«КРУГ МІСТЕЧКА БЕРЕСТЕЧКА…»

Років тридцять тому, коли ми під час шкільних туристичних зборів гуртувалися біля вечірнього вогнища у волинському лісі, мій товариш Віталій брав у руки свою обшарпану гітару з написом на грифі «Memento mori» і співав шевченкове «Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле?» Всі замовкали, слухали. В мене і зараз мурашки пробігають по тілу, коли я перечитую ці трагічні рядки «Почорніло я від крові за вольную волю. Круг містечка Берестечка на чотири милі Мене славні запорожці своїм трупом вкрили».

У Берестечку на Козацьких могилах я бував неодноразово — від дому, в якому провів своє дитинство, де живуть мої тато й мама, до тих місць кілометрів 50. Навіть весільну подорож ми з дружиною здійснили саме туди, а не на Гаваї. В січні 2004 року я побував там уже з сином. Звичайна приватна подорож, не обтяжена жодним редакційним завданням.

Берестечко (перші згадки про нього датовані XV ст.) — одне з найменших міст України — близько 2 тисяч жителів (у 30-ті роки ХХ ст. — втричі більше). Але, здається, не було жодної бурі в європейській історії, яка б не зачепила своїм крилом цю територію. Найвідоміша для нашого народу, звичайно, трагічна битва літа 1651 року між армією польського короля Яна ІІ Казимира та козацьким військом Богдана Хмельницького. Власне поле битви лежить за кілометрів п’ять від міста, і навіть у сусідній Рівненській області, біля села Пляшева. Ознакою новітніх часів зараз є лише лінія електропередач, яка перетинає це поле. А крикливе гайвороння, що витає над чорною землею, здається, все чекає повторення кривавого банкету, влаштованого для них божевільним людством. Може, ще живі ті круки, які бачили все на власні очі? Хоча, мабуть, ні — орнітологи відміряють цим антиподам голубів миру вік не довший за людський…

Поруч із полем, на маленькому острівці Журавлиха на річці Пляшівці, на зафіксованому історією місці загибелі 300 козаків, котрі прикривали відхід основних сил, у 1912 році було споруджено храм-пам’ятник. Я й тепер замислююся, чому за пару років до початку світової бойні Російська імперія, розхитана подіями 1905—1907 років, раптом дала добро на дії, об’єктивно спрямовані на її розвал. Гадаю, не багато є ідеалістів, котрі можуть повірити, що ініціатива і сприяння створенню Почаївською лаврою комплексу не отримали «высочайшего соизволения». Микола II — покровитель української національної ідеї? Абсурд! Тоді чому вибране місце поразки, а не звитяги? Чому не Пилявці чи Жовті Води?

Відповідь, як завжди, можна знайти в мудрих латинських висловах. «Divide et impera!» Поділяй громадян імперії українців та поляків, католиків та православних, утримуй агонію дому Романових довічно. Та й додаткового зайця можна було вбити. Акцент на зраді кримського хана дозволяв підтримувати антитатарські та антиісламські настрої. А те, що тисячі кримськотатарських воїнів теж полягли під Берестечком (див. П’єр Шевальє «Історія війни козаків против Польщі»), свідомо ігнорувалося. Останнього самодержця та імперію хитрі пасьянси і лейб-гвардії Волинський полк не порятували. Але Козацькі могили залишилися символом нашої історичної пам’яті. У 30-ті роки, ризикуючи потрапити за грати до «знаменитої» Берези Картузької, українська молодь збиралася під Берестечком. Мій батько добре пам’ятає сутички з польською поліцією.

Слава Богу, зараз уже третє тисячоліття — Росія існує, Україна ще не вмерла, Польска не згінєла. І ми з сином, промоклі під усе ж таки незвичним у січні густим дощем, ідемо по шосе до Козацьких могил. Як і під час попередніх відвідин, ми виявились єдиними екскурсантами — зима не сезон паломництва. Хоч основна музейна експозиція була закрита на ремонт, нам відчинили двері і Михайлівської, і Георгіївської церков, ми пройшли напівмороком підземелля, що з’єднує ці дві споруди. Там у засклених нішах стін, у тиші й оточенні ікон лежать козацькі черепи, кістки, розрубані, прострелені. Наскільки різні емоції викликають смиренні мощі києво-печерських старців та ці поруйновані колишні вмістилища кипучого життя: почорнілі від столітнього перебування в торфовищі черепи мають білі нестерті юнацькі зуби. Побувайте в цьому музеї. І щось у вашій душі обов’язково здригнеться та защемить.

Але не відкладайте подорож, бо тривожні ознаки того, що Козацькі могили втратять статус місця інтимних роздумів, уже проявляються досить чітко. Дорога від Берестечка до Пляшевої рівна й густо полита гудроном. То це ж добре! Звісно, але вже за кілька кілометрів убік вона стає схожою на танкодром. Ніколи не міг запідозрити операторів мобільного зв’язку у відсутності економічної логіки. Але мій телефон, що демонстрував у полі перед музеєм надійний зв’язок, у Берестечку відмовлявся поєднувати мене зі світом. Дрібниця? Просто, мабуть, якась VIP-персона, що театрально ридатиме над долею України, буде страшенно незадоволена, якщо її «мобіла» на трибуні вклякне. До речі, перед музейним комплексом облаштовано стаціонарну металеву конструкцію для полум’яних трибунів. Лідери нації зобов’язані стояти вище за свій народ? Ознак того, що розпорядження Кабінету міністрів України від 6 травня 2001 року «Про підготовку та відзначення 350-річчя битви під Берестечком» виконано по-потьомкінському ударно, предосить. Мур навколо комплексу підштукатурено, підфарбовано, але стан сучасного будівельного мистецтва не дозволив упоратися з тріщинами на стінах. З’явилися чавунні ліхтарі та огорожі, Георгіївська церква почала обростати недоречним, але, поза сумнівом, дорогим гранітом. Не думаю, щоб талановитий О.Щусєв (так, так, — саме той Щусєв, який створив мавзолей Леніна) передбачав цей матеріал у своєму проекті. Перед полем битви встановлено великий пам’ятник козакам з мужніми обличчями, але чомусь опущеними шаблями. Розумію, статичні фігури легше відливати з бронзи. Та все ж…

Трохи дивне і навіть неприємне враження складається від недоречної, безсумнівно, в цих місцях самореклами Аграрної партії. Ніхто, звичайно, не заперечуватиме, щоб надлишок прибутків від нашого процвітаючого сільського господарства вкладався у відродження святинь, але треба бути скромнішим. Бо інакше скоро люди почнуть думати, що полки Хмельницького виступали під хоругвами цієї партії, а кожен козак тримав біля серця її партквиток. Видається помилкою ландшафтного архітектора (якщо архітектор тут узагалі був присутній) закладка парку козацької слави. Якщо влада не зміниться — мішанка з деревець колись таки виросте перед музейними фасадами, й тоді за лісом не буде видно Берестецького поля, а Козацькі могили, які добре проглядаються зі всіх околиць, зникнуть за хащами.

…Уже під вечір ми повернулися до Берестечка. Як завжди, навівав сум обшарпаний костьол із проіржавілою табличкою, яка пояснювала скептикам, що це пам’ятка архітектури і охороняється державою. Ганьба, звісно, але ми — країна бідна, ледве на «мерседеси» міністрам нашкребти можемо. Та ж був Папа Римський в Україні, могли б попросити дещицю з ватиканської скарбниці — хіба він відмовив би? Гонор не дозволяє? Католицький храм біля наших святинь! Довго ж ми з поляками будемо при такій політиці миритися. Свого часу не останньою причиною падіння Польщі стала нерозумна нетолерантність до православ’я…

До відходу автобуса залишався час, і ми вирішили підійти ближче до Свято-троїцької церкви, що гордо виблискувала золотими банями над темним Стиром. Правда, контрастом виглядали перекошені будиночки біля підніжжя. Але монтажні крани, які височіли над храмом, подавали надію на відродження. Ой леле! Гірке розчарування. Будівництво мертве. І вочевидь не перший рік. Кажуть, сицилійська мафія заробила первинний капітал на капітальному будівництві. Хай приїдуть у Берестечко на стажування! Не обов’язково бути прокурором, щоб зрозуміти: на цьому об’єкті, який майже повернувся до первісного стану радянської руйнації, щось негаразд. І без щонайменшого сорому перед цим апофеозом викидання на вітер народних грошей, перед храмом встановлено ще не дуже облізлий стенд із перерахуванням замовників, проектувальників, виконавців. Пане Кухаренку, ви давно в Берестечку бували? Ваше ім’я на цьому стенді в першому рядку. Чи ваше відомство, що займається відродженням нашої історичної спадщини, за прикладом відомого євангельського персонажа, вмило руки?..

Та все ж Берестечко — дуже гарне місто з привітними, працьовитими людьми! Коли ми в місцевому магазині попросили якийсь продукт обов’язково місцевого виробництва, обличчя жінки-продавця відразу просяяло: «Звичайно, чудове повидло. На будь-який смак — вишневе, яблучне, абрикосове! Свіже! Погляньте на етикетку — Україна, Волинська обл. м.Берестечко».