Леді зникає. Актриса Юлія Ткаченко. Останній уклін

Сумна звістка затьмарила цього тижня свято Міжнародного Дня театру. У Києві попрощалися з Юлією Ткаченко — народною артисткою України, справжньою леді вітчизняної сцени. Актрисою, яку справедливо називали неповторною, аристократичною. З її відходом ніби «перервався зв’язок часів». Ткаченко була, мабуть, останньою із сонму великих українських актрис ХХ століття, місця яких на сцені вакантні.

Що значить «жити театром»? Що означає «розчинятися в ньому»? Це означає приймати його таким, яким він є. Інколи — піднесений, духовний, а іноді — низький, суєтний. Інколи — відданий тобі. А потім, дивись, байдужий...

Але, їй-богу, байдужості до цієї актриси в театрі не було ніколи. Бували паузи, навіть порожні сезони. Але ціну їй знали завжди. І грала вона до останнього подиху. І любили її — не вдавано, без улесливості. Та вона б і не дозволила інакше...

Здавалося, у неї ніколи не було ворогів, злостивців. Що в будь-якому театрі — просто «фентезі». Але було саме так.

Її незаперечно шанували. І то був справжній пієтет до останньої леді в трупі, а може — й у вітчизняному театрі.

Ткаченко, уявіть, одна з небагатьох актрис, яка зберігала у теперішній розхристано-люмпенський час справжній аристократизм і столичну горду поставу. На неї завжди було приємно глянути — іноді просто так, навіть поза сценою. Завжди підтягнута, завжди як струночка. Завжди «тримає спину», Завжди із доброзичливою усмішкою.

Для неї не існувало ролей «великих» чи «прохідних». І це не загальна фраза. Оскільки була значною навіть у миттєвих сценічних видіннях.

Ставив недавно у франківців «Кавказьке крейдяне коло» за Бертольдом Брехтом талановитий литовський режисер Лінас Зайкаускас. І, виявилося, не всі до складної роботи морально готові. Серіальники-антреприз­ники накивали п’ятами з розподілу, а потім — із репетицій. «Кому потрібен сьогодні Брехт зі своєю філософією разом?» А вона — народна і навчена досвідом, багато у своєму житті перегравши й на віку переживши — не пропустила жодної репетиції! Як старанна учениця, приходила, слухала, виконувала всі режисерські вказівки. Хоча грала, по суті, єдиний «вихід». У програмці так і зазначено: «Стара у суді — н.а. Ю.Ткаченко». Чекати цієї своєї «бенефісної» сцени їй доводилося години три. Але в театр приходила заздалегідь. Серйозно готувалася. А вже коли виходила на кін, то навіть деякі метри театру задивлялися на неї з ложі: от молодець!

А то ніякий не «подвиг», а просто «стара» театральна школа. Художній гарт, сценічна етика. І беззастережна здатність підпорядкувати себе театру (повністю, без решток), а не театр — собі.

Одного разу, зустрівши її напередодні брехтівського «...Кола», почув зізнання: «А мені подобається працювати над Брехтом — складним, надміру емоційним і раціональним водночас. Але ж я й приходжу в театр ніби за кисневою подушкою... Як взагалі дихати без цього?».

* * *

І в найкращих своїх роботах актриса-ідеалістка жила як дихала. Легко, на повні груди. Театрали з життєвим досвідом пам’ятають її ролі в різного ряду виставах франківців — «Пам’ять серця», «Кассандра», «Васса Железнова», «Санаторійна зона», «Гріх», «Ярослав Мудрий», «Візит старої дами». У цих чи інших постановках дуже різний історичний час ніби проходив «крізь неї». І ніколи не було образів для «галочки» або репертуарної кон’юнктури. Були ролі, які їй хотілося випити до дна. До останньої краплі всіх прихованих смислів.

Її вирізняв «свій» стиль на українській сцені. Стиль гордий, суворий. Інколи — трохи відсторонений, огранений її «давньогрецьким» тембром. Героїко-романтичне начало клекотало в ній, коли грала Кассандру, матір Ілліча або інші ролі свого різномірного репертуару. Так, як вона володіла сценічною мовою, сьогодні взагалі мало хто володіє. В її голосі — гуркіт грому і звуки порваних струн. Її скульптурних давньогрецьких дів або героїнь періоду розвиненого соціалізму доля трясла, страчувала, не жаліла... А вона, майстер точної сценічної форми, ніби піднімалася над зовнішньою сюжетною канвою. І зберігала внутрішню незворушність у найбільш непередбачуваних драматургічних перипетіях. За будь-яким плетеним тином чи біля журавля зі старим цямринням ця актриса не втрачала аристократичного шарму. І жоден побут не міг би прив’язати її до театрального плінтуса.

Так, це дисонувало зі схематичною драморобністю українських радянських п’єс, у яких і їй доводилося брати участь. Куди ж було подітися з підводного човна у степах України?

Однак і прохідні, і забуті нині драми — такі як «Пам’ять серця» Олександра Корнійчука (грала жінку, поранену великим коханням) — ця актриса ніби обливала «холодним душем» свого концентрованого «літературного» психологізму. І шукала в кожній постаті те «зерно» (суто по-мхатівськи), з якого може згодом вирости живе дерево. Не завжди знаходилася гідна режисура для цього «саду». Тоді вона сама ставала «садівником». І її «дерева» (у різних виставах) ніколи не «помирали стоячи». Всім вітрам на зло вони підіймали крони над суєтністю таких швидкоплинних днів життя нашого.

* * *

Театрали і досі згадують одне з найдосконаліших її творінь — образ Клер Цаханасян у найкращій, на мій погляд, виставі Сергія Данченка «Візит старої дами» (за п’єсою Фрідріха Дюрренматта). Цю роль Ткаченко грала паралельно з великою Нонною Копержинською. І, як уже неодноразово було помічено, дві актриси народжували зовсім різні історії — за одним і тим самим сценарієм. Вони по-своєму — неповторно — диригували дві страшні повісті.

Ткаченко вирізняло еквілібристське володіння трагікомічним жанром. Її натреноване професійно око уміло розрахувати точну перспективу ролі. А досконала майстерність і відточена пластика в тій-таки виставі допомагали глибше зрозуміти жахливу суть однієї з найвидатніших п’єс ХХ століття. Знаменита фраза її Клер — «Світ зробив із мене повію, а я зі світу зроблю бордель!» — була не реплікою, кинутою на вітер... Це було гасло. Програма дій напівживого монстра, який приїхав у рідне місто після сорокарічної відсутності, щоб помститися всім — і стерти в порошок усе, що тільки трапиться на шляху.

Вона грала жінку-механізм. Зображала напівлюдину на шарнірах (ніби з «плюсовою» фонограмою на додачу). В тому голосі-«фонограмі» було скреготіння металу і саундтрек пекла. Вона не приховувала крижаної посмішки, коли руйнувала місто і світ. Але навіть у погляді маніячки було багато передбачуваних смислів — при цьому і багато жіночої туги. У чорній сукні і в рудій перуці ця «термінаторка»-мільярдерка вже давно нічого не чекала від людей... Точніше, від «людисьок хижих» (так — у Лесі Українки), ціну яким занадто добре знала, щоб зрозуміти їх, щоб пробачити...

То був не «візит старої дами», а бліцкриг «леді», котра вже зникає, із котрої пішло життя, котра забула лік своїм літам і давно не пам’ятала навіть болю в розтрощених суглобах... Але не стерла навіть із денця своєї пам’яті давній любовний злочин з багатьма відомими — який опісля і скалічив їй долю.

Ткаченко грала справжній трилер. Саспенс — знаменитий Хічкоків «фінт» — навряд чи був передбачений Данченко. Але стан нагнітання жаху відчувався навколо героїні. Вона лише раз брала зал своєю чіпкою рукою за горло — і вже не відпускала до останнього. До фінальних овацій.

* * *

В одній з останніх своїх робіт — камерному спектаклі «Прем’єра» (у фойє театру) — Ткаченко грала вже зовсім інше. На умовному сценічному майданчику вона постала нервовою, збудженою актрисою-п’яничкою, якій несподівано запропонували зіграти Аркадіну в «Чайці» Чехова. Автор «Прем’єри» — Джон Кромвелл — писав свою п’єсу, маючи на увазі реальну людину — улюбленицю Теннессі Вільямса, актрису Лоретту Тейлор. Ткаченко, звісно, не шукала портретної (чи біографічної) схожості. Навіщо? Долі різних лицедійок все одно схожі. Чекання і розлуки, внутрішні муки і вічний репертуарний голод... Одне й те ж. В істеричних монологах і в сумбурних діалогах актриса передавала трепет перед світом лаштунків. Випромінювала незбутній фізичний потяг до кону. Її знаменитий давньогрецький тембр раптом змінювався в регістрі — і ставав нарочито фальшивим, виклично-істеричним. Якимось тріснутим. При цьому в самому образі були витонченість і художня точність. Найбільш «болюче» місце в її сюжеті — останній крок від гримерки на сцену. Коли очі сліпить прожектор. Коли «шляху назад немає». Найкращий момент саме цей — напіввідчинені двері, а за ними... сцена. А отже — невідомість.

Мені здавалося, що в якихось фрагментах того камерного спектаклю актриса проводила пунктир між роллю і своєю особистою драмою...

Свого чоловіка — прекрасного українського актора Михайла Задніпровського — вона втратила дуже давно, ще 1980-го... І всі ці роки, впевнений, її серце розривалося, коли виходила на кін — уже без нього.

А він був красень. Справжній герой на сцені і в житті. Актор із неповторною харизмою і якоюсь неприборканою природною стихійністю. Він багатьом запам’ятався у спектаклях «Украдене щастя», «Сторінка щоденника», «Дон Сезар де Базан», «Пам’ять серця». Незадовго до смерті зіграв Кармелюка у виставі «За Сибіром сонце сходить». І завжди мав великий глядацький успіх. Актора такої могутньої статури і широкої натури марно шукати на сценах. Наче й статура у декого, а ось нутро — мілкувате.

* * *

І таких, як вона, шукати безглуздо. Таких більше не випускають театральні вузи. Бо в «таких» — особлива духовна фактура. Цьому не навчиш. Цього не повториш на жодній репетиції. У найскладніших життєвих обставинах вона зберігала підкреслений зовнішній спокій... Як справжня леді. І ніколи не вплутувалася в закулісно-політичну метушню. У ній була міць — акторська і людська. А саме така міць і утримує фундамент театральної споруди.

Такі люди самим фактом своєї сутності на цій землі багато що змінювали, заперечували і багато що відтіняли. Вони ніби нагадували нам про те, що сьогоднішній світ став холодним, бездушним. Про те, що в повітрі розлите щось тривожне... Про те, що і в мистецтві, і в політиці бал нині правлять уже точно не аристократи, а лише недалекі провінціали (не конче за місцем народження). Вони і бал правлять, і свої нікчемні смаки нав’язують.

Коли від нас ідуть люди її «групи крові», все це відчувається ще контрастніше. Ще болючіше.

...Кажуть, зі смертю кожної людини ніби зникає окремий світ. От і знову на цілий світ стало менше. Тануть, відлітають... І зорями печалі іноді дивляться на нас — на тих, хто внизу.

Юлія Семенівна Ткаченко (1928—2008) — народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Закінчила Київський театральний інститут (1950-й, майстерня В.Вільнера). З 1950-го — акторка Київського театру імені Івана Франка. Вся її родина — це чудова театральна династія. Її батько, Семен Михайлович Ткаченко, режисер, певний час директор театру, потім — ректор Київського театрального інституту. Мати, Катерина Рой, акторка. Чоловік Юлії Ткаченко — актор Михайло Задніпровський. Її син — відомий актор-франківець Лесь Задніпровський. Онук — Назар Задніпровський — нині також продовжує традиції театральної династії. Деякі критики порівнювали творчу манеру Ткаченко із... графікою. Всі її ролі були відточені й гострі. Серед них — Антігона, Кассандра, Леді Макбет, Васса Железнова, Клер Цаханасьян. Одна з останніх ролей на сцені рідного театру — теща Льва Толстого у спектаклі «Лев і Левиця».