ЛЕОНІД КУЦЕНКО: «ЗАЛІЗНИЙ ІМПЕРАТОР СТРОФ» ЗАЛИШАЄТЬСЯ TERRA INCOGNITА ДЛЯ УКРАЇНИ»

Ім’я Євгена Маланюка, поета світового значення, тепер, коли в Україні вже видано і його поезію, і публіцистику, а літературознавці мають можливість досліджувати життєвий і творчий шлях співця Степової Еллади, залишається все ж недостатньо відомим для широкого загалу. Ніби прикритим туманом непрочитаності, а тим більше неосмисленості. Цей туман прикриває не просто небуденний талант (це було б ще півбіди!), а творчість високої внутрішньої напруги та глибини мислі.

Величезні зусилля до розвіювання цього туману, до осмислення постаті і творчості Євгена Маланюка докладає кіровоградський літературознавець Леонід Куценко, якому в Україні по праву належить першість у цих дослідженнях. Він — автор близько десятка книг, присвячених поету. У київському видавництві «Просвіта» виходить друге доповнене видання його праці «Dominus Маланюк: тло і постать». Наша розмова — про сьогодення, заради якого працював і терпів поет трагічної долі, фактично один з духовних провідників нації (аби ми лише доросли свідомістю до розуміння цього).

Маємо національне недогрів’я

— Характеризуючи формування світогляду юного Маланюка, ви згадуєте тезу Карла Юнга про феномен генетичної расової пам’яті.

— Це, безперечно, присутнє. Він здобув блискучу філологічну освіту, але разом з тим був стовідсотковим громадянином імперії. Маланюк починав російськомовним поетом, був високопоставленим офіцером російської армії. Але його родова лінія, в яку влилася кров чотирьох націй, — польська, молдовська, українська, сербська — в якийсь момент вибухає українською національною свідомістю.

— Весь позитив духовних надбань різних націй, які живуть на цій землі, мав би бути спрямований в одному консолідуючому руслі. Чи відчули ви ту генетичну пам’ять раси хоч раз у реальному житті?

— Звичайно. Серед моїх студентів багато такої молоді. Біда тільки у тому, куди воно все зникає, коли вони залишають стіни університету. Прекрасні, духовно наснажені діти розчиняються у загальному натовпі.

— Ми вчора ще досить оптимістично вважали, що саме така молодь буде визначати і наше майбутнє, і суспільну атмосферу того сьогодення, в яке вона входить. Але поки що цього немає. Як сформувати оту внутрішню твердість, яка б сама не деформувалась, а навпаки — змінювала оточення?

— Поезія Маланюка говорить про це. Тема крицевості, твердості, духовно повної, не ущербної людини працювала на його сучасника, але стосується і нинішнього часу. Тим більше до нас, сьогоднішніх, спрямований другий етап його творчості — есеїстика, «Нариси з історії нашої культури». І він це робив свідомо, розуміючи, що ті думки, та основа будуть страшенно потрібні прийдешнім поколінням. Але вони й досі, як слід, не прочитані. «Залізний імператор строф» залишається terra incognita для України.

— Найхарактернішою рисою поезії Маланюка, як на мене, є отой внутрішній гнів, інвектива. Сказати вголос те, що хтось побоїться навіть подумати…

— Маланюк не був тут піонером. Приклади інвективи є і в українській, і в світовій поезії. Могутньо ця тема зазвучала у нього в кінці 20-х — початку 30-х років. Якраз тоді єдина українська політична еміграція почала розходитися по партіях — спрацював «ефект Вавилона». Поет шукав способу достукатися до сучасників. І знайшов ось цей спосіб образити, вивести читача із стану рівноваги, але не залишити в спокої. Розбудити малороса, хохла.

— А якщо подивитися на нинішній літературний процес, на нинішніх молодих поетів?

— Я відповім словами Маланюка: «Не має права народ, який будує свою державу, на модернові пошуки. Вони можуть бути як сегмент літературного процесу, але не більше. Слово має працювати на загальну проблему. І доти, поки ми не відбудемося, ми просто не маємо права на іншу літературу». Це писав Маланюк у статтях «Поезія і вірші» та «Творчість і національність» у середині 30-х років. Ця теза залишилась для нас суперактуальною.

— Осягнення науки націології, за вашим визначенням, прийшло до Маланюка в роки громадянської війни, під час визвольних змагань УНР і завершилося вже в таборах. Чи для того, щоб її осягнути, необхідно пройти такий важкий шлях?

— Я категорично не згоден із твердженням, що незалежність далася нам безкровно, ніби задарма. Процес боротьби за неї був розтягнутий у часі, в минулих віках, але сьогодні ми маємо дуже мало людей, які пройшли цю боротьбу, відчули її на собі. Їх практично немає в керівництві країни. А ця боротьба шліфує характери. Справжня національна еліта з духом борця не народжується в кабінетній тиші. Точніше, для її появи потрібен довший час. Тоді, у 1917—20-х роках нове покоління, за визначенням Маланюка, «спізнилося», національне усвідомлення прийшло до нього аж у вигнанні, а старше покоління, той же Грушевський, не мало досвіду боротьби.

— А наше керівництво? Який вихід потрібен йому, щоб гідно представляти одну з найбільших європейських націй?

— Ми й досі не пройшли процес національної терапії. Стовідсоткове свідчення цього те, що нинішніми істориками досі не прочитана історіософія Маланюка. Сьогодні ми не маємо жодної праці сучасного історика, який би проаналізував ті статті, витлумачив їх, вказав на прорахунки. З чого ж ми будемо робити висновки? Чим творитиметься нинішня і майбутня еліта, коли у нас немає національної ідеології?

— Коли ми приймали Конституцію і записували, що у нас немає пріоритету жодної ідеології, це трактувалося як досягнення демократії. Вважалося, що крен у бік якоїсь з ідеологій відразу ж принесе прояви більшовизму, загрозу тоталітаризму.

— І що ми сьогодні маємо? Стовідсотково більшовицьку за методами управління формальну державу без будь-якої ідеології. Я б не ставив національну ідеологію у ряд з якимись іншими, скажімо, партійними, які справді можуть нести загрозу демократії. Національна ідеологія — це те, що творить справжню державу, це — альфа і омега для кожної країни світу. А те, що у нашій суспільній свідомості виникають тези про її можливі загрози, свідчить тільки про одне — наше національне недогрів’я.

Світ творить містечкова інтелігенція

— Чи можна порівняти культурне життя тодішнього Новоархангельська, який оточував поета з дитинства, і, очевидно, непроминуще вплинув на його формування, із культурним життям нинішніх провінційних містечок? Наскільки актуальна для нас проблема духовної глушини?

— Я ріс в учительській сім’ї. Пригадую у дитинстві батька, матір. Це справді була сільська інтелігенція, яка ввібрала в себе і продовжувала кращі традиції. Мама із її радіопередачами по сільському радіо, шкільними стіннівками. Батько, історик, якого шанувало все село, бо він до всього ще й допомагав людям оформляти пенсії, розбиратися з паперами, офіційними документами.

Біля нашої батьківської хати 30 років росла ялинка. Ми її з братом посадили. Щоразу, коли я приїжджав додому і йшов з траси шість кілометрів пішки, я здалеку бачив, де наша хата, бо вершечок ялинки здіймався над сільськими садками. І ось у березні я дізнався, що її вже немає. Батьки змушені були її зрізати, щоб запасти собі дошки на домовини, бо вони віддали паї в сусіднє село, і їм сказали, що на поховання грошей не дадуть. І справа ж навіть не в тім, ми, троє синів, про все б поклопоталися, — справа у тому психологічному стані містечкової і сільської інтелігенції, у яке загнали її останні роки злиднів, розчарування, тремтіння над кожною копійкою.

Згадаймо, був час, коли сільська або містечкова громада опікувалась вчителями, лікарями, забезпечувала їх усім необхідним. Скрізь була та інтелігенція, як і в Новоархангельську. Там був художник Давид Верхогляд, з яким Маланюк ходив на пленери, поет, ровесник Лесі Українки, який керував першими поетичними спробами Євгена. Це була справді місцева еліта. Сьогодні сільська чи селищна рада мала б опікуватися такими людьми, бо вони страшенно потрібні, вони творять ту ауру, яка відрізняє одне село від іншого, творять грунт, на якому зростають майбутні таланти.

— Подібні завдання навіть не ставляться нині перед органами місцевого самоврядування. За десятки років ми звикли, що їхня компетенція — комуналка, дороги, соціальний захист. Яка духовність, яка інтелігенція при нинішньому дефіциті коштів?!

— Мій приятель, директор школи, змушений був тримати корову, бика, і перетворився у вчителя з порепаними руками. То біг вугілля для школи завозити, то вставав уночі кочегарити за п’яного кочегара, а вранці — до корови, до бика. З чим він міг прийти до дітей? Які новини, яке розуміння сучасності, який комп’ютер? І це відчутно: нинішній абітурієнт із сільської школи катастрофічно відстає від свого ровесника з міста. А село ж колись тримало Україну.

Я можу з певністю сказати, що як людина відбувся завдяки отій сільській інтелігенції. Сьогодні ж бути духовно розвинутою особистістю не те що не престижно, а це якось протиставляється отому діловому, раціональному, цинічному, що займає всі панівні позиції.

— Ви у своїй книзі досить детально зупиняєтесь на тому, яка увага приділялася в Єлисаветградському реальному училищі проблемі різнобічного читання молоді. А що зараз?

— Нинішні вчителі можуть тільки заздрити викладачам Єлисаветградського реального училища, які за організацію позакласного читання одержували винагороду у розмірі третини своєї річної (!) зарплати. Різнобічне читання сформувало Маланюка-ерудита, що дало йому інтелектуальну підставу для майбутніх есеїстичних роздумів, політологічних висновків, врешті, розуміння і бачення тенденцій світового розвитку.

Що ж стосується нинішнього часу, то ми знову і знову повертаємось на круги своя — відсутність ідеології державотворення. Ці десять років нашу свідомість формував отой ринок, де стояли і мої колеги, а дехто з них і досі не вернувся. Це статистика: 80 відсотків торгівців на базарі — люди з вищою освітою. А той світ формує інші цінності.

А тоді, в Новоархангельську, зібрався гурт інтелігенції, який організував містечкову гімназію, хату-читальню, театри у Новоархангельську і Торговиці. У цьому гурті були поміщики Непокальчицькі, які забезпечували фінансовий бік справи. Це був симбіоз. Те, чого дуже не вистачає сьогодні у селах і райцентрах. Не можна сказати, що нині там перевелися сподвижники, ентузіасти, Филимони Маланюки (а батько поета саме й був таким сподвижником) є й зараз. Згадаймо Павла Бровченка з Малої Виски, долинський ренесанс із художниками, скульпторами, митцями, які об’єдналися. А досвід Сергія Піддубного із Голованівська з його краєзнавчими виданнями, регіональним журналом? Але вся ця діяльність здійснюється не завдяки, а всупереч владі.

— «Одночасно з новою естетикою Єлисаветграда формувалася естетика душі гімназиста Жені Маланюка», — цитую один з розділів. Очевидно, багатьом може здатися дивним, що ця естетика в наслідку виявилася такою українською, україноцентричною, адже наше місто багато хто схильний вважати перехрестям впливів єврейської, польської, російської культур, намагаючись не помічати українського начала.

— Тут мені хочеться зацитувати Олександра Семененка (наш земляк, емігрант, автор книги спогадів «Харків, Харків…», близький товариш Маланюка): «Єлисаветград — це не тільки Двірцева, а ще й Бикова, Кузні, Закузні, Балка, Лелеківка». Це був Єлисаветград український, у якому було глибоко закорінене українське начало, оте, що живило і підтримувало зерна, посіяні дідом Василем.

Саме у нашому місті зміцніли і розвинулися багатогранні обдарування Маланюка: до живопису (він відвідував славнозвісні рисувальні класи Феодосія Козачинського), до музики (усе життя він захоплювався Бетховеном, Грігом, Сметаною, жодного публічного виступу без музики у нього не було). А архітектура? Вулиця Двірцева творилася на його очах. Різні стилі, бездоганність ліній. Усе це формувало високу естетичну планку особистості, що дуже відчутно в його поезіях. Маланюка можна розуміти тільки в поєднанні стилів — і класики, і модерну, і усної народної творчості.

Сотні літ — на географічному протязі

— Новоархангельський степ над Синюхою, де зростав Маланюк, ви називаєте відвічним географічним протягом, одним із джерел малоросійства, яке пізніше, вже в еміграції, так блискуче анатомував поет. За сто з лишком років цей протяг став стократ пронизливішим, а наше суспільство досі не піднялося ні до осмислення причин його появи, ні до розуміння нагальної потреби його ліквідації.

— Сам термін «географічний протяг» позичений у Липинського. Маланюк виділяв три геополітичні смуги в Україні — ліс, Київщина і центральна частина, той самий географічний протяг...

У цьому понятті поєднано багато з того, що тепер вважають ментальними рисами українця — махновщина, григор’євщина, отаманщина загалом, філософська установка «моя хата скраю», і пристосуванство, і зрада, але й героїзм…

— Наше керівництво, судячи з його дій, уже давно важко сприймати як керівництво справжньої Української держави. Апелювати до нього — немає сенсу. Треба апелювати до інтелектуальної еліти — нинішньої і майбутньої.

— У 26 років Маланюк писав: «Ні сформування нації, ні будову державної для неї форми без єдиної національної ідеології уявити неможливо». Для нього це була аксіома. Ця аксіома пронизує всю його творчість — прозову, поетичну, публіцистичну, навіть літературна критика підпорядкована цій єдиній ідеї — національна ідеологія як основа побудови української держави. Іншого просто не дано. Ще у першій своїй книзі про Маланюка «Боян Степової Еллади», виданій у 1992 році, я висловив переконання, що перед першими демократичними виборами (а тоді вони були таки демократичні!) непотрібна була жодна агітація, слід лише роздрукувати великим тиражем працю Маланюка «Малоросійство» і роздати всім.

А що ж у нас виходить сьогодні? У новий проект шкільної програми Маланюк не потрапив. Не потрапив! Як можна уявити італійську літературу без постаті Джакомоне Парді, який був ідеологом повстання карбонаріїв, італійського відродження? Як можна уявити німецьку націю без Гейне? Польщу без ідеолога польського повстання 1830 року Міцкевича? Кожна нація вважає, що поет, який підняв на щит ідею національного визволення, це — її прапор. Ми маємо першу особистість такого плану. Я не перекреслюю цим Шевченка, Франка, Лесю, я кажу про нову якість: Маланюк єдиний мав досвід тривання цієї держави і був свідком її краху. Він осмислював всі наші болючі проблеми через призму того досвіду. У шкільному курсі історії чи літератури «Малоросійство» має бути обов’язково.

— Ще кілька років тому той факт, що Маланюка викинуто зі шкільної програми, мене вразив би. Сьогодні я це сприймаю як логіку речей, бо ідеї, сповідувані Маланюком, глибоко ворожі нинішній владі, вони підривають її основи, врешті заперечують сам факт існування такої влади на цій землі.

— Наші владні структури демонструють переляк щодо всього, що пов’язане з національною ідеєю. Я пригадую друге лютого 1997 року. Урочисте засідання у філармонії в Києві, присвячене 100-річчю Євгена Маланюка. Ювілей відзначається на рівні уряду. Перший ряд перекритий в очікуванні, що зараз приїде Президент. А він, як виявилося, того вечора поїхав на концерт Йосипа Кобзона. Це був шок. І таких прикладів багато. Можна говорити про марку із зображенням Маланюка, яка мала вийти, але на якійсь дистанції загубилась. До 10-річчя Незалежності у Києві демонструвалась виставка кіровоградських митців, і наш Андрій Надєждін підготував триптих, присвячений Євгенові Маланюку. Високопоставлений чиновник з Міністерства культури, приймаючи ці роботи, питає: «А хто такий Маланюк?»

Моє внутрішнє зобов’язання — «розкрутити» Маланюка, зробити його відомим. Я над цим працюю, можливо, за рахунок інших своїх завдань, до яких руки не доходять. І бачу, що роботи ще дуже багато.