Крок до ренесансу

«Ах, как надоело!.. Скоро ли рухнет эта вопиющая мерзость власти невежества?»

Із листа І.Рєпіна В.Стасову (24 січня 1905 р.)

Якщо я правильно інформований щодо переліку заходів, які планується провести на ознаменування тринадцятої річниці нашої незалежності, — не буде урочистостей, пов’язаних із перерізанням стрічки в якомусь свіжо-аврально збудованому палаці мистецтв чи хоча б у новітній художній галереї. У столиці України невтомно продукуються сотні тисяч квадратних метрів конторських приміщень, які вмить заповнюються столами, комп’ютерами та державними і недержавними службовцями. Художники і скульптори за тринадцять років отримали в Києві від держави нуль новозбудованих експозиційних площ. Мало того, заслужені та народні митці масово починають чухати свої потилиці, бо кубічні метри майстерень уже стали об’єктом інтересів осіб, котрі діалектику вивчали не за Гегелем і добре навчені мистецтва перегризати горлянку ближньому. Хіба здатні з ними тягатися носії примарних ідей краси та гармонії? Гадаю, є ще люди, котрі ламають собі голову, намагаючись зрозуміти, чому історія людства періодично видавала якісь сплески енергії, що формували цілі когорти геніїв. Малоймовірно, що причиною «надвиробництва» титанів були спалахи наднових зірок чи збої у структурі ДНК. Але факт — років п’ятсот тому по якійсь там Флоренції таланти ходили натовпами, наштовхуючись один на одного на ренесансних вулицях і площах. Гадаю, що пояснення цього явища досить прозаїчне — рафаелів та рембрандтів формує соціальне замовлення. Потрібні суспільству генії — вони обов’язково з’являться. Творчий «казан» із тисяч здібних викине на киплячу поверхню найвидатніших. Це майже те саме, що показує нам сучасне українське життя: бажає переважаюча маса громадян горілки — будь ласка, хоч залийся! Чхати переважній масі на вибрики пензля та бронзову формотворчість, то й скніє мистецтво в сирих льохах. Чи доречно порівнювати етиловий спирт і олійні фарби? А чому ні? І алкоголь, і високе мистецтво торують шлях до насолоди. Але поводирі різні. Диявол демократичніший у спілкуванні, а до Бога шлях тернистий...

У Київському музеї російського мистецтва відкрилася експозиція, присвячена 160-й річниці з дня народження Іллі Юхимовича Рєпіна. Враження від виставки і радісні, бо зайвий раз є шанс переконатися, що й під нашим небом здатні народжуватись генії, і невеселі — тому що знаєш: мине ювілейний рік — і більшість робіт художника знову заляже в запасники до чергової круглої дати.

Незважаючи на те, що пропонованих для огляду поціновувачами робіт чимало, сумно усвідомлювати, що це — лише дещиця з неймовірно багатого творчого доробку Рєпіна. Прикро, що художника, який цілком заслужено повинен стояти в когорті великих українців поруч із постатями Миколи Гоголя і Тараса Шевченка, ми спокійно і «безвозмездно», мов «Одеса—Броди», здали Росії. А чи багато в нашій сучасній історії можемо знайти таких несамовитих, щирих патріотів, як нащадок чугуївських козаків Ілля Рєпін. Принагідно хочу зауважити організаторам виставки: підпис під однією з картин художника перекладено українською не дуже точно: Спаситель не закликав сатану іти за собою, а зовсім навпаки. Тому насправді Ілля Юхимович назвав свою картину «Отойди от меня, сатана!». Ось як описує етапи роботи Рєпіна над цим полотном у своїх спогадах Корній Чуковський: «Картина не давалась ему. Что сделать, чтобы она вышла возможно удачнее? Художник Поленов посоветовал ему верное средство: «Ты должен хорошо помолиться, прежде чем возьмешься за кисть. Нельзя браться за религиозный сюжет без поста и молитвы». — И я послушался, — рассказывал Репин впоследствии. — Пишу и молюсь. И пост соблюдаю строгий. — И что же? Он засмеялся и ничего не ответил. Пауза длилась не меньше минуты. Потом он вздохнул и удрученно сказал: «Такая дрянь вышла!» Не вірте такій жорстокій самооцінці, просто митець надто високо ставив планку у своїй творчості.

У Великому залі Спілки художників України відкрилась виставка художниці з волинського села Хворостів Валентини Михальської. Насичена, різнопланова експозиція — натюрморти, пейзажі, портрети, виконані в різноманітних техніках — акварель, олівець, туш, монотипія. У Валентини так склалися життєві обставини, що вона не змогла отримати грунтовну академічну освіту. Але наполегливість та невтомний оптимізм струмує з кожної її роботи. Художниця своєю творчою активністю подає приклад людям, котрі, навіть маючи силу, талант і здоров’я, опускають руки і не бачать просвітку в житті. Нечасто можна побачити таке світле й натхненне обличчя, як у цієї красуні жінки, яка творить радісний світ мистецтва і мрій, довгі роки прикута до інвалідного крісла.

Саша Прахова. Ні, я не надто фамільярний, щоб так звертатися до пані Олександри. Але позаяк художниця так себе величає, то хай так і буде. Її виставка в галереї «Майстерня» страшенно авангардна і навіть ексцентрична — це ж і назву придумати для неї таку треба: «Pillow book», що приблизно можна перекласти як «книжка під подушкою». Але Саша без фальшивої скромності каже: «Я й таке можу собі дозволити!» До речі, ще одне підтвердження, що все у світі переплетено, — на виставці Рєпіна експонується лист від художника до Адріана Прахова. Прізвище Прахових — уже давно пласт української культурної еліти.

Сепаратизм наших оаз культури інколи створює накладки технічного характеру. Одночасно в кількох місцях Києва відкриваються нові виставки. Звичайно, це не катастрофа — експозиції навіть зручніше вивчати після завершення ритуалів з участю преси та почесних гостей. Але на професійних любителів підняти келих та ковтнути бутерброд в ім’я високого мистецтва було жаль дивитися — міжфуршетні марафони в тридцятиградусну спеку навіть загартований організм сприймає важко. Щойно відкрилася виставка старих і нових робіт невтомного Івана Марчука в галереї «Мистець», як треба вже долучитися до яскравого напівреалістичного, напівабстрактного мистецтва живописця Миколи Євтушенка, що вихлюпнулось на Андріївському узвозі в «Галереї, 36». І на Костельній незабаром святкуватимуть десятилітній ювілей галерейного життя цієї вулиці. Розірватися можна. Найлайливішим словом у Рєпіна було «нездара». Мені такі в липневому Києві не трапились. До ренесансу залишилося зробити лише один крок — необхідно тільки, щоб ті, хто має владу, не розминулися з мудрістю.