"Левіафан", шторм

Фільм, який поки що так і не вийшов у широкий прокат, на початку 2015-го став феноменом соціальних мереж, блогів, ЗМІ. "Левіафан" Андрія Звягінцева (продюсери Олександр Роднянський і Сергій Мелькумов), чи то в результаті змови, чи то випадково опинившись у відкритому плаванні в мережі, - спровокував ланцюг гучних скандалів у РФ. Картину закликають "заборонити". Окремим акторам, котрі брали участь у ній, загрожують звільненням із роботи. На думку критика Дмитра Бикова, ""Левіафан" - це похмуре й сильне кіно, за яким колись судитимуть про атмосферу путінської Росії".

Ті, хто стежить за сучасним кінопроцесом, знають, що в основі "Левіафана" - авторська кіноверсія історії біблійного Йова. Тільки, природно, змінене середовище перебування: у Звягінцева - це сучасна Російська Федерація. Саму назву взято з Книги Йова, оскільки Левіафан - міфічне морське чудовисько. Цей-таки образ - образ влади.

Герой стрічки, автослюсар Микола Сергєєв (актор Олексій Серебряков) живе біля самого Баренцового моря, у містечку Прибережний. Але милуватися морськими пейзажами, красиво знятими оператором Михайлом Кричманом, часу немає: сильного російського мужчину "пресує" більш сильна й підступна місцева влада в особі мера. Він хоче "віджати" земельну ділянку головного героя. І розпочинається нерівна битва. Сергєєва заарештовують за підозрою у вбивстві дружини. Екскаватором валять його будинок. Дитину віддають чужим людям. Мер у фіналі тріумфує, слухаючи проповіді священика в новому храмі, побудованому на місці знищеного житла невинної людини.

Така поверхова фабула.

Однак те, що настало за нею, здоровому осмисленню не піддається. Фактично, виник "серіал" навколо "Левіафана".

Деякі його серії вражають абсурдністю, неадекватністю, кретинізмом. Здається, ніколи раніше талановитий, чесний, навіть гостросоціальний, але, загалом, не такий уже й "героїчний" викривальний фільм не викликав настільки скаженої реакції чиновників, політиків, окремих сегментів російського соціуму.

Наприклад, режисер із Самари Валерій Гришко, який зіграв у картині архієрея, опинився під загрозою звільнення з рідного театру. І все через участь в "богонеугодному" кіно. Цього ж таки Гришка місцеві чиновники публічно обзивають "бидлятиною", картину обвинувачують в образі святої церкви.

У Мурманську виникло стихійне народне віче - заборонити навіть думати про прокат цієї картини в місцевих кінотеатрах.

Скандальний російський депутат Мілонов днями зажадав від режисера та продюсерів повернути державні гроші, витрачені на картину.

Перемога "Левіафана" на престижному "Золотому глобусі" й навіть його присутність в основному шорт-аркуші "Оскара"-2015 не заважають божевільним зараховувати фільм до категорії картин, котрі створюють "загрозу національній єдності".

Андрій Звягінцев, який донедавна знімав переважно філософські сімейні притчі ("Повернення", "Вигнання", "Олена"), відразу став ворогом народу для одних, і національним героєм - для інших. Зокрема, у середовищі останніх - у Новосибірську - вже обговорюється ініціатива назвати ім'ям Звягінцева одну з вулиць міста, в якому народився талановитий режисер, деким уже порівнюваний із Андрієм Тарковським.

Фільм про соціальний абсурд, який став нормою й формою побуту і буття, мимоволі викликав джина з пляшки - такий самий абсурд уже стосовно твору мистецтва.

Тим часом букет нагород "Левіафана" - свідчення незаперечних художніх достоїнств картини (Гран-прі Лондонського фестивалю, Гран-прі у Мюнхені, Гран-прі в сербському Палічі). Втім, такому широкому резонансу картини сприяє не тільки її поетика, а, як зазначено вище, і сильна доза "соціокритики". Тобто досить безжалісний, реалістичний (хоча й крізь призму метафори) погляд режисера на нинішні реалії своєї батьківщини. Притому що було б школярством обмежувати територію трагедії, яка розгорнулася в "Левіафані", лише масштабами провінційної Росії. Це все-таки вічна битва маленької людини, хоч би де вона жила (у Приморську, Жмеринці, штаті Айдахо), з ненаситним чудовиськом - владою, державною машиною з її шурупами та гвинтиками. При цьому сам режисер зазначив: "Ідея "вся влада від Бога" у чомусь фальшива, оскільки вона виправдовує будь-які діяння влади. Від Бога, як відомо, Любов. А поділ людей - не від Бога. Любов, милосердя, доброта, терпіння, молитва - саме це від Бога. А решта - від людей... У тому числі й влада".

То чому ж "Левіафан" спровокував шторм? На це запитання відповідають кінооглядачі DT.UA.

Антон ФІЛАТОВ:

У спорті переможців не судять. А в мистецтві саме за переможцями й судять - який час, які творчі орієнтири цього часу. Кожен найбільш читаний роман або найпопулярніший фільм - стають об'єктом дискусій. При цьому не має значення, що суперечки з таким самим успіхом могли б спалахнути після менш популярних творів на таку саму тему.

У 2014-му в Росії було знято фільми "Дурень" (реж. Юрій Биков) і "Клас корекції" (реж. Іван Твердовський), які демонструють, як і "Левіафан", жорстоку реальність північних сусідів. Нелюдськість системи, що знищує окрему особистість, живописується в цих фільмах не менш переконливо й страшно. Однак жодна з цих стрічок не наштовхнулася на такий масштабний потік критики та дискусій.

Ні "Дурень", ні "Клас корекції" не були відзначені в Каннах, не отримали "Золотого глобуса" і навіть менш престижних нагород. Чомусь цікавіше посперечатися про "Левіафана". На нього й вихлюпується лавина нетерпимості і захоплень.

Пострадянська людина звикла до думки, що визнання будь-чого за кордоном - авторитетніше, ніж визнання у своїй країні. Зважаючи на те, скільки бруду вилили в РФ на "Левіафана", починаєш підозрювати сьогоднішнє російське суспільство у зворотній тенденції: усе, що визнане за кордоном, - погане. "Іноземці хочуть бачити Росію такою страшною, якою її показано у фільмі Звягінцева". Ця думка варіює в багатьох критичних відгуках про картину. Причина - така собі озлобленість на зовнішній світ, який упродовж останнього року дедалі більше відвертається від РФ.

Однак саме така оцінка фільму надто поверхова. Адже головне в "Левіафані" - зовсім не "очорнення" російських реалій і державної системи. Схожий сюжет міг би мати місце в будь-якій іншій країні. Як відомо, колізія "Левіафана" народилася з реального випадку у США, коли місцева влада хотіла відібрати землю в підприємця. А коли Звягінцев презентував картину в Ізраїлі та Європі, місцеві глядачі підходили до нього зі словами: "Таке цілком може бути і у нас".

Стрічка Звягінцева націлена на більш високі ідеї. На цинізм влади (будь-якої) стосовно окремої людини.

Ну, а надзвичайно точний показ у картині мороку російської глибинки й нелюдськості чиновників свідчить лише про те, що Звягінцев, як завжди, скрупульозно формулює для себе творчі завдання - і знаходить точно такі ж творчі методи їх реалізації на екрані.

Ольга КЛІНГЕНБЕРГ:

- Питання про історію у зв'язку з "Левіафаном" виникло після гарячих баталій у соцмережах. Про це найточніше висловився (також там) російський письменник Ігор Яркевич: "Поки Україна і "ДНР" б'ються за Донецьк, російські інтелігенти б'ють одне одного за "Левіафана"!".

Чому активно обговорюють фільм Звягінцева? По-перше, тому що банально з'явилася можливість подивитися сам фільм, інтерес до якого підігрівався ще з травня минулого року, відразу після участі "Левіафана" в Каннах, а прокатна доля стрічки після закону про мат - нульова.

По-друге, фільм претендує на те, щоб увійти в історію кіно, мінімум, номінантом "Оскара", - і його необхідно побачити. Мені здається, одна з головних причин резонансу - грамотна піар-кампанія.

Якщо хочете - кризовий піар. Швидше за все, інтуїтивний. Але досить у дусі моди і часу.

Фільм "притримували" саме для того, щоб він прогримів згодом. І в напружений момент полювання на головні світові кінонагороди - "Золотий глобус" та "Оскар" - фільм справді вистрелив.

Залишу за дужками "чому" та "як" картина з'явилася на торентах. Але те, що це сталося, має, швидше, тішити.

"Левіафан" - безперечно, відповідь на соціальний запит думаючої аудиторії. Яка, знову-таки, збіглася з політичними подіями останнього року.

Хоча парадоксально те, що мені бачиться безуспішною спроба масового прокату фільму в Росії. Ми бачимо, яким бетонним котком пропаганда душить будь-який прояв критики і самокритики в РФ.

Це, природно, не ситуація "Маленької Віри" 1988-го, коли резонансний фільм будив від летаргічного радянського сну. В "Левіафана" не те щоб немає такої сили. Саме кіно - відображення часу. Але з'явилося воно не в найбільш вдалий момент, щоб бути прийнятим адекватно. Що чудово демонструє полеміка у Фейсбуці.

Не останнє місце в історії резонансу займає "Оскар" і наше до нього ставлення. Кажу "наше", маючи на увазі і РФ, і Україну. Бо і в нас за цією премією завжди якось незграбно стоїть ідея "іміджу" країни. Однак чомусь ніколи за данськими чи голландськими лауреатами в іноземній категорії "Оскара" не спадає на думку судити про якість або весь імідж цих країн. Але щойно мова про "Оскар" заходить у нас...

Торішній скандал між "Плем'ям" і "Поводирем" укотре все наочно продемонстрував. Проте у випадку з "Левіафаном" статуетка Кіноакадемії - охоронна грамота фільму. Якось соромно буде не показати заслужений у світових очах шедевр.

Утім, Росія - той бермудський трикутник, де трапляється що завгодно, паранормальне й параморальне. Про це і фільм. Церква у фіналі - ось така "паравіра", "парахристиянство".