників. Ми з чоловіком дуже любимо ці гуцульські витвори, завжди купуємо їх, коли їздимо в Карпати. Я, замість запитати, із чого їх виготовлено, як передбачалося в сценарії, одразу назвала коників сирними. Довелося в пожежному порядку переформулювати запитання.

— Особисто ви, як жінка, як ведуча, чого б хотіли навчити українського глядача саме зараз? Якої «освіти» наш телеглядач потребує в першу чергу?

— Я ж не вчителька в школі, а глядачі і так розумні. Єдине, чого я НЕ ХОЧУ, — це щоб люди переставали думати. Кожен проект, який хоч якоюсь мірою стимулює здатність мислити, розмірковувати, самому доходити висновків, має право на існування.

— А не хотілося б вам створити спільний проект — на пару із чоловіком, телеведучим «Нового каналу» Андрієм Доманським?

— У нас з Андрієм уже є найкращий з усіх можливих спільних проектів — наша донечка Василина. В кожного з нас — своя телевізійна історія, Андрієве зростання відбувається на одному каналі, моє — на іншому. Раніше, коли я працювала в суто інформаційній сфері, чомусь ніхто не запитував, чи можемо ми працювати разом. Хоча саме під таким кутом — на стику, на межі двох різних жанрів, суто інформаційного і суто розважального, — і можна було б народити щось цікаве. Та це — теоретично. Оскільки ми є обличчями різних каналів, то, за законами телебачення, можемо з’являтися в телевізорі навіть в один і той же ефірний час, але — на різних кнопках пульта. І це на краще…

— Як сприйняли свою участь у проекті «Танцюю для тебе-3» — як гру чи, можливо, як серйозний прецедент, який вніс певні корективи у ваше життя?

— Спочатку це був просто виклик моєму далекому від танців минулому, далі — участь, що, як у нас заведено, головніша за перемогу. Але дуже швидко проект став частиною мого життя. Тобто все моє існування перетворилося на таке собі реаліті-шоу, щось на кшталт «даєш фокстрот за три дні, а танго за два»… Тепер я розумію, що бальники — найвитриваліші люди на землі. Альона Шоптенко працювала з нами з температурою, з якою людей шпиталізують, мій партнер Саша міг днями працювати в поті чола, маючи з їжі тільки чай і кілька грудочок цукру. Виходили із зали після опівночі, зранку — знов повертались у павільйон. За якийсь час апетит атрофувався в принципі, ніхто вже не зважав на якісь там синці, розтягнення, хвору спину. Так само в процесі — за вивченням чергового пасадобля — ми на ногах і перетанцювали грип…