ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕГЕНДУ

Історія ця, на перший погляд, життєва і до певної міри банальна. Вони кохали одне одного. Але його мати була переконана: «та» — йому не пара, і ладила синові за дружину дочку заможних батьків. Він же виявився слабким і зрадив своє кохання, обравши забезпечене життя. Покинута кохана не могла пережити зраду, отруїла нареченого і спробувала втопитися. Проте спроба самогубства не вдалася. А потім був суд і вирок – виняткова міра покарання. І лише втручання високопоставленої особи врятувало дівчину від смерті...

Ось така вийшла б невигадлива історія, якби тільки не відбулася вона... на сцені навчального театру-студії Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого у виконанні студентів-випускників акторського факультету під керівництвом доцента, професора кафедри Юрія Висоцького. До речі, історія, можна сказати, сучасна. Ось тільки описує вона події, що відбулися в Полтаві XVII століття з Марусею Чурай, дівчиною з легенди, якій приписують авторство багатьох пісень, що стали сьогодні народними.

Вистава незвична. І навіть не тому, що поставлена не за п’єсою, а є сценічною версією історичного роману у віршах нашої сучасниці Ліни Костенко «Маруся Чурай», який за життя авторки став справді класичним. І, з огляду на нашу ментальність, тут неважко було збитися на солоденьку шароварщину, що, до речі, і зробив один наш академічний театр. А тут на сцені перед очима глядачів народжувалася легенда про легенду. Чорне одіяння сцени, такі самі чорні костюми акторів, окремі деталі яких тільки нагадували, що дія відбувається саме в Україні, а не десь в Аргентині, створювали особливу атмосферу нереальності і фантастичності. Враження посилював віршований текст, який в авторки роману, слід зазначити, досить складний і перенасичений оповідальними фрагментами з мінімумом прямої мови персонажів. Тоді як лише репліки героїв і становлять тканину будь-якої вистави. Отож, акторам (просто неможливо назвати їх студентами) доводилося постійно промовляти авторські ремарки і тут-таки миттєво, увійшовши в образ, грати за свого персонажа. Втім, не грати, а жити, настільки органічними були всі учасники спектаклю.

Дивлячись на сцену, мимоволі ловив себе на думці про нинішню долю українського театру. І раніше вона була не дуже завидна: мізерна зарплата акторів, низькі розцінки на квитки (на глибоке переконання комідеологів, театр не міг бути комерційним підприємством, а лише — культурно-виховною одиницею), звідси брак грошей на нові постановки. Одне слово, в ті часи не міг театр похвалитися статком. Не краще стало тепер, коли гроші правлять бал, інвестори не поспішають вкладати капітал у драматичні постановки. Єдиний театральний жанр, який ще витримує фінансову конкуренцію, — мюзикл. Але в нас, на жаль, немає ні традицій цього жанру, ні, відверто кажучи, вдосталь творчих сил, щоб залучити заможного глядача.

Загальний стан речей, до речі, позначається і на театральній школі. За твердженням самих педагогів, різко поменшало фанатів лицедійства: якщо під час приймальних іспитів на одне місце набереться два претенденти, то це вже перемога. Хоча й різко зменшується можливість вибору. Зате факультети телевізійних професій ломляться від претендентів, де конкурс інколи сягає семи чоловік на місце. І тут, як бачимо, прочувся примарний запах грошей.

Хоча зі здобуттям незалежності Україною змінилася географічна ситуація. Раніше той-таки Київський театральний інститут трактувався виключно як підготовчі курси ГІТІСу або Щукінського училища, нині серед абітурієнтів і студентів можна зустріти і кримчан, і одеситів, і жителів Донецька, тобто тих, для кого раніше кінцевою метою були Москва або Ленінград.

Втім, якщо з акторським складом усе більш-менш благополучно, то з режисурою намічається катастрофа. Багато театральних критиків одностайно стверджують: в Україні немає режисерської школи, геть-чисто відсутні особистості в цій сфері театрального дійства. Інакше кажучи, корифеї невдовзі відійдуть, а ось прийняти естафету нікому, як нікому взяти на себе відповідальність за майбутнє українського театру.

Однак наважуємося сподіватися, що це — всього лише хвороба росту. Мине час, і за режисерські пульти стануть нові Бучми й Данченки. Адже бувають несподівані повороти історії. Ось і зараз на сцені навчального театру ожила трьохсотлітня легенда української історії. Втім, чому легенда? Осьдечки вона, Маруся Чурай, жива і палка, знову сповнена надій та віри. Варто лише ввійти до театральної зали...