«КВІТИ ОСВЕНЦІМА»

Роботи класика українського мистецтва Зіновія Толкачова (1903—1977), виставлені в галереї «ARTEast», без перебільшення, всесвітньо відомі. І річ не в їхній художній вартості, а в темі — графічні аркуші Толкачова цієї серії містяться в експозиції музею Холокосту у Вашингтоні.

Це свідчення очевидця найстрашніших трагедій ХХ століття — Толкачов одним з перших радянських солдатів увійшов до Польщі після фашистів, які залишали по собі підірвані єврейські цвинтарі й будинки. Одним з перших він ступив на територію залишених «міст смерті» — Майданека й Освенціма. Співпрацюючи з комісією з розслідування нацистських злочинів, він гарячково фіксував побачене на всьому, що потрапляло під руку, — бланках дирекції концтаборів, рахунках газових компаній, які постачали в Освенцім «циклон б». Окремі малюнки фігурували як докази злочинів нацистів на Нюрнберзькому процесі.

Пережитий шок в’ївся у свідомість назавжди. Ощирені мертві голови «ніколи не замовкнуть» — в Освенцімі фашисти знищували до 80 тисяч людей на добу, а встигали спалити до 15 тисяч страчених. Толкачов бачив моторошні звалища трупів. Неможливо забути обличчя задушених, витягнутих з газової камери. Тюки волосся, призначеного для переробки, — «у моєї матері таке саме сиве волосся, а в моєї доньки такі самі кіски з рожевими бантиками», — писав художник у своїх мемуарах. Зсудомлені трупики розстріляних дітей, «квітів Освенціма» на снігу. Його гостро ранив холодний цинізм, переконаність в ідеологічній правоті своїх дій, грунтовність, з якою було налагоджено справу людського винищення. «Труд визволяє» — глумливо проголошувалося над входом в Освенцім, «З нами Бог» — викарбувано на пряжках катів. Страшні факти документувалися, у 1944—45 рр. містами Польщі пересувалася виставка «Майданек» — листи, одяг, документи нацистів, фотографії, а також малюнки Толкачова.

Чи потрібне було повоєнне повернення художника до теми Холокосту — у серіях «Освенцім», «Квіти Освенціма», таке собі «художнє відновлення» сцен табірного життя та смерті в патетичному ключі, — видається питанням спірним. Загальнолюдська трагедія така велика, що не піддається будь-якій естетизації. Тим більше — у ключі «соціалістичної пропаганди», в якій працював Толкачов, відомий ще за революційних часів плакатник і монументаліст. Глибина страждання, безнадійності, розпачі жертв — принципово не піддаються відтворенню, цього не передати театральним тремтінням і заламуванням рук. Чи варто зображувати людей, котрі гинуть у газових камерах, важкі чоботи, що крокують по тендітних дитячих кістках? Цілком досить ніколи не забувати того, що трапилося.