Креативний простір Андрія Бокотея

Композиція "Тайна Вечеря" з нагоди ювілею народного художника, лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка Андрія Бокотея експонується в Національному музеї ім. митрополита Андрея Шептицького у Львові. Пройняті світлом постаті першоапостолів і самого Ісуса сприймаємо позачасово, кожен по-своєму, залежно від того, слова якого з чотирьох Євангелій ближчі нашому серцю.

Гоніння на Греко-католицьку церкву, що почалися майже одразу після приєднання Закарпаття до СРСР, не оминули їхньої сім'ї. 1949 року, після арешту і заслання батька, 11-річний Андрій залишається в сім'ї за старшого чоловіка. Крім нього, на руках у матері було двоє його молодших братів і стільки ж сестер. "У ті повоєнні роки - згадує він - коли батько був у далекому Казахстані за колючим дротом, а ми, найближчі рідні, напружували фізичні й моральні сили, щоб вижити у досі небачених злиднях, мені приснилася м о л и т в а. Довго думав, як відобразити незвичайний сон, щоб він існував не лише у пам'яті; можливо, ці думки допомогли мені стати художником".

1959-го, за порадою Івана Скобала, викладача Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, Андрій Бокотей розпочинає свої студії в цьому закладі. Відтоді славний інститут стає його alma mater і в усіх сенсах виростає разом з ним до значення, ролі й почесного звання академії.

Тоді ж, у 1960-х, сама назва навчального закладу немовби зобов'язувала до ужиткового призначення творів, що нерідко діставали неповажливу назву виробів. А живопис і графіка стримували за межею двомірності. Звідси й виникла цікавість до художньої кераміки. Вази, сервізи, розписані емалями вироби з кам'яної маси і шамоту дозволяли лише частково використати творчий потенціал, бо і в тривимірному просторі майстрові було затісно.

Соціально-політичні обставини й лещата ідеологізованого навчального процесу не сприяли таким патріотичним експериментам. Але рух опору шістдесятників і в викладацькому, і в студентському середовищі був досить відчутний. Навколо професора дорадянської школи Карла Звіринського гуртувалася молодь. У нього вдома на вулиці Лисенка відбувалися неформальні зібрання - незалежні студії, де періодично зустрічалися спраглі знань однодумці, яких не влаштовували обридлі канони й апології "соцреалізму". Там бували, крім Андрія Бокотея, Любомир Медвідь, Олег Мінько, Зеновій Флінта, Роман Петрук, Богдан Сойка, Петро Маркович, Леся Цегельська (Крип'якевич) та інші, хто мріяв вихопитися за куці рамки офіційних вимірів. Подоба Тайної Вечері? Можливо. Професори Роман Сельський, Данило Довбошинський, Вітовт Манастирський, Іван Скобало і Дмитро Крвавич, якого Андрій Бокотей також вважає своїм учителем, розуміли ці поривання, пошуки нових форм і змістів, підтримували за потреби патріотичну студентську молодь. А така потреба була: тоді яничарство звалося партійною принциповістю, а Блудний син, як писав Євген Сверстюк, ставав позитивним героєм. Борців за незалежність, аж від гетьмана Мазепи, називали "зрадниками", визнаючи лише діячів промосковської орієнтації. У цьому простежувалася послідовність режимів, починаючи від царського

Тодішній працівник Львівської картинної галереї мистецтвознавець, дисидент (згодом - відомий в'язень сумління й письменник) Богдан Горинь згадує, що перед тим, як розмножити фотоспособом негласне видання поетів-шістдесятників (І.Драча, М.Вінграновського, І.Калинця та ін.), запросив Андрія Бокотея і Романа Петрука оформити цю саморобну книжку. Молоді митці, уперше беручи участь у розповсюдженні забороненої літератури, без роздумів погодилися і зробили оригінал-макет. Довіра була взаємною. Коли Богдана вже наступного року заарештували (друга хвиля репресій), на допиті він заявив, що все зробив сам... Андрієві ж пощастило закінчити інститут. Згодом завідував музеєм студентських робіт, підготував дисертацію про кераміку Чернігівщини. Та накотилася третя хвиля, т. зв. генеральний погром української інтелігенції у 1972-му. Пригадали все: дружбу з Ігорем та Іриною Калинцями, зустрічі з В'ячеславом Чорноволом на львівському телебаченні, того ж таки Гориня. Допитували довго, виснажливо. Відмова співпрацювати з "компетентними органами" означала як мінімум вигнання з інституту. Так і сталося.

По суті ця життєва фаза збагатила його новим неоціненним досвідом і мистецькими здобутками. Продовжує працювати зі склом, повною мірою використовує унікальні якості матеріалу, якими той відрізняється від кераміки, металу, дерева. Крихкість, просвічуваність, пластичність скла - не просто фізичні переваги декоративного характеру, а можливості для втілення нової креативної ідеї на відміну від аналогової, уже відомої. Ужитковість - це тільки привід, підстава для створення образу. Згодом вона відступає, вивільняючи простір для експериментів і знахідок на вищому, філософському рівні. Тому на зміну вазам і сервізам, функціональному посуду приходять композиції "Метаморфози", серія "Українське бароко", де виражальні засоби гутного скла набувають новаторського синкретичного значення, коли нарешті поєднується те, що здавалося несумісним: світло і непрозорість, легкість і масивність, променистість і сферичність, площинність і об'ємність. Ці ж принципи були застосовані в 1970-х роках колективом авторів за його участі в монументальних роботах для оформлення громадських споруд у Львові, Харкові, Тюмені; новаторством вирізнялася об'ємно-просторова, світло-кінетична композиція "Квітка України" для міжнародної виставки в Загребі. А в "Народженні матерії", "Всесвіті" й "Чумацькому шляху" (1978 р.) Андрій Бокотей остаточно визначився із залученням глядача до співтворчості в царині своїх філософських пошуків... 1988 року ректор Еммануїл Мисько запрошує майстра повернутися до викладання в інституті.

Це сталося за логікою мистецького життя, природно, а не з волі однієї чи кількох осіб. Давно очікуваний Андрій Бокотей повернувся до закладу, який завжди був вільнодумним, із власними засадами свободи творчості як усвідомленої потреби. В інституті виникла традиція вчасно відповідати на світоглядні запитання молодого розуму, підтримувати його розвиток і прагнення пізнавати Світ завдяки інтелектуальному досвіду, набутого мистецьким шляхом. Отже, традиційно образне аlma mater (мати-годувальниця) має тут найглибший зміст: не просто забезпечити матеріально, а виховати високу духовність подібно до того, як дитина з материнським молоком всотує любов до сім'ї, батьківщини, свого народу. Тому наступні роки позначилися блискучою реалізацією його творчих, педагогічних та організаційних можливостей. Андрій Бокотей іще далі відходить від декоративних інтер'єрних завдань, надаючи творам цілком самостійного значення. Розвиває ідею сприйняття скла як незалежного від інших матеріальних носіїв реалізації художнього задуму. Настає розуміння й визнання цього матеріалу підставою для новаторського напряму, яким є с т а н к о в а с к л я н а с к у л ь п т у р а з її величезними можливостями у розв'язанні як формальних, так і змістових концептуальних проблем. Виразно презентувала цей напрям знана міжнародна (1981 р., Росія) виставка "Скло. Образ. Простір" і низка індивідуальних та групових виставок у європейських столицях, а також мистецьких центрах Дюссельдорфа, Карлсруе, Ерфурта (Німеччина), Льєжа, Шарлеруа (Бельгія), в Угорщині, Італії, США, Австралії, Японії. Між ними була й попередня проба композиції "Тайна Вечеря", з успіхом експонована 1992 року в Нансі (Франція). Вже тоді вплив знаменитої картини Леонардо да Вінчі, з її експресією, почав згасати, поступаючись аналогам з готичної, а особливо - романської доби, де панувала напружена статика. Але для повного втілення цього великого творчого задуму мала минути аж чверть століття!

Креативно сприймаючи дивовижний феномен Біблії, що дозволив нам осягнути Всесвіт у його взаємозалежностях, Андрій Бокотей художньо осмислює історію Землі, починаючи від магматичного кипіння первинних базальтів ("Об'єкти у просторі", "Всесвіт-2"). Найважливіше, що при цьому він залишає широкий простір для творчого фантазування. А це, за законами мислення, народжує нові ідеї.

1989 року у Львові відбувся Перший міжнародний симпозіум гутного скла, який, завдяки творчим однодумцям, Спілці художників і старанню талановитого менеджера, молодшого сина Михайла, став традиційним, а українська школа художнього скла посіла чільні світові позиції.

За нового Міленіуму особливо яскраво проявилися творчо-організаційні та дипломатичні таланти Андрія Бокотея як тодішнього ректора ЛНАМ. 2000-ні стали роками потужного прориву львівського скла на міжнародний рівень. Разом із львівськими колегами і за підтримки президента НАМУ Андрія Чебикіна налагоджено активну співпрацю з Китаєм, де в місті Ніньбо біля Шанхаю збудовано найбільший в Азії музей скла, який відкриється в жовтні 2018 року. У трьох навчальних закладах, зокрема в Академії мистецтв міста Ганьчжоу, створено кафедри художнього скла, на базі яких відбуваються творчі конференції, обміни студентами і різноманітними виставками. Виникла мода на українське мистецтво, китайські бізнесмени збирають відповідні колекції... Раніше мистецтво скла в цій великій і величній країні не практикувалося. Колись був історичний Шовковий шлях, потім - порцеляновий до Європи, а нині заіснував зворотний, с к л я н и й, до Китаю!

До Святого Письма маестро підходив багато років, звертаючись до нього різними "мовами" - від живопису до гутного скла - поступово, навіть обережно, окремими скульптурами і невеликими композиціями. Почався цей поступ 1955 року, коли Андрій Леонтійович, повернувшись з таборів, дав синові маленьку фотолистівку з наївним зображенням Тайної Вечері, збережену ще від дня свого рукопокладення 1933-го. Той символічний спадок і мудрі батькові поради підтримали його в незліченних випробуваннях. Аж поки усвідомив необхідність реалізувати біблійну тему як синкретичний феномен поєднання об'ємів, барв, світла в трьох вимірах, до яких додається четвертий - час.

Саме категорії часу вперше в Історії були усвідомлені богонатхненними авторами Святого Письма. Певно, тому Григорій Сковорода назвав цю книгу небесною, Божою, вічною... Колись первісний художник намалював на скелі двомірного мамонта; згодом опанував тривимірний простір, виліпивши жінку як символ родючості. Та явище часу тисячі років лишалося непізнаним, аж до античної доби. Язичники сприймали його циклами - від сівби до жнив, з ранку до ранку, благаючи Сонце повернутися знову. Циклічним, від однієї революції до іншої, уявляли час і вульгарні радянські марксисти, воліючи повернутися до язичництва, аби ігнорувати вчення Христа. Та принаймні в цьому ошукати наше покоління їм не вдалося. Ми вчасно зрозуміли, що поява Біблії, особливо Нового Завіту зі словами першої християнської молитви "Отче наш" (Від Матвія, 6 : 9-13) відкрила людині очі на безперервність часу і божественне походження пов'язаного з ним світла (Буття, 1 : 3). Нарешті, кожен відчув себе частиною Всесвіту в певному історичному контексті, а ще й зрозумів можливість мандрувати в часі зі швидкістю світла (мільйон кілометрів за три секунди) від Адама до сьогодення.