КРИВАВО-МОЛОЧНИЙ КОКТЕЙЛЬ

Принадність ледачого, нескінченно тягучого канікулярного часу — в його безподієвості. Всі занадто стомлені сонцем, що перетворило літо в безперервну сієсту. Але інколи можна урізноманітнити своє рослинне існування, забрести куди-небудь дорогою на пляж, наприклад у Центр сучасного мистецтва, там прохолодніше.

ЦСМ до вересня пригощає публіку «Кров’ю з молоком». Це — метафора життєствердного смаку «Молодого мистецтва» — так називався конкурс проектів, проведений спільно з фондом «Про Гельвеція». Переможні «Ілюмінація» (куратори Ольга Соловйова, Станіслава Беретова, Тетяна Кривенко) і «Мистецтво шепоту» (куратор Анатолій Слойко) поділили експозиційну територію навпіл. Проблема «молодого мистецтва», точніше його парадоксальної відсутності, проговорювалася безліч разів — «молодшим» поколінням в українському актуальному мистецтві є покоління 35-літніх, що мимоволі змушує тривожитись його перспективами. Куратори нового покоління по засіках пошкребли, «сенсаційних» дарувань (як висловлюється знуджена за старими добрими часами пишуча публіка, котрій уже давно «нічого вартісного» не потрапляло під перо), не знайшли, зате знайшли себе. І показали знахідку в досить вигідному освітленні. Природа не терпить порожнечі, тому час, коли немає «видатних» особистостей серед художників, стає часом експозиції кураторів. Припускаю, вони не прагнуть ставати «харизматичними» особистостями, але мимоволі доводиться — відповідальність за успіх або провал виставки в останнє десятиліття багато в чому залежить від спроможності куратора захопити публіку своїми ідеями. Вибудувавши концепцію виставки, він акуратно «нанизує» художників на її нитку. У плані цікавості ідей «Ілюмінація» і «Мистецтво шепоту» — два протилежних інтелектуальних полюси «молодого» мистецтва — відбулися. Набагато більше претензій до технологій їх втілення.

Вже на рівні асоціативного сприйняття зрозуміло, що «Ілюмінація» — це свято життя, феєрверк, карнавал... Наприкінці XIX — початку XX століття мистецтво теж вибухало «феєрверками» — мовою символістів вони означали швидкоплинність прекрасної хвилі насолодження життям. Фрейдистська мова сучасного мистецтва спрощує і робить банальним поняття експлуатованого рекламою і мас-медіа «нездоланного потягу до задоволення». Найсвіжіший нюанс цього значення — «нестерпна легкість буття» в мистецтві. Воно квапливо відмовляється від соціальних, психологічних і взагалі будь-яких значень, стаючи найчистішою розвагою — entertainment, парком атракціонів. Теперішня молодіжна культура нічим не «заморочується» — вона захоплюється.

«Ілюмінація» перенасичена захопленням поп-арту сяйвом «неонових джунглів» і блукаючих вогнів «кислотних» галюцинацій. О.Соловйова, С.Беретова, Т.Кривенко ведуть уявну суперечку з Енді Ворголом — про субстанцію сучасного мистецтва. На відміну від Воргола, вони віддають перевагу не прозаїчному пластикові, а містичному неоновому світлу, що облагороджує темні сторони життя.

Фосфоресцуюче «павутиння» чудернацької світлової інсталяції, що спокушає зробити крок за межу тривимірної реальності в неуявне, сплели Таня Мангейм, Енді Ганс, Поль Спайдер. Туди ж, до оаз потойбічного, чарівного світла, що виринають із сумної пітьми нічних доріг, ваблять фотографії нічних бензоколонок Ксенії Гнилицької та Ігоря Паламарчука. Відеоскульптуру «Добрий вечір» Євген Киктенко (Одеса) замислив як імітацію основоположника жанру Нам Джун Пайка. У допотопний ящик «телевізора», що став умовним позначенням екранної культури, як в акваріум, втиснено Всесвіт — прищуватий вулканічний бік якоїсь планети, сповнене гідності ширяння на тлі синьої безодні іграшкових «Омонів-Ра» у скафандрах та їхніх «зорельотів».

Зіницями зомбі, що ховаються від денного світла, поблискує ілюмінований живопис Наталі Голіброди — її параноїдальна інтонація «щось тут не так», напевно, навіяна кінофантазіями на кшталт «Факультету» Родрігеса та серіалу «Баффі — винищувачки вампірів». Вигадливо відбиває блакитнувате неонове сяйво рій білих «Нічних метеликів» — натягнутих на вішалках жіночих трусиків у інсталяції Тетяни Кривенко. Затертий дюшанівський прийом розширення контексту мистецтва, але гарно — видовище, яке у підземних переходах метро викликає в «естетично просунутих» нудоту, — в стінах ЦСМ може розраховувати на протилежну реакцію з їхнього боку.

Іван Цюпка втілив ідею «прозорості, банальності, цинічності» нового мистецтва буквально. На фотографіях у підвішених лайтбоксах ми бачимо самі собою звичайні сцени — вечеря двох, вагітна жінка розмовляє по телефону, батько з дитиною на руках, жінка в душі тощо. Незвичайна хіба манера їх виконання — рентген, що висвітлює людський остов, — вона відсуває зображених від глядача на «міжпланетну» відстань. Співчуття людини до таких, як вона сама, — зацікавленість, розчуленість, іронія — тепер цілком виключається. Воно й не потрібне. Неонове співтовариство розпізнає «своїх» виключно з допомогою колірних (світлових) сигналів.

«Мистецтво шепоту» — інакше. Мар’ян Андрусенко, Сергій Гейко, Олександр і Євген Тітови, Михайло Левченко, Сергій Лебедєв, Денис Дзик, Олександр Чугаєвський, що беруть участь у проекті, як альтернативу «сигнальній» молодіжній культурі пропонують мистецтво «надінтимне», яке торкається «тонких світів свідомості». Оскільки шепіт — створення ситуації інтимності в публічному середовищі. Відвідувачів презентації зустрічають ряжені на ходулях з «хоботом» у руках — для задушевних розмов з тими, хто стоїть внизу. А на галявині розмістився безглуздий «восьминіг» з перехресних слухових трубок — «Машина шепоту». Вона сконструйована за розкріпачуючим принципом анонімності, — той, хто говорить, не знає, кому адресовано його шепіт і чий шепіт чує він сам, тому не має соромитися одкровень. Для того, щоб прилучити охочих до мистецтва шепоту, розроблено спеціальну комп’ютерну програму довірчого спілкування. Клацаєш мишкою на «губи» на моніторі — і в записі звучить чиясь «Підслухана сповідь». Інтерактивне спілкування має істотну ваду — ніколи не знаєш, на якого занудного співрозмовника наскочиш. Для постановки «інтимної» мови зроблено також наочні приладдя — фотографії вух і губ крупним планом, відео зі знятою грою в «зіпсований телефон». Художністю вони похвалитися не можуть. Певної ваги їм надає саме зачарування цієї наївної гри. «Ексгібіціон» (вільна транскрипція від «exhibition») влаштував Французький культурний центр у «L-арте» (5.07 — 27.07), натхненний, як казали в соцреалістичні часи, темою спорту і фізичної досконалості. Фотографії гімнасток-підлітків зі школи Дерюгіної, зроблені Іллею Чичканом, справді «ексгібіціоністські», перверзивні за своєю суттю, подавалися в комплекті з найтривіальнішим французьким данс-перформансом, призначеним розважати публіку в Інтернеті. Портрети німфеток і «групові вправи» Чичкана, власне, не мають нічого спільного з повчальною сентенцією «у здоровому тілі — здоровий дух». Це тема навіженості, психічної симптоматичності, що у рейтингу всесвітньої кон’юнктури посідає найвищі позиції, — портретами божевільних загачена вся Венеціанська бієнале. Від категоричного імператива Жіжека «Возлюби свій симптом» там наразі не поспішають відмовлятися. Вишукувати ж латентну симптоматичність, сховану монструозність на особах нормальних людей, тим паче дітей, спадає на думку небагатьом оригіналам. Але хто шукає, той, зрозуміло, скрізь знайде — навіть подивившись у зацьковані очі фотографії у власному паспорті...

З 26 липня в тому ж «L-арте» — «Таке...» Олександри Прахової. Багато жіночого сорокалітнього тіла, що належить «улюбленій моделі Клаві» (далеко не Шиффер), яке нагадує про неминучість в’янення і деформації. У ніжних переливах акварелі воно схоже на переспілий плід, породжений тугою за реалізмом. Думка, що в цій темниці «палеолітичних форм» душа приречена відбувати ув’язнення, — одна з найсумніших у цьому житті... У більш ранніх роботах Прахової (початку 90-х), жіноче тіло тактовно сплітається з каліграфічними «китайськими» орнаментами і не здається настільки загрозливо повнокровним і повновладним.

20 липня в «Триптиху» показували фотодокументацію двох ленд-арт пленерів — «Раку-кераміка» у Могриці під Сумами і «Відкритого простору» у Курессарі, Естонія. Для червневого пленеру в Могриці було вподобано ландшафт, серед якого людина гостро відчуває свій правдивий масштаб «піщини в космосі» — Псел, що плине білим крейдовим руслом, високі вигнуті спини горбів. Тому форми «могрицького» ленд-арту інтонаційно наближаються до камерності класичних прототипів 1960—80-х — споглядальності Річарда Лонга («об’єкт, що ховається»» Валерія Шкарупи), поетичності «замаскованих» у навколишньому середовищі проектів Голдсуорті й тонкощі Баумгартена («Бакен» Андрія Блудова), чудесної зачарованої Ороско («Пастка для вітру» Ганни Гідори).