Квітка твоєї пам’яті. У тіні «Фанфана-Тюльпана»

Є фільми, які чутливо вловлюють дух часу, а є такі, котрі цей дух створюють, наповнюючи епоху живим, неповторним ароматом, що запам’ятовується назавжди. Такою картиною навічно залишиться «Фанфан- Тюльпан» режисера Крістіана-Жака. Можливо, збіг, а можливо — і Божий промисел, що збіглися в часі три «інфприводи» — 55-річчя з дня виходу на екрани самої картини, 85-річчя з дня народження Жерара Філіпа та 80-річчя незмінно чарівної Джини Лоллобріджиди.

Чому історія відчайдушного французького солдата Фанфана, завойовника жіночих сердець, блискучого фехтувальника й чудового наїзника свого часу справила на глядачів приголомшливе враження? Репертуар радянських кінотеатрів тих років був не дуже багатий. Фільми про відданих своїй справі робітників та колгосп­ників, відважних розвідників і «дівчат із характером» рідко сусідили з «трофейними» картинами, де героїні в розкішних бальних сукнях, спускаючись парадними сходами величезних голлівудських студій, поспішали назустріч мужнім коханим під звуки чарівної музики.

І ось «Фанфан»... Люди йшли в кіно на сповнену пригод історію кохання, але відчували, що за чарівливою усмішкою Жерара Філіпа й спокусливим образом юної Джини Лоллобріджиди вгадується щось більше — сповнена сили легкість свободи, яка пронизувала фільм від першого до останнього кадру. У цьому п’янкому повітрі галльської свободи такими природними були право вибору й відсутність заборон, задерикувате фрондерство героя, його незалежна вдача й віра у власні сили. Образ гордого і шляхетного Фанфана дозволяв глядачам відчути цінність людської особистості, недарма сам Філіп казав про свого героя: «Він — людина, яка сама творить власну долю. Не події керують ним, а він впливає на події».

Нині може видатися, що сприйняття «Фанфана» глядачами тоді було не зовсім адекватним — адже це всього лише легка комедія! Та ось свідчення сучасника: «Люди на фільмі «Великий вальс» плакали за іншим життям, яке, хай у кіно, все ж таки було» (Віктор Астаф’єв). Сміючись над пригодами палкого джиґуна й невдачливих царедворців, люди відтавали, поступово повертаючись до «іншого», нормального життя, в якому панувало відчуття безперервності й легкості буття. «Фанфан-Тюльпан» приголомшував природністю, невимушеністю інтонації — діалогів, режисури й акторської гри. Такого життєрадісного фільму ще не було на радянських екранах. Буйство життя, захоплення ним — у коханні і в бою — все було нове для глядачів, як, власне, і жанр картини: у ті роки в нас не бачили іронічних комедій з елементами історичного вимислу, фільмів «плаща і шпаги».

Ну а французи, як відомо, були майстрами іронічної комедії! Вони вміли і приготувати вишукані кіноласощі, і витончено подати їх, отож радянські глядачі не тільки побачили «морозиво в рубіновому стаканчику», а й спробували його на смак. Це було захоплююче! Власна історія для французів була реальністю. Вона була відкрита для вимислу. Вони посміювалися над нею, над героями фільму, над глядачами й самими собою і робили це зі зворушливою любов’ю та веселими пустощами. Насамперед це була гра, яка давала всім велике задоволення.

І публіка фільм обожнювала. Слід гадати, радянські чиновники не очікували такого ефекту від простенької авантюрної комедії. Вслід за королем із «Фанфана» вони могли вигукнути: «Наш ворог нас зрадив!»

«Мине час, і ми пишатимемося, що були сучасниками «Фанфана» — під цими словами одного з французьких акторів могли б підписатися глядачі багатьох країн. На Каннському фестивалі Крістіана-Жака нагородили призом «За кращу режисуру». Де ж, як не на головній кіноподії року — в Каннах, рідному місті Жерара Філіпа, мав одержати нагороду фільм «Фанфан-Тюльпан»?

Але в чому ж секрет нев’янучої принадності «Фанфана»? Лише чарівливістю й чоловічою невідпорністю Жерара Філіпа цього не пояснити. Образ, створений актором, був викликаний із глибин народної пам’яті й став одним із культурних символів Франції. Неприборканий вольтер’янський дух живе в багатьох персонажах Філіпа в театрі й кіно. Але хоробрий і зухвалий веселун Фанфан — плоть від плоті народної сміхової культури, самої сутності волелюбної Франції.

Можна сказати, що й Джіна Лоллобріджида постає у «Фанфані» живим екранним втіленням Італії — чуттєвої, жагучої, сповненої кохання. Для нашого глядача це було одкровенням. Героїні західних фільмів найчастіше виступали уособленням якогось там ідеалу, красунями, чия любов ставала нагородою головному героєві. А кохання Аделіни було таке земне, зрозуміле і бажане. У ній не було неприступності холодної Діви, вона полонила вабливою обіцянкою щастя, відверто лукавою любовною грою і, звичайно, сліпучою красою.

Сучасні кінозірки, маючи прекрасну зовнішність і талант, найчастіше перебувають у якомусь обмеженому просторі. Їхні персонажі існують у вакуумі своїх історій, оживаючи лише на короткий час — між початковими і фінальними титрами, й не несуть у створеному образі нічого, крім більш-менш яскравих рис свого амплуа або типажу, збагачених фізичною привабливістю виконавця. У «тому кіно» зірками ставали лише ті, кого по-справжньому любила камера. Актор дарував образу свою фізичну оболонку, а камера перетворювала його зовнішні дані, «витягуючи» назовні його єство, інколи приховане в житті. На екрані виникало щось невловиме й неповторне — сплав виписаного у сценарії образу, акторського таланту виконавця, його людської сутності й культурної пам’яті. Всі великі актори мали здатність втілювати особливості культури, до якої вони належали. Вони ставали її символами, значно розширюючи простір свого існування, який насичувався культурними асоціаціями, ремінісценціями, прихованими значеннями. Ця багата, щедра на відтінки зоряна аура існувала лише на екрані. Але це й є магія кіно. Саме тому, коли згадуєш ім’я Жерара Філіпа, у пам’яті миттю спливає образ Фанфана — тепер вони нероздільні.

Такого особливого злиття з персонажем, за яким угадуються міцні культурні зв’язки, на жаль, немає в сучасному мультикультурному кінематографі-конвеєрі. І чи не тому рімейк фільму (реж. Жерар Кравчик, у ролі Фанфана — Венсан Перес, Аделіни — Пенелопа Крус, 2003) позбавлений легкості, витонченості й дотепності першоджерела. У цій по-своєму привабливій картині — але всього лише одній із багатьох — немає того бешкетного холодку свободи, чарівності юності і спраги життя, які були властиві фільму Крістіана-Жака й робили його неповторним.

Ювілеї — лише привід ще раз звернутися до того, про що ми ніколи не забували. Жерар Філіп, Джіна Лоллобріджида, Франція, кохання і свято, яке завжди з нами.