Тіні оживають опівдні

У Білих Стовпах завершився традиційний, уже 12-й, Фестиваль архівного кіно. Було представлено різні програми. Зокрема спецпроекти, присвячені таким ретрозіркам, як Анна Маньяні, Бетт Девіс, Леонід Кміт. А художній керівник кінофестивалю Володимир Дмитрієв зізнався «ДТ», що українські фільми сьогодні потрапляють у Держфільмофонд з великими труднощами: хоч як просили, але так і не дали гучного «Мазепу» Юрія Іллєнка.

На честь святкування століття російського кіно на фестивалі було показано всі п’ять фільмів 1908 року, які збереглися: «Стенька Разін (Понизова вольниця)», «Російське весілля XVI століття», «Старанний денщик», «Драма в таборі підмосковних циган» («Драма під Москвою»), «Весілля Кречинського». Своєрідною присвятою кіностоліттю стала й програма, представлена Російським державним архівом кінофотодокументів, куди ввійшли документальні, ігрові картини і хроніка 1909—1914 рр.

Яке ж свято без «Морфію»?.. Тобто, звісно, його целулоїдного втілення — фільму Якова Протазанова «Морфій (Член парламенту)». Почав режисер знімати цю «наркотичну» версію «принца і жебрака» з Іваном Мозжухіним у головній ролі 1919 року в Ялті, а закінчив роботу у Франції. Довга подорож картини завершилася в «Білих Стовпах» після того, як збережену іспанськими архівістами кінокопію відреставрували італійці.

У традиційній фестивальній програмі «Століття великих» на кіноекран «повертаються» Бетт Девіс, Анна Маньяні, Ростислав Плятт, Олександр Форд, Гельмут Койтнер, Жак Таті, Девід Лін, Кіра Андронікашвілі, Олександр Зархі, Роберт Морлі, Леонід Кміт.

І де, як не у Держфільмофонді, святкувати сторіччя оператора Сергія Урусевського («Летять журавлі»)? На фестивалі було показано і картину Григорія Чухрая «Сорок перший» з Ізольдою Ізвіцькою та Олегом Стриженовим. Уперше глядачам представили відреставровану кінокопію — з чудовим, живим кольором. Старий фільм ніби повернув собі легке дихання, завороживши глядача — кого сорок перший, а кого — і п’ятдесят восьмий раз.

Сторіччя Леоніда Кміта, знаменитого Петьки з «Чапаєва», відзначили показом комедії «Одного разу влітку», знятої 1936 року на «Українфільмі». Сценарій цієї веселої історії про учасників автопробігу Київ—Москва написали Ілля Ільф і Євген Петров. Сам Кміт грає чудово, але й партнери в нього чудові — той-таки Ігор Іллінський, що виконав одразу дві ролі.

Опосередковано Україна була представлена на фестивалі знятим 1926 року в Одесі (ВУФКУ) фільмом «Гамбург» (режисер Володимир Баллюзек).

Шпигунська історія про повстання в Гамбурзі 1923 року. З Україною, щоправда, пов’язані лише місця проведення зйомок. Фільм «Гамбург» тільки недавно потрапив у колекцію Держфільмофонду, яка безперерв­но поповнюється: на фестивалі було показано «нових» жителів «Білих Стовпів»: «Люди дощу» Френсіса Копполи (1969), «Канібали» Ліліани Кавані (1969), «Смуга тіні» Анджея Вайди (1976).

З’явився у зібранні й дев’ятихви­линний анімаційний фільм «Мийдодір» (1927). Картину відреставрував Чеський кіноархів спільно з Держфільмофондом.

Разом із Чеським кіноархівом Держфільмофонд представив програму «Празька весна», що складалася з радянських і чехословацьких кіножурналів, які розповідали про введення радянських танків у Прагу в серпні 1968 року. Держфільмофонд співпрацює з багатьма кіноархівами світу. У тому числі і з українським — «Центром імені Довженка». Хочеться, щоб в Україні нарешті зрозуміли, яким великим є значення кіноархіву в сучасному кінопроцесі.

«Білі Стовпи» у програмі In Memoriam згадали й Михайла Ульянова, Інгмара Бергмана, які померли торік. А програмою «Фільми-пісні — попередники відеокліпів» відрапортували, що сучасні відеокліпи з’явилися не на порожньому місці і не вчора. «…Просыпается с рассветом вся советская страна» — бажаючі можуть співати разом із бравим хором, і слова забути не вдасться: адже на екрані з’являється текст (караоке чистої води!). Іншу пісню «супроводжують» червоноармійці, анімаційні й живі, матроси, шум припливної хвилі і залпи гармат. Ось таке радянське MTV…

На «Білих Стовпах» відчуваєш безперервність часу: минуле і прийдешнє кіно зливаються в його теперішньому.

Хранитель минулого — Володимир Дмитрієв (перший заступник генерального директора Держфільмофонду Росії і художній керівник фестивалю «Білі Стовпи») — відповів на кілька запитань «ДТ».

— Володимире Юрійовичу, чи справедлива думка, що у світі кіно все нове — це добре забуте старе?

— Коли я був молодий, думав, що в кіно можна винайти щось нове. Потім зрозумів, що після Годара і використовуваного ним монтажу нічого кардинально нового вже не було. З часів Ейзенштейна це — головне нововведення. Потім атмосфера позасюжетної дії в Антоніоні. Все, що прийшло опісля, — тільки технологічні новації, не більше того.

— Яка доля українського «кіноконтексту» в «Білих Стовпах»?

— А Україна у світі кіно, на мій погляд, все ще не сприймається окремо від Росії й СРСР. Навіть Довженко. Заходу потрібно показати, що українське кіно існує саме по собі. Мені здається, годилося б скласти презентаційну програму, скажімо, з восьми фільмів. Включити туди Довженка, Кавалерідзе, Савченка, Параджанова, Греся. Можливо, анімаційні фільми. І потрібно вибирати картини з україномовними версіями. Годилося б видати до цієї програми каталог із докладною розповіддю про українське кіно й запустити цю програму по всьому світу в мережі архівних кінотеатрів. Таким чином у світі більше дізнаються про українське кіно. Зараз існує певний інтерес до України — на цьому можна було б зіграти.

І українському кіноархіву, на мій погляд, варто було б сконцентруватися на колекціонуванні українських фільмів, знятих у період із 80-х років по сьогодні. Їх ніхто поки що не збирав. А зробити це необхідно — і все старанно систематизувати. На кіноархів неминуче ляже місія зі збереження для світової культури кінематографічної спадщини незалежної України, бо ніхто, окрім нього, цього не робитиме.

— Чи потрапляють до вас сучасні українські фільми?

— Місія Держфільмофонду Росії зі збереження стрічок українських кіностудій, створених у рамках єдиного простору, іменованого багатонаціональним радянським кіно, так уже сталося, в основному завершується картинами кінця 80-х. А далі (особливо з 1992-го) для України починається відлік власного кінематографічного часу.

Останнім часом у Держ­фільмофонд надходять лише ті українські фільми, котрі виходять у прокат у Росії, як, наприклад, «Аврора» Оксани Байрак. Або картини, котрі вдається отримати шляхом обміну між кіноархівами. Так до нас потрапив «Фучжоу» Михайла Іллєнка. А ось «Молитви за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка нам так ніхто й не дав. До кого тільки не зверталися — не дають!